Отож, спіймані бійці порнографічного фронту ризикують, у відповідності до статті, бути покараними штрафом до 100 неоподаткованих мінімумів або ж вирушити «на кічу» терміном до трьох років. Та ще й з конфіскацією «порнографічних предметів», як вказано в документі. Які саме «предмети» маються на увазі і якими методами їх будуть ампутов... пардон, вилучати, наразі не зрозуміло і, можливо, це теж підсилює пристрасті.
Шквал критики накочує і з боку правозахисників, і митців, і просунутої «інтернет-громадськості». Бо закон, попри позірну необхідність боротьби з порнографією, насамперед дитячою, має виразні ознаки тоталітаризму, як вважають його противники. Воно й справді, за умови абсолютно туманної межі між порнографією та еротикою, кримінальною статтею можна дуже широко маніпулювати. Тобто, використовувати закон як дишло, фабрикуючи кримінальні справи проти неугодних громадян. Тим більше, що досвід є, ще «есесерівський», коли дисидентам та правозахисникам навішували всіляку «битовуху» та зґвалтування. А тепер, за аналогією, декому можуть ставити на карб журнал «Плейбой» у «лексусі» чи колоду карт із «веселими» картинками, мирно покладену десь між накомодних слоників.
«Усе, стираю з дисків засідання Верховної Ради», – жартує дотепна інтернет-громадськість, натякаючи, що найкрутіше «садо-мазо» відбувається якраз у великій хаті на Печерських пагорбах. Митці ж, як найреволюційніший матеріал, реагують і ерегують більш активно. Провівши, наприклад, протестну акцію «Упорно», перший етап якої відбувся в галереї «Карась» на Андріївському узвозі. Понад два десятки творів із рясним зображенням геніталій мусять, за задумом організаторів акції, засвідчити: жодних обмежень в мистецтві бути не повинно. Взагалі, різні «табу» не вирішують проблем, але лише зводять Україну до рівня тоталітарного «совка».
Чи має право нинішня влада говорити про мораль взагалі?
А прояви згаданого тоталітаризму, на думку митців, в Україні вже є. Як зразок, називають недавнє закриття художньої виставки в Харкові та веремію довкола роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Цей роман Комісія з питань захисту суспільної моралі чи то заборонила, визнавши порнографічним, чи то рекомендувала не видавати – зараз уже важко й розібратися, тим більше, що з цього приводу тривають судові розборки. Тим не менше, прецеденти є. Тому митці звертаються до Президента України з вимогою накласти вето на зміни до Карного Кодексу. Під зверненням, ініційованим галеристом Євгеном Карасем, письменником Лесем Подерв'янським, художником Іллею Чичканом та іншими, вже підписалися понад 200 митців.
Дехто вже навіть вбачає в ухвалених поправках ознаки «1937 року». Хтозна. Можливо, в когось, як свого часу в Ягоди, Єжова та їхніх поплічників, окрім усього іншого, вилучили ще й гумові фалоімітатори та кілометри кіноплівки з порнофільмами – тобто, якраз оті, згадувані в статті Карного Кодексу «порнографічні предмети»? Наразі про це нічого не відомо, можливо, щось випливе лишень перед виборчою кампанією... А порно в Україні можна спокійнісінько побачити навіть в прайм-тайм, на центральних телеканалах. І ще багато де. Тому можемо вести мову про дві правди: і самовираження митців – річ свята, і приватне життя громадян не мусить контролюватися державою, але, водночас, і з валом «порнухи» робити щось таки потрібно. Інша річ, як саме це робити? Та й хто робитиме – теж питання. Бо, за вдалим висловом Леся Подерв’янського, «держава, яка не може забезпечити своїм громадянам нормальний прожитковий мінімум, не має жодного морального права говорити про мораль взагалі».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Шквал критики накочує і з боку правозахисників, і митців, і просунутої «інтернет-громадськості». Бо закон, попри позірну необхідність боротьби з порнографією, насамперед дитячою, має виразні ознаки тоталітаризму, як вважають його противники. Воно й справді, за умови абсолютно туманної межі між порнографією та еротикою, кримінальною статтею можна дуже широко маніпулювати. Тобто, використовувати закон як дишло, фабрикуючи кримінальні справи проти неугодних громадян. Тим більше, що досвід є, ще «есесерівський», коли дисидентам та правозахисникам навішували всіляку «битовуху» та зґвалтування. А тепер, за аналогією, декому можуть ставити на карб журнал «Плейбой» у «лексусі» чи колоду карт із «веселими» картинками, мирно покладену десь між накомодних слоників.
«Усе, стираю з дисків засідання Верховної Ради», – жартує дотепна інтернет-громадськість, натякаючи, що найкрутіше «садо-мазо» відбувається якраз у великій хаті на Печерських пагорбах. Митці ж, як найреволюційніший матеріал, реагують і ерегують більш активно. Провівши, наприклад, протестну акцію «Упорно», перший етап якої відбувся в галереї «Карась» на Андріївському узвозі. Понад два десятки творів із рясним зображенням геніталій мусять, за задумом організаторів акції, засвідчити: жодних обмежень в мистецтві бути не повинно. Взагалі, різні «табу» не вирішують проблем, але лише зводять Україну до рівня тоталітарного «совка».
Чи має право нинішня влада говорити про мораль взагалі?
А прояви згаданого тоталітаризму, на думку митців, в Україні вже є. Як зразок, називають недавнє закриття художньої виставки в Харкові та веремію довкола роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Цей роман Комісія з питань захисту суспільної моралі чи то заборонила, визнавши порнографічним, чи то рекомендувала не видавати – зараз уже важко й розібратися, тим більше, що з цього приводу тривають судові розборки. Тим не менше, прецеденти є. Тому митці звертаються до Президента України з вимогою накласти вето на зміни до Карного Кодексу. Під зверненням, ініційованим галеристом Євгеном Карасем, письменником Лесем Подерв'янським, художником Іллею Чичканом та іншими, вже підписалися понад 200 митців.
Дехто вже навіть вбачає в ухвалених поправках ознаки «1937 року». Хтозна. Можливо, в когось, як свого часу в Ягоди, Єжова та їхніх поплічників, окрім усього іншого, вилучили ще й гумові фалоімітатори та кілометри кіноплівки з порнофільмами – тобто, якраз оті, згадувані в статті Карного Кодексу «порнографічні предмети»? Наразі про це нічого не відомо, можливо, щось випливе лишень перед виборчою кампанією... А порно в Україні можна спокійнісінько побачити навіть в прайм-тайм, на центральних телеканалах. І ще багато де. Тому можемо вести мову про дві правди: і самовираження митців – річ свята, і приватне життя громадян не мусить контролюватися державою, але, водночас, і з валом «порнухи» робити щось таки потрібно. Інша річ, як саме це робити? Та й хто робитиме – теж питання. Бо, за вдалим висловом Леся Подерв’янського, «держава, яка не може забезпечити своїм громадянам нормальний прожитковий мінімум, не має жодного морального права говорити про мораль взагалі».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
