Раніше професійні дипломати, дійсно, були послами – варто згадати хоча б ветерана радянської, а потім і російської дипломатичної служби, колишнього посла у Сполучених Штатах Юрія Дубиніна. Однак ніде правди діти – послу із дипломатичними навичками було вкрай важко впливати на реальний перебіг взаємин, які визначаються неформальними взаєминами президентів, керівників урядів, олігархів... МЗС – взагалі не відомство, котре якось пов’язане із перебігом російсько-українського діалогу, хіба що його представникам час від часу доручають робити заяви, які самі по собі небагато змінюють.
Що дійсно змінилося у російсько-українських взаєминах – так це роль посла після призначення на цю посаду Віктора Черномирдіна. Колишній голова уряду Російської Федерації, особистий приятель тодішнього президента Леоніда Кучми, засновник «Газпрому», справжній патріарх для багатьох чиновників та підприємців у Росії та й в Україні, Черномирдін швидко став посередником у непростих російсько-українських взаєминах. Звичайно, насамперед на корпоративному рівні. Проте саме цей рівень і є визначальним для діалогу між Москвою і Києвом.
Звичайно, після 2004 року посередницька роль російського посла дещо зменшилась, але до останнього дня свого перебування на посаді Черномирдін сприймався і російським, і українським керівництвом, як людина, котра добре поінформована у найконфіденційніших подробицях російсько-українських взаємин, у деталях, про які, скажімо, російський міністр закордонних справ Сергій Лавров чи його колишній український колега, а тепер заступник секретаря РНБО Володимир Огризко не дізнаються за все своє життя. І саме в цьому була цінність і неперевершеність російського посла Черномирдіна.
Путін ігнорував звинувачення на адресу Зурабова
Призначення Зурабова демонструє, що в Кремлі і російському уряді збираються йти тим самим шляхом. Звичайно, Зурабов – не Черномирдін, але і Путін чи Медведєв – не Єльцин. Так, колишній міністр соціального забезпечення виглядає одіозною постаттю, проте ця одіозність пов’язана із знаменитими реформами по «монетизації» пільг пенсіонерів, прихильником якої був сам Володимир Путін. Глава держави послідовно не звертав уваги на звинувачення на адресу Зурабова, на підозри у корумпованості та лобіюванні інтересів власного бізнесу, на вимоги про відставку міністра, із якими виступали, до речі, не тільки пенсіонери, але й представники керівництва «Єдиної Росії». А коли Зурабова було, нарешті, звільнено, він виявився радником президента Російської Федерації. Виявився – тому що указ про нове призначення був оприлюднений вже після відставки Путіна з президентської посади та інаугурації Медведєва.
Все це дозволяє зробити простий висновок – Путін довіряє Зурабову. Отже, незабаром, на своїй новій посаді колишній міністр здатний бути «конфідентом» російського прем’єр-міністра. А це головне, що вимагається від посла його керівництвом. Та й українська влада зацікавлена у присутності в Києві людини, за допомогою якої можна підтримувати безпосередній контакт із керівництвом сусідньої держави, а не дипломата, який бачить власного президента чи прем’єра хіба що під час протокольних церемоній і просто виконує директиви МЗС. З огляду на це у призначенні послом Михайла Зурабова є безсумнівна апаратна логіка. Так, це не логіка двосторонніх взаємин цивілізованих держав, проте логіка діалогу корпорацій.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Що дійсно змінилося у російсько-українських взаєминах – так це роль посла після призначення на цю посаду Віктора Черномирдіна. Колишній голова уряду Російської Федерації, особистий приятель тодішнього президента Леоніда Кучми, засновник «Газпрому», справжній патріарх для багатьох чиновників та підприємців у Росії та й в Україні, Черномирдін швидко став посередником у непростих російсько-українських взаєминах. Звичайно, насамперед на корпоративному рівні. Проте саме цей рівень і є визначальним для діалогу між Москвою і Києвом.
Звичайно, після 2004 року посередницька роль російського посла дещо зменшилась, але до останнього дня свого перебування на посаді Черномирдін сприймався і російським, і українським керівництвом, як людина, котра добре поінформована у найконфіденційніших подробицях російсько-українських взаємин, у деталях, про які, скажімо, російський міністр закордонних справ Сергій Лавров чи його колишній український колега, а тепер заступник секретаря РНБО Володимир Огризко не дізнаються за все своє життя. І саме в цьому була цінність і неперевершеність російського посла Черномирдіна.
Путін ігнорував звинувачення на адресу Зурабова
Призначення Зурабова демонструє, що в Кремлі і російському уряді збираються йти тим самим шляхом. Звичайно, Зурабов – не Черномирдін, але і Путін чи Медведєв – не Єльцин. Так, колишній міністр соціального забезпечення виглядає одіозною постаттю, проте ця одіозність пов’язана із знаменитими реформами по «монетизації» пільг пенсіонерів, прихильником якої був сам Володимир Путін. Глава держави послідовно не звертав уваги на звинувачення на адресу Зурабова, на підозри у корумпованості та лобіюванні інтересів власного бізнесу, на вимоги про відставку міністра, із якими виступали, до речі, не тільки пенсіонери, але й представники керівництва «Єдиної Росії». А коли Зурабова було, нарешті, звільнено, він виявився радником президента Російської Федерації. Виявився – тому що указ про нове призначення був оприлюднений вже після відставки Путіна з президентської посади та інаугурації Медведєва.
Все це дозволяє зробити простий висновок – Путін довіряє Зурабову. Отже, незабаром, на своїй новій посаді колишній міністр здатний бути «конфідентом» російського прем’єр-міністра. А це головне, що вимагається від посла його керівництвом. Та й українська влада зацікавлена у присутності в Києві людини, за допомогою якої можна підтримувати безпосередній контакт із керівництвом сусідньої держави, а не дипломата, який бачить власного президента чи прем’єра хіба що під час протокольних церемоній і просто виконує директиви МЗС. З огляду на це у призначенні послом Михайла Зурабова є безсумнівна апаратна логіка. Так, це не логіка двосторонніх взаємин цивілізованих держав, проте логіка діалогу корпорацій.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
