Однак роль літератури як активної учасниці тектонічних зрушень у часах та долях, очевидно, завершується? На це вказує сукупність фактів і явищ у культурному просторі як світу, так і України. І, оскільки література – то передусім люди, котрі її творять, себто, письменники, то й роль поетів і прозаїків – як учасників цивілізаційного поступу – теж набуває ознак малопомітної або локально значущої. В силу безлічі причин.
Але… – А якщо подібні сентенції – помилкові? Де шукати підстав для твердження, що література продовжує впливати на життя людства, а письменники – на долі поколінь? Яку роль виконує сьогодні література в Україні? Що означають у дні нинішнім «знакові імена» класиків і сучасних письменників для рідної країни? І, перефразовуючи відомого доктора Моуді, – чи існує «життя після життя» літератури і літераторів?
«Степовий Сварог»
Усі ці питання постають у новому тисячолітті й не мають відповідей. Або мають дивовижні відповіді – і не «так», і не «ні». Натомість викликають багато роздумів – і про істинність друкованого слова, і про несхитність самих усталених істин, про смертність і безсмертя, брак духовності й подвижництво, марноту марнот і вічність. Про це думаєш, гортаючи старі фоліанти чи тримаючи в руках «метелики» щойно виданих поетичних спроб нікому не відомих наразі авторів.
Підстерегли мене ці питання вкотре світлого травневого дня в музеї Тараса Шевченка, де презентував нову свою книгу Мирослав Лазарук. «Микола Вінграновський. Степовий Сварог» – есеї «про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським».
У ці дні минає п’ять років від смерті видатного поета, прозаїка, режисера, актора кіно – Миколи Вінграновського. І видана у серії «Знамениті українці» видавництвом «Фоліо» книга – примітний факт на користь «життя після життя» народного поета. Народного, бо навіть пам’ятник у лугах над Россю на Київщині йому самотужки поставили прості люди – ті, з якими впродовж років спілкувався, відпочиваючи тут, біля села Яблунівки, «у глибині дощів», сіножатей і туманів. Щороку в травні, у дні пам’яті Миколи Вінграновського, до увічненого в камені поета йдуть і їдуть з Києва і Сорокотяг, Яблунівки і Москви, Чернівців і Львова саме ті, кому така пам’ять і причетність до неї необхідна.
Чи це і є «життям після життя» творчості Миколи Вінграновського і його самого? – цей до судоми в горлі живий його голос, звучання поезій зі старенького магнітофона, пісні сільського хору, стишена Рось, прим’ята при казанку з юшкою трава? І навіть високі слова – як висока вода, заповнять душі по вінця, без остраху фальші у душах, бо в лузі високі слова звучать трохи інакше, ніж у конференц-залі… А потім пам’ять як свято відлунає. Поет залишиться знову сам, над його пам’ятником заспівають вечорові солов’ї, вранці над ним пролетять від Росі до гнізда неподалік лелеки, а водяні іриси будуть тихо в’янути при підніжжі гранітної брили і пахнути на весь світ.
Пошук світу в собі й себе у світі
«Життям після життя» великого поета можна назвати презентовану Мирославом Лазаруком книгу спогадів про подорожі з ним.
Письменник і журналіст, видавець єдиного на Буковині літературно-мистецького журналу і директор музею Володимира Івасюка, Мирослав Лазарук, затинаючись від хвилювання, розповідав про те, як писалася книга. Про поезію життя – на малих і великих українських ріках, у краях непізнаних і казково багатих землею та людьми від землі – непроминальними українськими скарбами.
Презентація книги зібрала сотню цікавих, що теж примітний факт. Бо засвідчує, що з мільйонів мешканців столиці та її гостей саме цій сотні знадобилося почути слово про Миколу Вінграновського, пом’янути його словом і зустрітися з автором першої такої книги про нього.
Книга цікава, бо наповнена сюжетами з життя і Миколи Вінграновського, і тих, хто проживав разом із ним якусь дещицю часу. – І Мирослава Лазарука, і людей «Вінграновського кола», і випадкових зустрічних подорожніх. Автор змальовує мандри, в яких і риба ловилася, і вогнища палали, і документальний фільм Миколи Вінграновського «Довженко. Щоденник. 1941 – 1945 роки» демонструвався. Десь була зустріч із місцевими поетами – в райгазеті, з кулешею на столі. І від краю до краю – через Печихвости, Зубів Ракобооути («Це ж подумати тільки – вигадати якісь Ракобо-о-оути. Ніколи не чув такого» – відлунює й досі здивування Миколи Вінграновського, записане Мирославом Лазаруком) – від Дністра до Десни, від Коломиї до Остра звучала поезія, велися розмови про все на світі, спалахували дискусії та струменіла над усіма непомітна вічність – життя відбувалося. Мандри були пошуком світу в собі й себе у світі.
Історія і культура не закінчуються
Можна сподіватися, що література все ж лишається чинником і учасником цивілізаційного поступу. Це засвідчує тривання творчості. Як Миколи Вінграновського – у тих, хто поставив йому пам’ятник у лугах, хто написав про його солодкі мандри книгу, хто прийшов на її презентацію, хто почув його слово і слово про нього.
А тривання творчості незліченних інших теж присутнє в теперішньому часі. Бо не остаточно зарослі травою стежки до місць, де спочивають світочі. І не припиняється копітке та подвижницьке стирання «білих плям» з карти української літератури. І навіть туди, куди не простилаються биті шляхи – як до Соловків, де лежать кості багатьох українських письменників, яких десятиліттями відспівували тільки вранішні птахи – уже знайшли дорогу живі, зі свічечками пам’яті в руках і потребою такої пам’яті.
Напевне, «життя після життя» літератури і літераторів – то щось не цілком іще усвідомлене сьогодні як самими творцями літератури, так і читачами їхніх творів. Автори книг, можливо, про це й не думають. Шаленство перемін у пришвидшеному подіями світі, в якому маємо щастя бути, не дає авторам книг забагато часу на роздуми. Впродовж якогось року не стало Василя Кожелянка, Юрка Покальчука, Аттили Могильного, Ігоря Римарука, Ярослава Павлюка, Павла Загребельного, Назара Гончара та інших. Хтось із них встиг стати знаковим письменником свого часу. Але всі багато чого не встигли. Тепер слово не так за ними, як за читачами, які шукатимуть їхніх творів, щоб прочитати чи перечитати. Шукатимуть, якщо не перекреслить цей пошук остаточно марнота марнот із вічними питаннями. – Про ціну хліба та величину пенсій, вибори й кандидатів у Президенти, депозити і житло, майбутнє дітей і пошуки роботи… Питання ці важливі, що й казати. Але, якщо між ними не буде місця питанню про потребу книжки, то … Не тільки життя літератури обриватиметься зі смертю літератора. А й духовні набутки та цінності можуть виявитися втраченими.
Не лише Україна, а й цілий світ нині перебуває в стані, який засвідчує кризу культури та занепад духовності. Світоглядні пошуки людства наприкінці минулого століття зайшли в глухий кут проблем завершального циклу – коли історичний та культурний процеси начебто зависли, як маятник, перед тим, як гойднутися вперед чи назад. Але це не означає ні кінця історії, ні кінця культури.
Пошуки контурів нової епохи тільки починаються. І література з її «життям після життя» неодмінно виявиться одним із дієвих елементів у пошуках цих контурів, у становленні нової культури. Просто «потрібна велика історія, щоб вийшло трішки літератури», як писав Генрі Джеймс.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Але… – А якщо подібні сентенції – помилкові? Де шукати підстав для твердження, що література продовжує впливати на життя людства, а письменники – на долі поколінь? Яку роль виконує сьогодні література в Україні? Що означають у дні нинішнім «знакові імена» класиків і сучасних письменників для рідної країни? І, перефразовуючи відомого доктора Моуді, – чи існує «життя після життя» літератури і літераторів?
«Степовий Сварог»
Усі ці питання постають у новому тисячолітті й не мають відповідей. Або мають дивовижні відповіді – і не «так», і не «ні». Натомість викликають багато роздумів – і про істинність друкованого слова, і про несхитність самих усталених істин, про смертність і безсмертя, брак духовності й подвижництво, марноту марнот і вічність. Про це думаєш, гортаючи старі фоліанти чи тримаючи в руках «метелики» щойно виданих поетичних спроб нікому не відомих наразі авторів.
Підстерегли мене ці питання вкотре світлого травневого дня в музеї Тараса Шевченка, де презентував нову свою книгу Мирослав Лазарук. «Микола Вінграновський. Степовий Сварог» – есеї «про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським».
У ці дні минає п’ять років від смерті видатного поета, прозаїка, режисера, актора кіно – Миколи Вінграновського. І видана у серії «Знамениті українці» видавництвом «Фоліо» книга – примітний факт на користь «життя після життя» народного поета. Народного, бо навіть пам’ятник у лугах над Россю на Київщині йому самотужки поставили прості люди – ті, з якими впродовж років спілкувався, відпочиваючи тут, біля села Яблунівки, «у глибині дощів», сіножатей і туманів. Щороку в травні, у дні пам’яті Миколи Вінграновського, до увічненого в камені поета йдуть і їдуть з Києва і Сорокотяг, Яблунівки і Москви, Чернівців і Львова саме ті, кому така пам’ять і причетність до неї необхідна.
Чи це і є «життям після життя» творчості Миколи Вінграновського і його самого? – цей до судоми в горлі живий його голос, звучання поезій зі старенького магнітофона, пісні сільського хору, стишена Рось, прим’ята при казанку з юшкою трава? І навіть високі слова – як висока вода, заповнять душі по вінця, без остраху фальші у душах, бо в лузі високі слова звучать трохи інакше, ніж у конференц-залі… А потім пам’ять як свято відлунає. Поет залишиться знову сам, над його пам’ятником заспівають вечорові солов’ї, вранці над ним пролетять від Росі до гнізда неподалік лелеки, а водяні іриси будуть тихо в’янути при підніжжі гранітної брили і пахнути на весь світ.
Пошук світу в собі й себе у світі
«Життям після життя» великого поета можна назвати презентовану Мирославом Лазаруком книгу спогадів про подорожі з ним.
Письменник і журналіст, видавець єдиного на Буковині літературно-мистецького журналу і директор музею Володимира Івасюка, Мирослав Лазарук, затинаючись від хвилювання, розповідав про те, як писалася книга. Про поезію життя – на малих і великих українських ріках, у краях непізнаних і казково багатих землею та людьми від землі – непроминальними українськими скарбами.
Презентація книги зібрала сотню цікавих, що теж примітний факт. Бо засвідчує, що з мільйонів мешканців столиці та її гостей саме цій сотні знадобилося почути слово про Миколу Вінграновського, пом’янути його словом і зустрітися з автором першої такої книги про нього.
Книга цікава, бо наповнена сюжетами з життя і Миколи Вінграновського, і тих, хто проживав разом із ним якусь дещицю часу. – І Мирослава Лазарука, і людей «Вінграновського кола», і випадкових зустрічних подорожніх. Автор змальовує мандри, в яких і риба ловилася, і вогнища палали, і документальний фільм Миколи Вінграновського «Довженко. Щоденник. 1941 – 1945 роки» демонструвався. Десь була зустріч із місцевими поетами – в райгазеті, з кулешею на столі. І від краю до краю – через Печихвости, Зубів Ракобооути («Це ж подумати тільки – вигадати якісь Ракобо-о-оути. Ніколи не чув такого» – відлунює й досі здивування Миколи Вінграновського, записане Мирославом Лазаруком) – від Дністра до Десни, від Коломиї до Остра звучала поезія, велися розмови про все на світі, спалахували дискусії та струменіла над усіма непомітна вічність – життя відбувалося. Мандри були пошуком світу в собі й себе у світі.
Історія і культура не закінчуються
Можна сподіватися, що література все ж лишається чинником і учасником цивілізаційного поступу. Це засвідчує тривання творчості. Як Миколи Вінграновського – у тих, хто поставив йому пам’ятник у лугах, хто написав про його солодкі мандри книгу, хто прийшов на її презентацію, хто почув його слово і слово про нього.
А тривання творчості незліченних інших теж присутнє в теперішньому часі. Бо не остаточно зарослі травою стежки до місць, де спочивають світочі. І не припиняється копітке та подвижницьке стирання «білих плям» з карти української літератури. І навіть туди, куди не простилаються биті шляхи – як до Соловків, де лежать кості багатьох українських письменників, яких десятиліттями відспівували тільки вранішні птахи – уже знайшли дорогу живі, зі свічечками пам’яті в руках і потребою такої пам’яті.
Напевне, «життя після життя» літератури і літераторів – то щось не цілком іще усвідомлене сьогодні як самими творцями літератури, так і читачами їхніх творів. Автори книг, можливо, про це й не думають. Шаленство перемін у пришвидшеному подіями світі, в якому маємо щастя бути, не дає авторам книг забагато часу на роздуми. Впродовж якогось року не стало Василя Кожелянка, Юрка Покальчука, Аттили Могильного, Ігоря Римарука, Ярослава Павлюка, Павла Загребельного, Назара Гончара та інших. Хтось із них встиг стати знаковим письменником свого часу. Але всі багато чого не встигли. Тепер слово не так за ними, як за читачами, які шукатимуть їхніх творів, щоб прочитати чи перечитати. Шукатимуть, якщо не перекреслить цей пошук остаточно марнота марнот із вічними питаннями. – Про ціну хліба та величину пенсій, вибори й кандидатів у Президенти, депозити і житло, майбутнє дітей і пошуки роботи… Питання ці важливі, що й казати. Але, якщо між ними не буде місця питанню про потребу книжки, то … Не тільки життя літератури обриватиметься зі смертю літератора. А й духовні набутки та цінності можуть виявитися втраченими.
Не лише Україна, а й цілий світ нині перебуває в стані, який засвідчує кризу культури та занепад духовності. Світоглядні пошуки людства наприкінці минулого століття зайшли в глухий кут проблем завершального циклу – коли історичний та культурний процеси начебто зависли, як маятник, перед тим, як гойднутися вперед чи назад. Але це не означає ні кінця історії, ні кінця культури.
Пошуки контурів нової епохи тільки починаються. І література з її «життям після життя» неодмінно виявиться одним із дієвих елементів у пошуках цих контурів, у становленні нової культури. Просто «потрібна велика історія, щоб вийшло трішки літератури», як писав Генрі Джеймс.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
