Програма цьогорічних святкувань включає спортивні турніри, концерти хорової пісні та рок-музики, дитячі конкурси, вручення міським головою мистецької премії «Київ» і навіть КВН юних пожежників під дещо пікантною назвою «Як тебе не спалити, Києве мій?» А після всього – традиційний масштабний феєрверк. Одне слово, сотні тисяч, якщо не мільйони мешканців та гостей столиці України різного віку та вподобань братимуть 30-31 травня участь у святкуваннях.
Але ж кияни живуть не тільки святами і мають справу зовсім не з офіційними звітами про визначні досягнення міської влади. Кияни живуть реальним життям, його проблемами і його здобутками, які найчастіше не мають нічого спільного з тим, про що йдеться в офіційних паперах. І День Києва для них – це, крім усього іншого, нагода порівняти реальність і владні рапорти про неї.
Красномовні цифри
Навчені власним досвідом, мешканці пострадянського простору скептично ставляться до офіційної статистики. Бо ж нерідко оптимістичні зведення статистиків і проблемне повсякденне життя людини розходяться якщо й не кардинально, то вельми істотно. Все ж статистичні дані по Києву дозволяють уявити стан справ в українській столиці. І він наразі не надихає на бравурні святкові рапорти.
Але спершу – демографічні дані. Кількість наявного населення у Києві станом на 1 січня 2009 року – 2 мільйони 765 тисяч 531 особа. При цьому кількість постійного населення, тобто власне киян – 2.724.224 осіб. Іншими словами, в українській столиці начебто проживає лише 41 тисяча не-киян (від працівників посольств до набраних у провінції будівельників і студентів з периферії). Хоча ці дані вочевидь розходяться з експертними оцінками (за якими у межах міста реально живе не менше, ніж три мільйони мешканців).
На відміну від більшості українських міст, у Києві фактом є природний приріст населення. Кількість народжень тут більша, ніж кількість смертей, і природним шляхом, без урахування приїжджих, населення української столиці за січень-квітень 2009 року зросло на 430 осіб.
Отож населення зростає, але ціни ростуть іще швидше. Індекс споживчих цін у квітні 2009 року (у відсотках) становить: до березня 2009 року – 100,8, до грудня 2008 року – 107,4. Хоча кияни не дуже вірять цим даним: адже походи до супермаркетів та на базари засвідчують більш песимістичну картину...
Зростання цін поєднується із драматичним падінням міської економіки. Так, у квітні 2009 року відносно березня промислове виробництво у Києві скоротилось на 7,0%, а відносно квітня минулого року – на 33,2%. У січні-квітні 2009 року порівняно з відповідним періодом попереднього року обсяг робіт у будівельній галузі по місту зменшився на 63,0%, а автомобільний вантажообіг – на 27%.
Щоправда, незрозуміло, як при всьому цьому число безробітних станом на 1 травня цього року становить тільки 13.249 осіб...
Але при тому декілька міських районів почуваються вельми непогано, і перший серед них – елітний Печерський. Середня зарплата у квітні там становила 3603 гривні (при середній по місту у 3147 гривень.) А от у неелітному Деснянському районі середня зарплата склала тільки 2018 гривень. І це тільки, якщо брати до уваги офіційну, оподатковувану зарплату, а не «конвертики» з грішми. Реально ж розрив, найшвидше, істотно більший. Цікава ситуація склалася у місті: найбідніші райони – це Дарницький, Оболонський, Дніпровський, Святошинський, тобто «спальні» та промислові; найбагатші – ті, де розташовані державні установи та штаб-квартири великих фірм: крім Печерського, ще Подільський, Шевченківський, Солом’янський...
Одне слово: статистика не надихає киян на безжурне святкування Дня Києва. Звісно, можна все списати на світову економічну кризу, можна говорити тут про непрофесійність уряду, можна до цього додати не надто виважені під оглядом економіки кроки парламенту (скажімо, недавня заборона грального бізнесу у межах міст завдасть помітних збитків київському бюджету), але ж головну відповідальність за стан справ у Києві несе міська влада.
Куди і як розвивається Київ?
Власне, чому, скажімо, Верховна Рада та Кабмін аж надто рішуче повелися з гральним бізнесом? Передусім тому, що в багатьох містах, в тому числі і в Києві, цей бізнес почав займати несумірне з його економічними функціями місце. Скажімо, якщо до обрання столичним мером Леоніда Черновецького біля станції метро «Лівобережна» було два заклади з азартними іграми, то у квітні 2009 року їх стало понад 20. Закрилася низка кафе, продовольчих магазинів, сервісних пунктів, різного роду крамниць, і на їхнє місце прийшов традиційно пов’язаний із криміналітетом бізнес, пов’язаний із «швидкими» та «гарячими» грішми, які зазвичай не інвестуються ані у виробництво, ані в інфраструктуру. І це все на тлі демонстративної кампанії київського мера проти грального бізнесу (коли він перед телекамерами власноруч навіть розтрощив гральний автомат...)
Видається, ця ситуація – позірне прагнення зробити Київ кращим, яке має наслідком реальне погіршення стану справ, – характерна для всієї діяльності чинної міської влади. Отож від мови цифр перейдімо до мови образів.
На адресу Олександра Омельченка – попередника Леоніда Черновецького на посаді київського міського голови – звучало і звучить чимало інвектив. Але за десятиліття його правління українська столиця помітно змінила свій образ; були відновлені Свято-Успенський і Михайлівський Золотоверхий собори, побудовані низка інших храмів, близько 10 нових станцій метро, ціла низка житлових масивів, реконструйовані Майдан Незалежності, інші площі та вулиці у центрі міста, залізничний вокзал. Нічого схожого нова міська влада не може записати на свій рахунок, ба більше – спорудження лінії метро на Теремці фактично зупинене, хоча три станції торік було обіцяно відкрити до цього Дня Києва. Схожа ситуація і з іншими міськими комунікаціями.
Звичайно, за часів Омельченка ціла низка новобудов та перебудов (скажімо, Майдан Незалежності) була позначена несмаком; але навіть скандальна монстроподібна багатоповерхівка на схилах Дніпра – це матеріальний факт, це щось нове, реальне, тоді як правління Черновецького ознаменоване поки що передусім руйнацією того, що вже є (останній приклад – нищення скверу імені Василя Стуса). А те, що справді робиться, скажімо, ремонт вулиці Саксаганського, прокладка там нових підземних комунікацій – чи не тому, що там розташовані елітні будинки, де живуть впливові чиновники мерії?
Адміністрація Омельченка завжди фінансово підтримувала українську книгу та періодику. Підтримувала не надто щедро і, можливо, не завжди кращі зразки, але це було постійним чинником культурного життя Києва. Так само, як і різноманітні фестивалі та концертні програми за сприяння влади. Тепер – не так. За словами міністра культури України Василя Вовкуна, «ніколи за історію, мабуть, цього міста до культури так не відносилися, як відноситься сьогодні місцева київська влада. З цього є величезні біди, тому що якщо ми про цей період будемо згадувати, то ми будемо згадувати як період найбільшої ненависті до культури, свідомо при чому який робиться».
До беззаперечних плюсів Києва можна віднести те, що він єдиним із міст України виявився відносно готовим до Євро-2012; утім, нинішні тенденції і темпи підготовки до футбольного свята не дозволяють українській столиці претендувати на проведення фінального матчу. І не тільки тому, що міські комунікації, м’яко кажучи, недосконалі, а унаслідок загального стану справ.
Власне, чи виконує місто столичні функції? Адже фінал Євро-2012 має пройти у справді європейській столиці, з розвиненою культурною мережею, з відповідним виглядом вулиць і площ. Київ же може похвалитися десятком пам’ятників Леніну, монументами інших комуністичних вождів, відповідною топонімікою – чи є це прикметами великого європейського міста? І невже хтось із «отців міста» думає, що стороннім спостерігачам, та й самим киянам незрозуміла духовна спорідненість цих «отців» із Леніним, а не з Мазепою, Петлюрою чи Шухевичем, пам’ятників яким в українській столиці досі нема?
І такі запитання можна ставити й далі. Тож День Києва викликає не тільки тривогу за міську економіку, не тільки згадки про гроно міських проблем, а й змушує перефразовувати класика – «Київ, Київ, де твоє обличчя?»
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Але ж кияни живуть не тільки святами і мають справу зовсім не з офіційними звітами про визначні досягнення міської влади. Кияни живуть реальним життям, його проблемами і його здобутками, які найчастіше не мають нічого спільного з тим, про що йдеться в офіційних паперах. І День Києва для них – це, крім усього іншого, нагода порівняти реальність і владні рапорти про неї.
Красномовні цифри
Навчені власним досвідом, мешканці пострадянського простору скептично ставляться до офіційної статистики. Бо ж нерідко оптимістичні зведення статистиків і проблемне повсякденне життя людини розходяться якщо й не кардинально, то вельми істотно. Все ж статистичні дані по Києву дозволяють уявити стан справ в українській столиці. І він наразі не надихає на бравурні святкові рапорти.
Але спершу – демографічні дані. Кількість наявного населення у Києві станом на 1 січня 2009 року – 2 мільйони 765 тисяч 531 особа. При цьому кількість постійного населення, тобто власне киян – 2.724.224 осіб. Іншими словами, в українській столиці начебто проживає лише 41 тисяча не-киян (від працівників посольств до набраних у провінції будівельників і студентів з периферії). Хоча ці дані вочевидь розходяться з експертними оцінками (за якими у межах міста реально живе не менше, ніж три мільйони мешканців).
На відміну від більшості українських міст, у Києві фактом є природний приріст населення. Кількість народжень тут більша, ніж кількість смертей, і природним шляхом, без урахування приїжджих, населення української столиці за січень-квітень 2009 року зросло на 430 осіб.
Отож населення зростає, але ціни ростуть іще швидше. Індекс споживчих цін у квітні 2009 року (у відсотках) становить: до березня 2009 року – 100,8, до грудня 2008 року – 107,4. Хоча кияни не дуже вірять цим даним: адже походи до супермаркетів та на базари засвідчують більш песимістичну картину...
Зростання цін поєднується із драматичним падінням міської економіки. Так, у квітні 2009 року відносно березня промислове виробництво у Києві скоротилось на 7,0%, а відносно квітня минулого року – на 33,2%. У січні-квітні 2009 року порівняно з відповідним періодом попереднього року обсяг робіт у будівельній галузі по місту зменшився на 63,0%, а автомобільний вантажообіг – на 27%.
Щоправда, незрозуміло, як при всьому цьому число безробітних станом на 1 травня цього року становить тільки 13.249 осіб...
Але при тому декілька міських районів почуваються вельми непогано, і перший серед них – елітний Печерський. Середня зарплата у квітні там становила 3603 гривні (при середній по місту у 3147 гривень.) А от у неелітному Деснянському районі середня зарплата склала тільки 2018 гривень. І це тільки, якщо брати до уваги офіційну, оподатковувану зарплату, а не «конвертики» з грішми. Реально ж розрив, найшвидше, істотно більший. Цікава ситуація склалася у місті: найбідніші райони – це Дарницький, Оболонський, Дніпровський, Святошинський, тобто «спальні» та промислові; найбагатші – ті, де розташовані державні установи та штаб-квартири великих фірм: крім Печерського, ще Подільський, Шевченківський, Солом’янський...
Одне слово: статистика не надихає киян на безжурне святкування Дня Києва. Звісно, можна все списати на світову економічну кризу, можна говорити тут про непрофесійність уряду, можна до цього додати не надто виважені під оглядом економіки кроки парламенту (скажімо, недавня заборона грального бізнесу у межах міст завдасть помітних збитків київському бюджету), але ж головну відповідальність за стан справ у Києві несе міська влада.
Куди і як розвивається Київ?
Власне, чому, скажімо, Верховна Рада та Кабмін аж надто рішуче повелися з гральним бізнесом? Передусім тому, що в багатьох містах, в тому числі і в Києві, цей бізнес почав займати несумірне з його економічними функціями місце. Скажімо, якщо до обрання столичним мером Леоніда Черновецького біля станції метро «Лівобережна» було два заклади з азартними іграми, то у квітні 2009 року їх стало понад 20. Закрилася низка кафе, продовольчих магазинів, сервісних пунктів, різного роду крамниць, і на їхнє місце прийшов традиційно пов’язаний із криміналітетом бізнес, пов’язаний із «швидкими» та «гарячими» грішми, які зазвичай не інвестуються ані у виробництво, ані в інфраструктуру. І це все на тлі демонстративної кампанії київського мера проти грального бізнесу (коли він перед телекамерами власноруч навіть розтрощив гральний автомат...)
Видається, ця ситуація – позірне прагнення зробити Київ кращим, яке має наслідком реальне погіршення стану справ, – характерна для всієї діяльності чинної міської влади. Отож від мови цифр перейдімо до мови образів.
На адресу Олександра Омельченка – попередника Леоніда Черновецького на посаді київського міського голови – звучало і звучить чимало інвектив. Але за десятиліття його правління українська столиця помітно змінила свій образ; були відновлені Свято-Успенський і Михайлівський Золотоверхий собори, побудовані низка інших храмів, близько 10 нових станцій метро, ціла низка житлових масивів, реконструйовані Майдан Незалежності, інші площі та вулиці у центрі міста, залізничний вокзал. Нічого схожого нова міська влада не може записати на свій рахунок, ба більше – спорудження лінії метро на Теремці фактично зупинене, хоча три станції торік було обіцяно відкрити до цього Дня Києва. Схожа ситуація і з іншими міськими комунікаціями.
Звичайно, за часів Омельченка ціла низка новобудов та перебудов (скажімо, Майдан Незалежності) була позначена несмаком; але навіть скандальна монстроподібна багатоповерхівка на схилах Дніпра – це матеріальний факт, це щось нове, реальне, тоді як правління Черновецького ознаменоване поки що передусім руйнацією того, що вже є (останній приклад – нищення скверу імені Василя Стуса). А те, що справді робиться, скажімо, ремонт вулиці Саксаганського, прокладка там нових підземних комунікацій – чи не тому, що там розташовані елітні будинки, де живуть впливові чиновники мерії?
Адміністрація Омельченка завжди фінансово підтримувала українську книгу та періодику. Підтримувала не надто щедро і, можливо, не завжди кращі зразки, але це було постійним чинником культурного життя Києва. Так само, як і різноманітні фестивалі та концертні програми за сприяння влади. Тепер – не так. За словами міністра культури України Василя Вовкуна, «ніколи за історію, мабуть, цього міста до культури так не відносилися, як відноситься сьогодні місцева київська влада. З цього є величезні біди, тому що якщо ми про цей період будемо згадувати, то ми будемо згадувати як період найбільшої ненависті до культури, свідомо при чому який робиться».
До беззаперечних плюсів Києва можна віднести те, що він єдиним із міст України виявився відносно готовим до Євро-2012; утім, нинішні тенденції і темпи підготовки до футбольного свята не дозволяють українській столиці претендувати на проведення фінального матчу. І не тільки тому, що міські комунікації, м’яко кажучи, недосконалі, а унаслідок загального стану справ.
Власне, чи виконує місто столичні функції? Адже фінал Євро-2012 має пройти у справді європейській столиці, з розвиненою культурною мережею, з відповідним виглядом вулиць і площ. Київ же може похвалитися десятком пам’ятників Леніну, монументами інших комуністичних вождів, відповідною топонімікою – чи є це прикметами великого європейського міста? І невже хтось із «отців міста» думає, що стороннім спостерігачам, та й самим киянам незрозуміла духовна спорідненість цих «отців» із Леніним, а не з Мазепою, Петлюрою чи Шухевичем, пам’ятників яким в українській столиці досі нема?
І такі запитання можна ставити й далі. Тож День Києва викликає не тільки тривогу за міську економіку, не тільки згадки про гроно міських проблем, а й змушує перефразовувати класика – «Київ, Київ, де твоє обличчя?»
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
