На сьогодні Українська держава існує майже 18 років, процес її розбудови триває фактично вже 20 років, і українці не лише можуть, а й мають робити певні цілком визначені підсумки з цього процесу.
Насамперед, від самого початку розбудови було досягнуто низку ключових перемог, як-от: незалежність самої держави, і, чи не вперше за багатостолітню історію, отримання не просто автономії, а повної свободи без всіляких імперських чи якихось інших зовнішніх обмежень розвитку нації, мови, культури і всіх інших цивілізаційних проявів.
Ще один, дуже важливий успіх – запровадження на більшості території держави (окрім Криму) української мови як мови викладання в середній і вищий школі. А також хоча б формальне визнання української державної мови як мови спілкування для всіх державних та інших офіційних інституцій. І хоча це досягнення дуже важливе, але уже стосовно нього є суттєві застереження. Оскільки запровадження вдалося провести лише формально і то частково. Ще менші досягнення в інших вимірах розбудови українського загальнонаціонального простору, хоча вони, звичайно, є, і їхній перелік вийшов би досить довгий.
Але мову варто вести насамперед про нерозв’язані проблеми.
ЗМІ нав’язують орієнтацію на колишню метрополію
Якщо розглядати таку важливу галузь суспільного життя, як інформаційну, то тут важливим є не лише рівень досягнень, а і його динаміка. Візьмемо засоби масової інформації. Якщо на початку незалежної України і до другої половини 1990-х років тут був безперечний підйом, як за кількістю, так і за якістю засобів масової інформації, орієнтованих на українського читача (і котрі таки мали цього читача), то починаючи з другої половини 1990-х у ЗМІ почався потужний відкат.
Переважна більшість друкованих ЗМІ, включно з одним із флагманів української преси – газетою Час-Time, яку видавав В’ячеслав Чорновіл, – просто зникли. Інші ж, ті, що залишилися, навіть найбільш потужні і фахові, постійно зменшують свою читацьку аудиторію та стають все менш і менш конкурентоспроможні.
Якщо взяти радіо, особливо найбільш поширені на сьогодні FM-радіостанції, то тут відбувалося, приблизно, те ж саме. Спочатку – сплеск, нині мовлення стало фактично у всіх FM-радіостанціях формально українське (оскільки цього вимагає законодавство), але контент наповнення є уже не просто наполовину, а більш, ніж на 90% неукраїнським. І, в переважній більшості, російськомовним. Й це не кажучи вже про якість продукції незалежно від мови.
У такому найбільш, мабуть, потужному ЗМІ, як телебачення ситуація теж далеко не однозначна. Якщо, знову таки, в той період – до другої половини 1990-х, українізація простору (і мовна, і головне змістовна) йшла потужно, хоча також не без ривків, то нині за формальної україномовності навіть на кілька років тому повністю україномовних каналах, важливий контент програм (особливо новинних) йде російською мовою.
Фільми й особливо інформаційно-освітні та розважальні програми ідуть якщо й українською мовою, то з принизливим супроводом титрами, а то й просто є російськомовними. А в згаданих розважальних програмах і телесеріалах практично повністю – на 90% – домінує низькопробна російськомовна (хоча нерідко зроблена в Україні) продукція.
Розбудова держави чи деукраїнізація?
У цілому це призвело до повзучої деукраїнізації українського соціуму за формальної українізації мови офіційного спілкування в державних і громадських інстанціях та в освіті. Й, перш за все, справа в тім, що українізація як стратегічна державна політика не має цілісного стратегічного планування і, тим більше, здійснення на державному і на регіональних рівнях.
Для розуміння тих процесів, що в дійсності відбуваються в українському суспільстві, можна розглянути дві моделі, які пояснюють загалом проблему ідентифікації в суспільстві.
Перша – це нейромережева модель, за котрою функціонують будь-які спільноти. Від найпростіших – косяка сардин, табуна коней чи великої групи людей – всі вони діють за нейромережевим принципом, котрий є дуже ефективним у великих спільнотах і полягає в тому, що кожна особа діє згідно з тим, як діють оточуючі її особи. Відтак, якщо більшість оточення особини у зграї починає бігти в один бік, то скоро вся зграя узгоджено рухається в цей бік. Якщо в спільноті більшість оточуючих будуть займатися якоюсь певною діяльністю чи ставати на певні світоглядні чи культурні позиції, то і окремі особи також в переважній своїй більшості стануть на ці ж позиції, або ж займуться цією ж діяльністю. Це біологічно і соціально виправдано, оскільки допомагає вижити і рухатись вперед у не вповні зрозумілій ситуації.
Треба зазначити, що у суспільстві орієнтація на оточуючих відбувається не механічно, а з урахуванням коефіцієнту довірчої цінності суб’єктів орієнтації. Цебто того, наскільки кожний з оточуючих є репрезентантом гарантії виживання в суспільстві і загалом в навколишньому світі. Якщо коротко, то таким показником репрезентативності є так звана успішність. Або говорячи більш діловою мовою – ресурсомісткість конкретного суб’єкта. При чому ресурсомісткість не тільки в сенсі фінансовому та матеріальному а і в сенсі інформації, знань та у сенсі доступу до суспільного суперресурсу – влади.
Відтак, тут вступає в силу теорія «вершин і низин», за котру її розробники отримали Нобелевську премію в галузі економіки. Якщо коротко, то теорія полягає в тому, що вершини ресурсномісткості як магніт притягують до себе окремих громадян та їх об’єднання й організації. Таким чином, рухаючись до вершин, окремий індивідуум орієнтується на ті цінності, котрі знаходяться на цій вершині. І зрозуміло, коли на ресурсномістких вершинах знаходяться особи чи організації, котрі фактично генерують відмінний від наявного в соціумі код цінностей, і не лише мовних, а й моральних, технологічних та таке інше, то саме до цих цінностей будуть прагнути ті, хто ідуть на вершину. Ті, хто прямує до ресурсної вершини, перебудовуватимуться на наявні на цій вершині цінності і фактично будуть перепрограмовувати себе і навколишнє середовище за нейромережевим принципом.
Хто домінує на українських вершинах
Якщо ми подивимось, хто і що домінує на ресурсномістких вершинах України, стає зрозумілим, чому в Україні відбувається процес повзучої деукраїнізації – за формою і змістом: на фінансових ресурсних вершинах можна зустріти українців-за-походженням, а не за цінностями і якостями. Це ті члени українського соціуму, котрі досягли вершин при цьому перепрограмувавшись – вчинили над собою акт деукраїнізації.
Якщо розглянути український владний Олімп, то можна помітити, що там у переважній більшості відбувається той самий процес. Те саме відбувається в інформаційному просторі, в першу чергу, у ЗМІ. Це і пояснює зникнення або відсунення на маргінеси усіх, навіть провідних, україномовних засобів масової інформації. Якщо взяти ще більш важливу інформаційну галузь – галузь знань, – то не на 90%, а на 99% всі, як оплачувані, так, особливо, безплатні знання йдуть не українською, а переважно російською мовою.
Відтак відбувається перепрограмування на глибинному стратегічному рівні соціуму на іншомовність та іншоціннісність, переважно російсько-імперську. Ані державні, ані громадські організації цим питанням не переймаються. В цьому, власне, і ключова проблема і ключове пояснення постійного відкату українського простору назад.
Володимир Винниченко майже століття тому вивів формулу успішності відновлення українізації суспільства в пореволюційну добу як досягнення використання в побуті української мови найменш освіченими і найбільш русифікованими верствами (конкретно – це повії та кишенькові злодії).
По суті ця дещо парадоксальна формула вірна і сьогодні. Зрозуміло, що припинити повзучу деукраїнізацію можна, лише реально враховуючи суспільні процеси, котрі на неї працюють, використовуючи сучасні моделі функціонування суспільства та його громадян та методи керування цими процесами. Безперечно, всі ці заходи можливо здійснити лише зусиллями фахівців і в рамках фахово спланованого та здійсненого на державному рівні проекту. Питання лише в тому, чи зрозуміють це українські носії влади, чи зможуть вони відірватись від з’ясовування стосунків між собою, щоб нарешті вирішити проблему, від котрої залежить питання – а чи буде взагалі існувати держава Україна як така?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Насамперед, від самого початку розбудови було досягнуто низку ключових перемог, як-от: незалежність самої держави, і, чи не вперше за багатостолітню історію, отримання не просто автономії, а повної свободи без всіляких імперських чи якихось інших зовнішніх обмежень розвитку нації, мови, культури і всіх інших цивілізаційних проявів.
Ще один, дуже важливий успіх – запровадження на більшості території держави (окрім Криму) української мови як мови викладання в середній і вищий школі. А також хоча б формальне визнання української державної мови як мови спілкування для всіх державних та інших офіційних інституцій. І хоча це досягнення дуже важливе, але уже стосовно нього є суттєві застереження. Оскільки запровадження вдалося провести лише формально і то частково. Ще менші досягнення в інших вимірах розбудови українського загальнонаціонального простору, хоча вони, звичайно, є, і їхній перелік вийшов би досить довгий.
Але мову варто вести насамперед про нерозв’язані проблеми.
ЗМІ нав’язують орієнтацію на колишню метрополію
Якщо розглядати таку важливу галузь суспільного життя, як інформаційну, то тут важливим є не лише рівень досягнень, а і його динаміка. Візьмемо засоби масової інформації. Якщо на початку незалежної України і до другої половини 1990-х років тут був безперечний підйом, як за кількістю, так і за якістю засобів масової інформації, орієнтованих на українського читача (і котрі таки мали цього читача), то починаючи з другої половини 1990-х у ЗМІ почався потужний відкат.
Переважна більшість друкованих ЗМІ, включно з одним із флагманів української преси – газетою Час-Time, яку видавав В’ячеслав Чорновіл, – просто зникли. Інші ж, ті, що залишилися, навіть найбільш потужні і фахові, постійно зменшують свою читацьку аудиторію та стають все менш і менш конкурентоспроможні.
Якщо взяти радіо, особливо найбільш поширені на сьогодні FM-радіостанції, то тут відбувалося, приблизно, те ж саме. Спочатку – сплеск, нині мовлення стало фактично у всіх FM-радіостанціях формально українське (оскільки цього вимагає законодавство), але контент наповнення є уже не просто наполовину, а більш, ніж на 90% неукраїнським. І, в переважній більшості, російськомовним. Й це не кажучи вже про якість продукції незалежно від мови.
У такому найбільш, мабуть, потужному ЗМІ, як телебачення ситуація теж далеко не однозначна. Якщо, знову таки, в той період – до другої половини 1990-х, українізація простору (і мовна, і головне змістовна) йшла потужно, хоча також не без ривків, то нині за формальної україномовності навіть на кілька років тому повністю україномовних каналах, важливий контент програм (особливо новинних) йде російською мовою.
Фільми й особливо інформаційно-освітні та розважальні програми ідуть якщо й українською мовою, то з принизливим супроводом титрами, а то й просто є російськомовними. А в згаданих розважальних програмах і телесеріалах практично повністю – на 90% – домінує низькопробна російськомовна (хоча нерідко зроблена в Україні) продукція.
Розбудова держави чи деукраїнізація?
У цілому це призвело до повзучої деукраїнізації українського соціуму за формальної українізації мови офіційного спілкування в державних і громадських інстанціях та в освіті. Й, перш за все, справа в тім, що українізація як стратегічна державна політика не має цілісного стратегічного планування і, тим більше, здійснення на державному і на регіональних рівнях.
Для розуміння тих процесів, що в дійсності відбуваються в українському суспільстві, можна розглянути дві моделі, які пояснюють загалом проблему ідентифікації в суспільстві.
Перша – це нейромережева модель, за котрою функціонують будь-які спільноти. Від найпростіших – косяка сардин, табуна коней чи великої групи людей – всі вони діють за нейромережевим принципом, котрий є дуже ефективним у великих спільнотах і полягає в тому, що кожна особа діє згідно з тим, як діють оточуючі її особи. Відтак, якщо більшість оточення особини у зграї починає бігти в один бік, то скоро вся зграя узгоджено рухається в цей бік. Якщо в спільноті більшість оточуючих будуть займатися якоюсь певною діяльністю чи ставати на певні світоглядні чи культурні позиції, то і окремі особи також в переважній своїй більшості стануть на ці ж позиції, або ж займуться цією ж діяльністю. Це біологічно і соціально виправдано, оскільки допомагає вижити і рухатись вперед у не вповні зрозумілій ситуації.
Треба зазначити, що у суспільстві орієнтація на оточуючих відбувається не механічно, а з урахуванням коефіцієнту довірчої цінності суб’єктів орієнтації. Цебто того, наскільки кожний з оточуючих є репрезентантом гарантії виживання в суспільстві і загалом в навколишньому світі. Якщо коротко, то таким показником репрезентативності є так звана успішність. Або говорячи більш діловою мовою – ресурсомісткість конкретного суб’єкта. При чому ресурсомісткість не тільки в сенсі фінансовому та матеріальному а і в сенсі інформації, знань та у сенсі доступу до суспільного суперресурсу – влади.
Відтак, тут вступає в силу теорія «вершин і низин», за котру її розробники отримали Нобелевську премію в галузі економіки. Якщо коротко, то теорія полягає в тому, що вершини ресурсномісткості як магніт притягують до себе окремих громадян та їх об’єднання й організації. Таким чином, рухаючись до вершин, окремий індивідуум орієнтується на ті цінності, котрі знаходяться на цій вершині. І зрозуміло, коли на ресурсномістких вершинах знаходяться особи чи організації, котрі фактично генерують відмінний від наявного в соціумі код цінностей, і не лише мовних, а й моральних, технологічних та таке інше, то саме до цих цінностей будуть прагнути ті, хто ідуть на вершину. Ті, хто прямує до ресурсної вершини, перебудовуватимуться на наявні на цій вершині цінності і фактично будуть перепрограмовувати себе і навколишнє середовище за нейромережевим принципом.
Хто домінує на українських вершинах
Якщо ми подивимось, хто і що домінує на ресурсномістких вершинах України, стає зрозумілим, чому в Україні відбувається процес повзучої деукраїнізації – за формою і змістом: на фінансових ресурсних вершинах можна зустріти українців-за-походженням, а не за цінностями і якостями. Це ті члени українського соціуму, котрі досягли вершин при цьому перепрограмувавшись – вчинили над собою акт деукраїнізації.
Якщо розглянути український владний Олімп, то можна помітити, що там у переважній більшості відбувається той самий процес. Те саме відбувається в інформаційному просторі, в першу чергу, у ЗМІ. Це і пояснює зникнення або відсунення на маргінеси усіх, навіть провідних, україномовних засобів масової інформації. Якщо взяти ще більш важливу інформаційну галузь – галузь знань, – то не на 90%, а на 99% всі, як оплачувані, так, особливо, безплатні знання йдуть не українською, а переважно російською мовою.
Відтак відбувається перепрограмування на глибинному стратегічному рівні соціуму на іншомовність та іншоціннісність, переважно російсько-імперську. Ані державні, ані громадські організації цим питанням не переймаються. В цьому, власне, і ключова проблема і ключове пояснення постійного відкату українського простору назад.
Володимир Винниченко майже століття тому вивів формулу успішності відновлення українізації суспільства в пореволюційну добу як досягнення використання в побуті української мови найменш освіченими і найбільш русифікованими верствами (конкретно – це повії та кишенькові злодії).
По суті ця дещо парадоксальна формула вірна і сьогодні. Зрозуміло, що припинити повзучу деукраїнізацію можна, лише реально враховуючи суспільні процеси, котрі на неї працюють, використовуючи сучасні моделі функціонування суспільства та його громадян та методи керування цими процесами. Безперечно, всі ці заходи можливо здійснити лише зусиллями фахівців і в рамках фахово спланованого та здійсненого на державному рівні проекту. Питання лише в тому, чи зрозуміють це українські носії влади, чи зможуть вони відірватись від з’ясовування стосунків між собою, щоб нарешті вирішити проблему, від котрої залежить питання – а чи буде взагалі існувати держава Україна як така?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
