Звісно‚ абсурдно вивішувати прапори держави‚ якої вже не існує і зі складу якої Україна вийшла в 1991 році за рішенням парламенту, підтвердженим всенародним референдумом. Але ще абсурдніше звучить речення з тексту рішення запорізького керівництва‚ що‚ мовляв‚ совєтські прапори сприятимуть патріотичному вихованню української молоді.
За цим – не просто знущання зі здорового глузду і елементарної логіки‚ а й ціла концепція‚ що є віддзеркаленням абсурдності й непослідовності життя української держави після проголошення незалежності.
Непослідовність пояснюється тим‚ що лідери України зразка 90-их років минулого століття були здебільшого людьми випадковими з огляду на потреби українського державотворення. Для тих політиканів головною цінністю була влада‚ байдуже під якими прапорами. Через те вони уникали будь-якої ідеологічної конфронтації з совєтським минулим України.
Коли Леонід Кравчук обіцяв номенклатурі УССР‚ що в її житті нічого не зміниться‚ це означало‚ що принципових розрахунків з комуно-совєтською ідеологією не буде. Отже‚ до імперсько-червоного періоду УССР у нинішній незалежній України на її владному Олімпі ставляться так‚ як колись Микита Хрущов до сталінської спадщини – двоїсто. З одного боку‚ нібито це була тоталітарна диктатура‚ а з іншого – скільки ж було доброго.
Сам Хрущов‚ тавруючи репресії і культ особи Сталіна‚ водночас заявив‚ що такого чудового марксиста‚ як Сталін‚ ще треба пошукати…
За великим рахунком‚ нинішня Україна ще не визначилася щодо свого комуно-імперського минулого. А це призводить до явищ‚ маленьким проявом яких стала просовєтська демонстрація чиновників у Запоріжжі.
Україна має чітко відповісти сама собі на питання: чим був колишній СССР? Якщо він був позитивом (а від такого погляду не змогли відмовитися ані Кравчук‚ ані Кучма)‚ тоді Україна справді може вважати себе його наступницею‚ святкувати на державному рівні ювілеї спілки комуністичної молоді‚ вшановувати комуно-імперських героїв і сатрапів‚ виховувати молодь на найогиднішій совєтчині тощо. Тільки тоді не треба балакати про демократію‚ права людини та європейські цінності разом із європейською інтеграцією. З таким «фейсом» ленінсько-сталінсько-брежнєвської минувшини робити в Європі просто нічого.
Якщо ж Україна є цивілізованою європейської державою‚ чому в її містах і селах стовбичать тисячі пам’ятників Леніну (ї навіть будують нові, як-от на Луганщині!)? Чому на кожному кроці можна спостерігати засилля совєтської символіки‚ чому досі народу‚ над усе 9 травня‚ розповідають брехню совєтської воєнної пропаганди часів Мехліса і Щербакова? А Радянський Союз з його Сталіним‚ з його «ґестапо» – НКВД-МҐБ‚ з його ҐУЛАҐом і масовими стратами оголошують царством поступу‚ що нібито визволило пів-Європи…
Як сталінські раби могли когось визволити‚ не маючи елементарних громадянських і людських прав‚ залишається й дотепер загадкою. Тим більше‚ що європейські країни в цьому сенсі традиційно були вищими від своїх безправних «визволителів».
Україна не матиме майбутнього‚ якщо не розбереться зі своїм минулим. Адже від цього залежить дуже багато. Якщо СССР був позитивним явищем‚ тоді Лук’яненко‚ Черновіл‚ Стус‚ брати Горині‚ всі дисиденти-інакодумці були злочинцями. Якщо ж ці люди були героями боротьби за волю України‚ тоді СССР був злочинною державою.
Або-або‚ tertium non datur‚ третього не дано.
Нині в Україні‚ але набагато більше в Російській Федерації‚ працює потужна пропагандистська індустрія‚ покликана реабілітувати СССР‚ зробити його «світлим минулим» для мільйонів людей. Без засудження СССР як злочинної тоталітарної держави Україна не зможе розв’язати чимало важливих проблем.
Справді‚ як можна визнати на державному рівні національно-визвольну війну ОУН-УПА без засудження СССР? Бо якщо СССР був позитивом‚ на якому треба нині виховувати молодь‚ тоді вояки ОУН-УПА є злочинцями‚ як це й доводять досі не покарані комуністи. Якщо ж ОУН-УПА була героїчною організацією‚ тоді однозначно засудженим має бути Радянський Союз.
А визначитися таки доведеться…
Від цієї морально-політичної проблеми не можна відійти‚ не можна втекти‚ її не можна обминути. Всі такі спроби протягом 18 років незалежності значною мірою обумовили потворний характер розвитку українського суспільства. Україна не пережила процес декомунізації‚ дешовінізації‚ навіть послідовної десталінізації тут не відбулося.
Тому сталінщина (що особливо відчутно на 9 травня) досі панує в громадській свідомості багатьох українців, а державна влада або з цим погоджується і це підтримує, як це було за Кравчука і Кучми, або капітулює пере такими настроями, як це можна спостерігати за каденції Віктора Ющенка.
Чітко описала цю ситуацію стосовно галузі освіти редактор газети «День» Лариса Івшина: «Українська освіта не пережила десталінізацію, на серйозному рівні її нікому здійснювати. Ця гангрена, котру ми постійно намагаємось замаскувати, не дає нам нормально жити».
Зрозуміло, що це стосується не лише освіти, але практично всіх сторін політичного і духовного життя України. Ще й нині, як за часів СССР, активно експлуатується і поширюється міф про «визвольну місію» сталінської армії, про «свободу», що нібито ніс тоталітарний режим народам Європи.
За 18 років незалежності України не було жодних політичних спроб викрити цей міф, що сьогодні активно використовується Кремлем для ідеологічного наступу на постсовєтські держави та на країни Східної Європи. Хоча цей міф не витримує критики ані з позицій логіки, ні з позицій фактичних історичних досліджень.
За спинами тих, кого за усталеною совєтською звичкою називають «визволителями» (ще абсурдніше звучить поняття «воїн-інтернаціоналіст» стосовно учасників совєтської інтервенції в Афганістані), просувалися на «визволені» землі зондеркоманди НКВД, а концтабори у східноєвропейських країнах «гостинно» відчиняли свої ворота вже для інших категорій в’язнів. Ті, хто називає це «визволенням», мають дуже збочені уявлення про волю.
Зрозуміло, чому не лише на сході, а й на заході не викликає ентузіазму необхідність сказати нарешті правду про СССР і сталінську армію.
Як зазначає російський історик Дмитро Хмельницький, «це означало би, що не тільки Радянський Союз і Сталін постануть в непривабливому світлі, а й багато дій і домовленостей західних союзників щодо сталінського уряду почнуть виглядати сумнівно в юридичному і моральному сенсі. Адже одне діло дружною сім’єю цивілізованих народів в ім’я миру і демократії покінчити з бандитською державою. Зовсім інша річ — вступити в ім’я цієї мети в союз з іншим, не менш жахливим бандитом і подарувати йому все те, за що були засуджені й повішені керівники першої банди».
Ось чому й дотепер українцям на державному рівні розповідають байки про «велику визвольну місію» сталінського тоталітарного режиму.
Виявляється, що крім поганого тоталітаризму може бути ще добрий, такий собі світоч поступу і справедливості, що називається СССР.
В нинішній Україні, що ще значною мірою в ідеологічному відношенні залишається УССР, не проведено великої роботи з духовного очищення свідомості мільйонів українських громадян і насамперед керівної верхівки. Комуно-імперська ідеологія, ідеалізація СССР і панування КПСС ще й дотепер є дуже значним сегментом інформаційного простору та освітньої галузі України.
Міф «великої вітчизняної війни» під керівництвом Сталіна є останньою ідеологічною фортецею прихильників відродження Радянського Союзу, адже він нав’язує думку народам колишньої імперії, що своїх власних національних вітчизн вони не мали. Крах міфу «ВВВ», цієї «останньої святині», позбавляє владу більшовиків будь-якого історичного виправдання.
Деякі російські історики називають «велику вітчизняну» сурогатом російської національної ідеї, що, звісно, не збирається залишатися в державних кордонах Російської Федерації. Як пише московський автор Юрій Цурганов, «спираючись на міф про «Велику Вітчизняну», сучасні совєтські патріоти намагаються реабілітувати багато дій більшовиків, починаючи з 1917 року».
Держава — кентавр?
Хаос, що існує в громадській свідомості України, завдяки принциповій невизначеності тих, хто керує нею, знайшов свій яскравий зовнішній вираз у поєднанні непоєднуваного, коли прапор незалежної Української держави буде поруч із прапором тоталітарної совєтської імперії.
Це, між іншим, правдивий символ того, чим є сучасна Україна в ідейно-політичному сенсі. Совєтські прапори поруч з українськими в Запоріжжі ще раз нагадають, що мільйони українців живуть у державі-кентаврі, в державі протиприродних соціальних явищ, де минуле гнилою колодою лежить на шляху до майбутнього, де мертвий хапає живого. Багато негараздів українського життя пояснюється цією ідейно-політичною шизофренією, на котру, однак, найбільшою мірою, хворіє сучасна керівна еліта України. Досить лише згадати, в якому суто совєтському дусі виховує свій електорат Партія регіонів, що є партією великого капіталу. Унікальний донецький капіталізм під червоним прапором із серпом і молотом ще чекає на своїх дослідників.
Немає жодного сумніву, що нинішня верхівка України, не може і не хоче вивести державу з того ідеологічного «бермудського трикутника», в якому вона перебуває без жодних шансів на розвиток і поступ. Але всі ці фундаментальні морально-політичні проблеми: засудження тоталітарного СССР, правдива оцінка участі СССР у Другій світовій війни, визнання ОУН—УПА, деколонізація духовного життя України все одно доведеться розв’язувати, якщо не сучасним політикам-пристосуванцям, то тим, хто заступить їхнє місце…
Р.S. Висловлюючись з приводу останніх подій в Молдові, Президент Російської Федерації Дмитро Медвєдєв продемонстрував особливе обурення з приводу прапорів Румунії на урядових установах Молдови. А як бути з прапорами Радянського Союзу над офіційними установами українського міста Запоріжжя? Невже державна влада України вже не має сил‚ щоб закликати запорізьку верхівку до елементарного порядку?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
За цим – не просто знущання зі здорового глузду і елементарної логіки‚ а й ціла концепція‚ що є віддзеркаленням абсурдності й непослідовності життя української держави після проголошення незалежності.
Непослідовність пояснюється тим‚ що лідери України зразка 90-их років минулого століття були здебільшого людьми випадковими з огляду на потреби українського державотворення. Для тих політиканів головною цінністю була влада‚ байдуже під якими прапорами. Через те вони уникали будь-якої ідеологічної конфронтації з совєтським минулим України.
Коли Леонід Кравчук обіцяв номенклатурі УССР‚ що в її житті нічого не зміниться‚ це означало‚ що принципових розрахунків з комуно-совєтською ідеологією не буде. Отже‚ до імперсько-червоного періоду УССР у нинішній незалежній України на її владному Олімпі ставляться так‚ як колись Микита Хрущов до сталінської спадщини – двоїсто. З одного боку‚ нібито це була тоталітарна диктатура‚ а з іншого – скільки ж було доброго.
Сам Хрущов‚ тавруючи репресії і культ особи Сталіна‚ водночас заявив‚ що такого чудового марксиста‚ як Сталін‚ ще треба пошукати…
За великим рахунком‚ нинішня Україна ще не визначилася щодо свого комуно-імперського минулого. А це призводить до явищ‚ маленьким проявом яких стала просовєтська демонстрація чиновників у Запоріжжі.
Україна має чітко відповісти сама собі на питання: чим був колишній СССР? Якщо він був позитивом (а від такого погляду не змогли відмовитися ані Кравчук‚ ані Кучма)‚ тоді Україна справді може вважати себе його наступницею‚ святкувати на державному рівні ювілеї спілки комуністичної молоді‚ вшановувати комуно-імперських героїв і сатрапів‚ виховувати молодь на найогиднішій совєтчині тощо. Тільки тоді не треба балакати про демократію‚ права людини та європейські цінності разом із європейською інтеграцією. З таким «фейсом» ленінсько-сталінсько-брежнєвської минувшини робити в Європі просто нічого.
Якщо ж Україна є цивілізованою європейської державою‚ чому в її містах і селах стовбичать тисячі пам’ятників Леніну (ї навіть будують нові, як-от на Луганщині!)? Чому на кожному кроці можна спостерігати засилля совєтської символіки‚ чому досі народу‚ над усе 9 травня‚ розповідають брехню совєтської воєнної пропаганди часів Мехліса і Щербакова? А Радянський Союз з його Сталіним‚ з його «ґестапо» – НКВД-МҐБ‚ з його ҐУЛАҐом і масовими стратами оголошують царством поступу‚ що нібито визволило пів-Європи…
Як сталінські раби могли когось визволити‚ не маючи елементарних громадянських і людських прав‚ залишається й дотепер загадкою. Тим більше‚ що європейські країни в цьому сенсі традиційно були вищими від своїх безправних «визволителів».
Україна не матиме майбутнього‚ якщо не розбереться зі своїм минулим. Адже від цього залежить дуже багато. Якщо СССР був позитивним явищем‚ тоді Лук’яненко‚ Черновіл‚ Стус‚ брати Горині‚ всі дисиденти-інакодумці були злочинцями. Якщо ж ці люди були героями боротьби за волю України‚ тоді СССР був злочинною державою.
Або-або‚ tertium non datur‚ третього не дано.
Нині в Україні‚ але набагато більше в Російській Федерації‚ працює потужна пропагандистська індустрія‚ покликана реабілітувати СССР‚ зробити його «світлим минулим» для мільйонів людей. Без засудження СССР як злочинної тоталітарної держави Україна не зможе розв’язати чимало важливих проблем.
Справді‚ як можна визнати на державному рівні національно-визвольну війну ОУН-УПА без засудження СССР? Бо якщо СССР був позитивом‚ на якому треба нині виховувати молодь‚ тоді вояки ОУН-УПА є злочинцями‚ як це й доводять досі не покарані комуністи. Якщо ж ОУН-УПА була героїчною організацією‚ тоді однозначно засудженим має бути Радянський Союз.
А визначитися таки доведеться…
Від цієї морально-політичної проблеми не можна відійти‚ не можна втекти‚ її не можна обминути. Всі такі спроби протягом 18 років незалежності значною мірою обумовили потворний характер розвитку українського суспільства. Україна не пережила процес декомунізації‚ дешовінізації‚ навіть послідовної десталінізації тут не відбулося.
Тому сталінщина (що особливо відчутно на 9 травня) досі панує в громадській свідомості багатьох українців, а державна влада або з цим погоджується і це підтримує, як це було за Кравчука і Кучми, або капітулює пере такими настроями, як це можна спостерігати за каденції Віктора Ющенка.
Чітко описала цю ситуацію стосовно галузі освіти редактор газети «День» Лариса Івшина: «Українська освіта не пережила десталінізацію, на серйозному рівні її нікому здійснювати. Ця гангрена, котру ми постійно намагаємось замаскувати, не дає нам нормально жити».
Зрозуміло, що це стосується не лише освіти, але практично всіх сторін політичного і духовного життя України. Ще й нині, як за часів СССР, активно експлуатується і поширюється міф про «визвольну місію» сталінської армії, про «свободу», що нібито ніс тоталітарний режим народам Європи.
За 18 років незалежності України не було жодних політичних спроб викрити цей міф, що сьогодні активно використовується Кремлем для ідеологічного наступу на постсовєтські держави та на країни Східної Європи. Хоча цей міф не витримує критики ані з позицій логіки, ні з позицій фактичних історичних досліджень.
За спинами тих, кого за усталеною совєтською звичкою називають «визволителями» (ще абсурдніше звучить поняття «воїн-інтернаціоналіст» стосовно учасників совєтської інтервенції в Афганістані), просувалися на «визволені» землі зондеркоманди НКВД, а концтабори у східноєвропейських країнах «гостинно» відчиняли свої ворота вже для інших категорій в’язнів. Ті, хто називає це «визволенням», мають дуже збочені уявлення про волю.
Зрозуміло, чому не лише на сході, а й на заході не викликає ентузіазму необхідність сказати нарешті правду про СССР і сталінську армію.
Як зазначає російський історик Дмитро Хмельницький, «це означало би, що не тільки Радянський Союз і Сталін постануть в непривабливому світлі, а й багато дій і домовленостей західних союзників щодо сталінського уряду почнуть виглядати сумнівно в юридичному і моральному сенсі. Адже одне діло дружною сім’єю цивілізованих народів в ім’я миру і демократії покінчити з бандитською державою. Зовсім інша річ — вступити в ім’я цієї мети в союз з іншим, не менш жахливим бандитом і подарувати йому все те, за що були засуджені й повішені керівники першої банди».
Ось чому й дотепер українцям на державному рівні розповідають байки про «велику визвольну місію» сталінського тоталітарного режиму.
Виявляється, що крім поганого тоталітаризму може бути ще добрий, такий собі світоч поступу і справедливості, що називається СССР.
В нинішній Україні, що ще значною мірою в ідеологічному відношенні залишається УССР, не проведено великої роботи з духовного очищення свідомості мільйонів українських громадян і насамперед керівної верхівки. Комуно-імперська ідеологія, ідеалізація СССР і панування КПСС ще й дотепер є дуже значним сегментом інформаційного простору та освітньої галузі України.
Міф «великої вітчизняної війни» під керівництвом Сталіна є останньою ідеологічною фортецею прихильників відродження Радянського Союзу, адже він нав’язує думку народам колишньої імперії, що своїх власних національних вітчизн вони не мали. Крах міфу «ВВВ», цієї «останньої святині», позбавляє владу більшовиків будь-якого історичного виправдання.
Деякі російські історики називають «велику вітчизняну» сурогатом російської національної ідеї, що, звісно, не збирається залишатися в державних кордонах Російської Федерації. Як пише московський автор Юрій Цурганов, «спираючись на міф про «Велику Вітчизняну», сучасні совєтські патріоти намагаються реабілітувати багато дій більшовиків, починаючи з 1917 року».
Держава — кентавр?
Хаос, що існує в громадській свідомості України, завдяки принциповій невизначеності тих, хто керує нею, знайшов свій яскравий зовнішній вираз у поєднанні непоєднуваного, коли прапор незалежної Української держави буде поруч із прапором тоталітарної совєтської імперії.
Це, між іншим, правдивий символ того, чим є сучасна Україна в ідейно-політичному сенсі. Совєтські прапори поруч з українськими в Запоріжжі ще раз нагадають, що мільйони українців живуть у державі-кентаврі, в державі протиприродних соціальних явищ, де минуле гнилою колодою лежить на шляху до майбутнього, де мертвий хапає живого. Багато негараздів українського життя пояснюється цією ідейно-політичною шизофренією, на котру, однак, найбільшою мірою, хворіє сучасна керівна еліта України. Досить лише згадати, в якому суто совєтському дусі виховує свій електорат Партія регіонів, що є партією великого капіталу. Унікальний донецький капіталізм під червоним прапором із серпом і молотом ще чекає на своїх дослідників.
Немає жодного сумніву, що нинішня верхівка України, не може і не хоче вивести державу з того ідеологічного «бермудського трикутника», в якому вона перебуває без жодних шансів на розвиток і поступ. Але всі ці фундаментальні морально-політичні проблеми: засудження тоталітарного СССР, правдива оцінка участі СССР у Другій світовій війни, визнання ОУН—УПА, деколонізація духовного життя України все одно доведеться розв’язувати, якщо не сучасним політикам-пристосуванцям, то тим, хто заступить їхнє місце…
Р.S. Висловлюючись з приводу останніх подій в Молдові, Президент Російської Федерації Дмитро Медвєдєв продемонстрував особливе обурення з приводу прапорів Румунії на урядових установах Молдови. А як бути з прапорами Радянського Союзу над офіційними установами українського міста Запоріжжя? Невже державна влада України вже не має сил‚ щоб закликати запорізьку верхівку до елементарного порядку?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
