(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Ірина Штогрін: Сьогодні наш гість прийшов у студію відразу прямо з виставки. Він готував, розкладав експонати для того, щоб відкрити експозицію.
Ростислав Омеляшко: Ми сьогодні тільки завезли експонати. У нас 28 числа у Музеї гетьманства на Подолі в Києві, на Спаській 16-Б відкривається виставка, яка називається «Народне мистецтво зраненого Полісся».
Звичайно, ми туди могли завезти десь, мабуть, зо дві сотні експонатів, не більше…
- Із майже 42 тисяч зібраних.
Ростислав Омеляшко: Із майже 42 тисяч зібраних експонатів.
В нас вчора невеличка виставка відкрилася ще у музеї Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Там якраз виставлені експонати археологічні, тому що в руслі роботи нашої експедиції проводяться дослідження і археологічні.
І ось за цей час нам вдалося відкрити середньовічний Чорнобиль. Ми знаємо, що Чорнобиль вперше згадується у літописах під 1193 роком. Це кінець 12 століття.
Сьогодні ми вже маємо матеріали 11 століття і металеві, і керамічні, жіночі браслети. А з 12 століття це дійсно матеріал, який свідчить, що в 12 столітті вже снувало місто.
- Ви як науковець з Чорнобилем вже одразу іншу асоціацію у людей викликаєте. Але у всьому світі куди не поїдеш, якщо кажеш, що Україна, то перша асоціація – це Чорнобиль…
Пане Омеляшко, Ви себе сталкером відчуваєте?
Знаєте, коли Тарковського «Сталкер» передивляєшся, то таке відчуття, що він цей настрій відчув тоді разом зі Стругацькими.
Ростислав Омеляшко: Я ніколи не думаю, що я сталкер чи не сталкер. Просто дійсно це наша загальна біда, загальноукраїнська біда – Чорнобильська катастрофа. Те, що багато людей загинуло від цієї катастрофи, то це також факт.
Єдине, що хочу сказати, щоб порівняти з катастрофами іншими радіаційними. Чорнобильський вибух за своєю силою забруднення дорівнює практично 500 атомним бомбам, скинутих на Хіросіму.
- І от Ви ходите туди.
Ростислав Омеляшко: Але сьогодні там ситуація різна. Є території брудні. Ми в принципі ходимо по всіх територіях. Є території навіть за колючим дротом чисті.
- Просто треба знати, де ходити, які місця обходити.
Ростислав Омеляшко: Південна частина зони майже чиста.
Але справа в тому, що багато сіл, які, начебто, в цій чистій зоні знаходяться, поруйновані, вони погоріли, вони пішли в землю. І це дійсно наша «чорнобильська Атлантида».
Цій роботі я особисто… Оце вже, можна сказати, виповнюється 20 років, як я займаюся цією проблемою від першої її постановки у 1989 році, далі робота в Мінчорнобилі України. Перші наші експедиції спочатку були такі часткові експедиції в 1992 році. В 1993 році почалися експедиції з інвентаризації нерухомих пам’яток.
- Це вже коли були люди. Ви йшли з колегами туди…
Ростислав Омеляшко: Справа в тому, що ця експедиція з самого початку, як планувалося, і програма перша складалася... Це ми працювали разом зі, світлої пам’яті, Гончаренком Григорієм Андріановичем. Був такий прекрасний чоловік. Його не стало кілька тижнів тому. Ми планували, що це має бути науковий центр при міністерстві, яке має займатися врятуванням всього комплексу культурної спадщини.
На жаль, тоді такого центру не було створено. Цей центр став реальністю тільки в 2001 році. Аж через 10 років. А за цей час весь працювали тимчасові творчі колективи, створені на базі різних академічних інститутів, вузів, музеїв. Це фінансувалося в режимі договірних робіт.
- І це ентузіасти. Я правильно розумію?
Ростислав Омеляшко: Звичайно, в саму зону не всі хотіли їхати. Зона – це були мої особисті експедиції, так би мовити. Ми набирали добровольців з цілої України. В тому числі до нас тоді приєдналася Ліна Костенко.
І з 1994 року вже пішли ось ці регулярні, комплексні експедиції і в зону, і в інші радіоактивні райони, і до переселенців. Тобто, йшов збір матеріалів широким фронтом.
- Ліна Василівна каже, власне, й Ви це знаєте, що 18 років вона вже з Вами отак співпрацює.
З Вашого дозволу, ми маємо записану розповідь Ліни Василівни, яка вчора якраз у Києві прозвучала. Тому хотіла би, щоб зараз прозвучала та розповідь Ліни Василівни, коли вона каже, що по суті Україна є вся зоною, оскільки в нас скрізь, куди не подивися, скрізь техногенна небезпека.
Ліна Костенко: Оце Чорнобильська зона…. І зона, і поза зоною є села, де ні зони, нічого, а тільки смерть.
Я вже не кажу про те, що перед Новобогданівкою був Артемівськ, під Харковом - Лозова. Скрізь Україна в тому становищі, що для мене, наприклад, Чорнобильська зона з її смертельним пейзажем – це модель можливого майбутнього.
Думаю, що така робота такої експедиції неоціненна.
- От неоціненна. Чому?
Ростислав Омеляшко: Справа в тому, що з цієї експедиції, я сказав, що в 2001 році утворився центр, і тепер цей центр вже реорганізований два роки тому в бюджетну наукову установу, яка називається «Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф».
Дійсно, можна сказати, це перша ластівка в Україні такого профілю установа, яка займається порятунком культурних цінностей в умовах техногенних катастроф, тому що сучасний світ начинений цими техногенними катастрофами. Це дійсно актуально, це потрібно.
- Чому? Чому неоцінна, як каже Ліна Василівна?
Ростислав Омеляшко: А чому неоціненна? Справа в тому, що Ліна Василівна багато років з нами працювала, Ліна Василівна бачила нашу роботу. Ми гордимося тим, що така людина, як Ліна Костенко так оцінила нашу експедицію.
Дійсно ми просто робимо свою роботу.
- Що ви робите? Ви збираєте предмети побуту…?
Ростислав Омеляшко: Ми збираємо. Вся експедиційна робота, яка вже ведеться практично 15 років, має багато напрямків. Є комплексні експедиції, які їдуть на території, де мешкають поліщуки. Це забруднені території, але з цих територій багато людей і виїхало, багато померло.
На цих землях ми комплексно збираємо етнографічні матеріали і пам’ятки культури і записуємо духовну культуру, фольклор, відомості про народне мистецтво, народні промисли і ремесла, і архітектуру, і календарні обряди, і родинні обряди. Тобто, по можливості весь спектр охоплюється.
Як правило, в таку експедицію виїжджає 25-28 фахівців. Кожен бере якусь наукову тему, і ми дійсно привозимо величезний обсяг матеріалу. Лише за останніх два роки, коли наш центр працює вже в режимі державного наукового центру, зібрано було 475 годин аудіозапису, 50 годин відеозапису.
Звичайно, цей запис (це зараз цифру я кажу саму) насичений матеріалами, конкретними матеріалами з різних галузей народної культури. А ось саме в зоні ми збираємо пам’ятки культури, ми практично обстежуємо кожне село, кожну хату, кожне горище.
- Щоб наші слухачі розуміли: від човна до рушника і фотографії.
Ростислав Омеляшко: Так.
Справа в тому, що у нас, якщо говорити про цю мертву зону, яка відселена, то це дійсно наша «чорнобильська Атлантида», яка ніколи вже в такому вигляді, як вона була до катастрофи, вона не повернеться.
І наше завдання зараз максимально зібрати всю можливу інформацію наукову, культурологічну і максимально зібрати залишки матеріальної культури, які там залишилися, щоб відтворити культурно-історичну модель цієї території в майбутньому музеї-архіві…
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Ірина Штогрін: Сьогодні наш гість прийшов у студію відразу прямо з виставки. Він готував, розкладав експонати для того, щоб відкрити експозицію.
Ростислав Омеляшко: Ми сьогодні тільки завезли експонати. У нас 28 числа у Музеї гетьманства на Подолі в Києві, на Спаській 16-Б відкривається виставка, яка називається «Народне мистецтво зраненого Полісся».
Звичайно, ми туди могли завезти десь, мабуть, зо дві сотні експонатів, не більше…
- Із майже 42 тисяч зібраних.
Ростислав Омеляшко: Із майже 42 тисяч зібраних експонатів.
В нас вчора невеличка виставка відкрилася ще у музеї Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Там якраз виставлені експонати археологічні, тому що в руслі роботи нашої експедиції проводяться дослідження і археологічні.
Ростислав Омеляшко: Чорнобиль вперше згадується у літописах під 1193 роком.
І ось за цей час нам вдалося відкрити середньовічний Чорнобиль. Ми знаємо, що Чорнобиль вперше згадується у літописах під 1193 роком. Це кінець 12 століття.
Сьогодні ми вже маємо матеріали 11 століття і металеві, і керамічні, жіночі браслети. А з 12 століття це дійсно матеріал, який свідчить, що в 12 столітті вже снувало місто.
- Ви як науковець з Чорнобилем вже одразу іншу асоціацію у людей викликаєте. Але у всьому світі куди не поїдеш, якщо кажеш, що Україна, то перша асоціація – це Чорнобиль…
Пане Омеляшко, Ви себе сталкером відчуваєте?
Знаєте, коли Тарковського «Сталкер» передивляєшся, то таке відчуття, що він цей настрій відчув тоді разом зі Стругацькими.
Ростислав Омеляшко: Я ніколи не думаю, що я сталкер чи не сталкер. Просто дійсно це наша загальна біда, загальноукраїнська біда – Чорнобильська катастрофа. Те, що багато людей загинуло від цієї катастрофи, то це також факт.
Ростислав Омеляшко: Чорнобильський вибух за своєю силою забруднення дорівнює практично 500 атомним бомбам, скинутих на Хіросіму.
Єдине, що хочу сказати, щоб порівняти з катастрофами іншими радіаційними. Чорнобильський вибух за своєю силою забруднення дорівнює практично 500 атомним бомбам, скинутих на Хіросіму.
- І от Ви ходите туди.
Ростислав Омеляшко: Але сьогодні там ситуація різна. Є території брудні. Ми в принципі ходимо по всіх територіях. Є території навіть за колючим дротом чисті.
- Просто треба знати, де ходити, які місця обходити.
Ростислав Омеляшко: Південна частина зони майже чиста.
Ростислав Омеляшко: Південна частина зони майже чиста.
Але справа в тому, що багато сіл, які, начебто, в цій чистій зоні знаходяться, поруйновані, вони погоріли, вони пішли в землю. І це дійсно наша «чорнобильська Атлантида».
Цій роботі я особисто… Оце вже, можна сказати, виповнюється 20 років, як я займаюся цією проблемою від першої її постановки у 1989 році, далі робота в Мінчорнобилі України. Перші наші експедиції спочатку були такі часткові експедиції в 1992 році. В 1993 році почалися експедиції з інвентаризації нерухомих пам’яток.
- Це вже коли були люди. Ви йшли з колегами туди…
На жаль, тоді такого центру не було створено. Цей центр став реальністю тільки в 2001 році. Аж через 10 років. А за цей час весь працювали тимчасові творчі колективи, створені на базі різних академічних інститутів, вузів, музеїв. Це фінансувалося в режимі договірних робіт.
- І це ентузіасти. Я правильно розумію?
Ростислав Омеляшко: Звичайно, в саму зону не всі хотіли їхати. Зона – це були мої особисті експедиції, так би мовити. Ми набирали добровольців з цілої України. В тому числі до нас тоді приєдналася Ліна Костенко.
І з 1994 року вже пішли ось ці регулярні, комплексні експедиції і в зону, і в інші радіоактивні райони, і до переселенців. Тобто, йшов збір матеріалів широким фронтом.
- Ліна Василівна каже, власне, й Ви це знаєте, що 18 років вона вже з Вами отак співпрацює.
З Вашого дозволу, ми маємо записану розповідь Ліни Василівни, яка вчора якраз у Києві прозвучала. Тому хотіла би, щоб зараз прозвучала та розповідь Ліни Василівни, коли вона каже, що по суті Україна є вся зоною, оскільки в нас скрізь, куди не подивися, скрізь техногенна небезпека.
Ліна Костенко: Оце Чорнобильська зона…. І зона, і поза зоною є села, де ні зони, нічого, а тільки смерть.
Ліна Костенко: Для мене, наприклад, Чорнобильська зона з її смертельним пейзажем – це модель можливого майбутнього.
Я вже не кажу про те, що перед Новобогданівкою був Артемівськ, під Харковом - Лозова. Скрізь Україна в тому становищі, що для мене, наприклад, Чорнобильська зона з її смертельним пейзажем – це модель можливого майбутнього.
Думаю, що така робота такої експедиції неоціненна.
- От неоціненна. Чому?
Ростислав Омеляшко: Справа в тому, що з цієї експедиції, я сказав, що в 2001 році утворився центр, і тепер цей центр вже реорганізований два роки тому в бюджетну наукову установу, яка називається «Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф».
Дійсно, можна сказати, це перша ластівка в Україні такого профілю установа, яка займається порятунком культурних цінностей в умовах техногенних катастроф, тому що сучасний світ начинений цими техногенними катастрофами. Це дійсно актуально, це потрібно.
- Чому? Чому неоцінна, як каже Ліна Василівна?
Ростислав Омеляшко: А чому неоціненна? Справа в тому, що Ліна Василівна багато років з нами працювала, Ліна Василівна бачила нашу роботу. Ми гордимося тим, що така людина, як Ліна Костенко так оцінила нашу експедицію.
Дійсно ми просто робимо свою роботу.
- Що ви робите? Ви збираєте предмети побуту…?
Ростислав Омеляшко: Ми збираємо. Вся експедиційна робота, яка вже ведеться практично 15 років, має багато напрямків. Є комплексні експедиції, які їдуть на території, де мешкають поліщуки. Це забруднені території, але з цих територій багато людей і виїхало, багато померло.
На цих землях ми комплексно збираємо етнографічні матеріали і пам’ятки культури і записуємо духовну культуру, фольклор, відомості про народне мистецтво, народні промисли і ремесла, і архітектуру, і календарні обряди, і родинні обряди. Тобто, по можливості весь спектр охоплюється.
Як правило, в таку експедицію виїжджає 25-28 фахівців. Кожен бере якусь наукову тему, і ми дійсно привозимо величезний обсяг матеріалу. Лише за останніх два роки, коли наш центр працює вже в режимі державного наукового центру, зібрано було 475 годин аудіозапису, 50 годин відеозапису.
Звичайно, цей запис (це зараз цифру я кажу саму) насичений матеріалами, конкретними матеріалами з різних галузей народної культури. А ось саме в зоні ми збираємо пам’ятки культури, ми практично обстежуємо кожне село, кожну хату, кожне горище.
- Щоб наші слухачі розуміли: від човна до рушника і фотографії.
Ростислав Омеляшко: Так.
Ростислав Омеляшко: Наше завдання зібрати залишки матеріальної культури, які там залишилися, щоб відтворити культурно-історичну модель цієї території в майбутньому музеї-архіві…
І наше завдання зараз максимально зібрати всю можливу інформацію наукову, культурологічну і максимально зібрати залишки матеріальної культури, які там залишилися, щоб відтворити культурно-історичну модель цієї території в майбутньому музеї-архіві…
(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
