Київ – Віктор Ющенко неодноразово заявляв, що дасть відповідь на запитання, чи балотуватиметься він вдруге на посаду Президента України, не раніше, ніж через два місяці. А в інтерв’ю журналу «Фокус» він пішов далі і заявив: «Знаєте, у нас дуже поширено примітивне уявлення про політичні стосунки. Багато хто дивиться на політику як на дебати когось з кимось. Але, вибачте. Я самодостатня людина! У мене є професія. Вічна! Вона називається «Віктор Андрійович Ющенко».
Це цілком можна було сприйняти як натяк про можливий відхід від влади, як відмову від балотування (де такі дебати неминучі). І раптом, як грім з ясного неба, на другий день після інтерв’ю Віктор Ющенко заявляє, що таки буде балотуватися вдруге. Бо його, мовляв, підтримують мільйони. Ту ж саму тезу він повторив на прес-конференції 22 квітня: «Йду (у сенсі на вибори – В.К.). Це так ясно, так очевидно». А чи справді так очевидно і чи справді Ющенка підтримує народ?
Від «президента надій» – до найбільшого розчарування
Свідчення соціологів показують інше: Віктор Ющенко виявився останнім в трійці невдалих керманичів України за часи її незалежності. Віктор Ющенко став «президентом надій», що не збулися, і, можливо, найбільшим розчаруванням за останні два десятиліття для українського народу. Він задекларував себе на початку своєї президентської кар’єри найбільш моральним і відповідальним Президентом із усіх трьох, але хто ж він є насправді, стало остаточно зрозуміло, коли «дерибан» України, що досяг свого апогею за часів президентства Леоніда Кучми, не лише не припинився чи хоча б зменшився, а й набув ще цинічніших форм і обсягів.
Думаю, що майбутні українські історики, котрі будуть прискіпливо досліджувати епоху 1992-2009 років, жахатимуться цинічності тодішньої української влади, котра розміняла майбутнє сильної, заможної і процвітаючої держави Україна на сумнівні мільярди для своїх родин. Усі ці роки українська влада дуже була схожа на запійного алкоголіка, який роками виносив і продавав за безцінь із дому все, що траплялося під руку, аби задовольнити своє нестримне бажання отримати задоволення від прийняття чергової дози сильнодіючого напою.
Очевидно, що такий алкоголік зовсім не вважає сім’ю, в якій живе, своєю родиною. Але постає питання – чи вважали Україну своєю батьківщиною ті еліти, які поставили її розграбування на конвеєр і за останні 20 років вивезли незаконно із її території біля трильйона доларів? Майдан-2004 піднявся проти постійної практики грабунку України. Віктор Ющенко серед усіх інших обіцянок, обіцяв це припинити, але – як завжди – нічого для цього так і не зробив. Країну продовжили грабувати нібито демократичні, нібито національні і нібито цілком патріотичні політичні сили, котрі за підтримки народу добралися нарешті до влади на Банковій.
Де взяти індульгенцію недоторканості?
У 2009 році перед Президентом Віктором Ющенком постає нагальна проблема, про яку йому взагалі не дуже хотілося думати і згадувати в 2005, 2006, 2007 і в 2008 роках. А вона конкретно полягає у тому, хто саме йому після закінчення терміну президентства надасть реальну індульгенцію недоторканості, на кшталт тієї, яку він власноруч видав (і це сьогодні не таємниця) колишньому президенту України Леоніду Кучмі? Причому всупереч і наперекір волі і сподіванням тих, хто підніс Ющенка на вершину піраміди влади під час історичної Помаранчевої революції 2004 року.
І тут вимальовується дуже неприємна для українців ситуація, котра за своїм драматизмом нагадує рішення колишнього президента Російської Федерації Бориса Єльцина передати керівництво Росією вподобаному ним кагебісту Володимиру Путіну. То чи не може трапитися так, що і в Україні в 2009 чи 2010 роках Віктор Ющенко, задля отримання надійної, а головне гарантованої індульгенції власної і свого найближчого оточення недоторканності, також нарешті наважиться на такий крок? Будучи при цьому готовим передати кермо Україною, котре вислизає із його рук, будь-кому. Й у цьому сенсі, на мою думку, рейтинг Ющенка біля 3% абсолютно нічого ще не означає, адже у його руках залишається ще такий надійний резерв, як адміністративний ресурс, котрий може бути активно і надійно задіяний за допомогою президентського Секретаріату.
Власне, таке припущення не буде виглядати зовсім абсурдним чи алогічним, якщо пригадати, що визнаний свого часу лідер російських демократичних сил Борис Єльцин, який заліз на танк і пафосно виступав перед росіянами із закликом чинити спротив незаконним діям узурпаторів влади із ГКЧП у серпні 1991 року, врешті-решт передав владу в Росії ставленику КГБ. Але це ж таки трапилося. Й саме через те, що на той час лише Володимир Путін міг надати тверді гарантії недоторканості президенту Російської Федерації Борису Єльцину та його «політичній сім’ї». Чого Володимир Путін неухильно дотримувався всі наступні роки після перебирання влади з рук в руки від першого президента Росії.
А чи не може трапитися так, що в оточенні Президента України Віктора Ющенка вже давно визріває ідея продублювати російський варіант передачі влади десятирічної давнини в нинішній час? І якби це не звучало парадоксально – передати президентство до рук Віктора Януковича в обмін на гарантовану індульгенцію подальшої недоторканності? Звісно, що подібний сценарій може розглядатися командою Ющенка, як запасний варіант, котрий буде терміново задіяний лише у тому разі, якщо не вдасться перший сценарій – «Ющенко-2», який зараз почав розігруватися публічно. Але він цілком може розглядатися у якості «запасного парашуту» безпечного відходу Віктора Ющенка від влади, якщо 3% рейтингу не зможе підняти догори ніякий адміністративний ресурс.
Подібні гіпотези підкріплює той факт, що нині Віктор Янукович із усіх сил намагається «сковирнути» Прем’єр-міністра Юлію Тимошенко з прем’єрського крісла та пересісти туди самому, що може бути вигідно йому (за надзвичайно складних економічних обставин в Україні), лише в тому разі, якщо він відразу ж мітить піднятися вище і йому вже обіцяний Банковою той самий варіант, котрий так успішно «провернули» свого часу в Кремлі на очах публіки Борис Єльцин із Володимиром Путіним. Звісно, Україна – не Росія, – то чи не тому її останнім часом так прагнуть уподібнити останній, щоб полегшити російський сценарій?
Такі до болю близькі «донецькі»…
Тут необхідно звернути увагу на той факт, що попри усі позірні ідеологічні і політичні розбіжності Президента Ющенка з «донецькими», в дійсності вони є куди ближчими для нього, ніж колишні соратники по Майдану-2004 із БЮТу чи навіть з більшості «нашоукраїнців». І контакти Віктора Ющенка з «донецькими» завжди приносили реальні дивіденди для обох сторін.
У такому разі недавній закид Ющенка про двопалатний парламент та довічне сенаторське крісло для колишніх президентів виглядає як вправно запущена опонентам політична «обманка». А справжньою його ціллю є створення коаліції з Партією регіонів після дострокових президентських і одночасно парламентських виборів та отримання, скажімо, в подяку від «донецьких» крісла прем’єр-міністра на наступних 5 років. Та якщо для зміни Конституції і довічного сенаторства у Віктора Ющенка просто не вистачить політичних сил, то варіант закулісної домовленості з Партією регіонів для нього виглядає куди більш реалістичним. На тандем Віктор Янукович – президент, Віктор Ющенко – прем’єр, «донецькі» цілком можуть погодитися. Якщо за даних обставин Янукович, і ті хто стоять за ним, гарантуватимуть Віктору Ющенку індульгенцію, то подібну політичну рокіровку зовсім не можна виключати.
Адже в цьому контексті для Ющенка важливе не лише те, аби отримати гарантію недоторканності, а й і гарантію того, що Юлія Тимошенко не матиме можливості «прорватися» до президентської посади. А якщо вона не зможе зробити це цього разу, то її шанси через п’ять років на президентство стають просто ефемерними. Це добре розуміють усі учасники змагань, хто на політичному корті розігрує призи під назвою «влада». Не можна також виключати, що на Банковій цей варіант розглядається одночасно у парі з «протягненням» протеже Ющенка Арсенія Яценюка у президенти, і президентський Секретаріат намагатиметься розігрувати обидва варіанти до певної межі одночасно.
Якщо Віктор Ющенко дійсно вирішить піти на подібний крок, то це, звичайно, ще більше перекреслить його минулі заслуги, як одного із лідерів Помаранчевої революції. Проте, хіба Віктору Ющенку звикати до цього? Адже уся його діяльність на посту Президента України не була чимось іншим, ніж постійним запереченням усіх його попередніх значних заслуг.
Проте, в цьому сенсі, звичайно, не менш важливим є те, як би сприйняв український політичний істеблішмент подібну політичну рокіровку. Але чудово знаючи усю цинічність і жадібність до грошей української політичної «еліти», цілком можливо зробити припущення, що головним чинником їхньої згоди може стати саме фінансовий. То що ж? Чи такою вже й абсурдною може виглядати сьогодні політична рокіровка Віктора Ющенка на Віктора Януковича? Адже не можна виключати, що в українському політичному театрі абсурду найбільш реалістичним може стати саме той варіант, котрий на перший погляд може виглядати найбільш алогічним і якого ніхто сьогодні не може й чекати від Президента Віктора Ющенка.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Це цілком можна було сприйняти як натяк про можливий відхід від влади, як відмову від балотування (де такі дебати неминучі). І раптом, як грім з ясного неба, на другий день після інтерв’ю Віктор Ющенко заявляє, що таки буде балотуватися вдруге. Бо його, мовляв, підтримують мільйони. Ту ж саму тезу він повторив на прес-конференції 22 квітня: «Йду (у сенсі на вибори – В.К.). Це так ясно, так очевидно». А чи справді так очевидно і чи справді Ющенка підтримує народ?
Від «президента надій» – до найбільшого розчарування
Свідчення соціологів показують інше: Віктор Ющенко виявився останнім в трійці невдалих керманичів України за часи її незалежності. Віктор Ющенко став «президентом надій», що не збулися, і, можливо, найбільшим розчаруванням за останні два десятиліття для українського народу. Він задекларував себе на початку своєї президентської кар’єри найбільш моральним і відповідальним Президентом із усіх трьох, але хто ж він є насправді, стало остаточно зрозуміло, коли «дерибан» України, що досяг свого апогею за часів президентства Леоніда Кучми, не лише не припинився чи хоча б зменшився, а й набув ще цинічніших форм і обсягів.
Думаю, що майбутні українські історики, котрі будуть прискіпливо досліджувати епоху 1992-2009 років, жахатимуться цинічності тодішньої української влади, котра розміняла майбутнє сильної, заможної і процвітаючої держави Україна на сумнівні мільярди для своїх родин. Усі ці роки українська влада дуже була схожа на запійного алкоголіка, який роками виносив і продавав за безцінь із дому все, що траплялося під руку, аби задовольнити своє нестримне бажання отримати задоволення від прийняття чергової дози сильнодіючого напою.
Очевидно, що такий алкоголік зовсім не вважає сім’ю, в якій живе, своєю родиною. Але постає питання – чи вважали Україну своєю батьківщиною ті еліти, які поставили її розграбування на конвеєр і за останні 20 років вивезли незаконно із її території біля трильйона доларів? Майдан-2004 піднявся проти постійної практики грабунку України. Віктор Ющенко серед усіх інших обіцянок, обіцяв це припинити, але – як завжди – нічого для цього так і не зробив. Країну продовжили грабувати нібито демократичні, нібито національні і нібито цілком патріотичні політичні сили, котрі за підтримки народу добралися нарешті до влади на Банковій.
Де взяти індульгенцію недоторканості?
У 2009 році перед Президентом Віктором Ющенком постає нагальна проблема, про яку йому взагалі не дуже хотілося думати і згадувати в 2005, 2006, 2007 і в 2008 роках. А вона конкретно полягає у тому, хто саме йому після закінчення терміну президентства надасть реальну індульгенцію недоторканості, на кшталт тієї, яку він власноруч видав (і це сьогодні не таємниця) колишньому президенту України Леоніду Кучмі? Причому всупереч і наперекір волі і сподіванням тих, хто підніс Ющенка на вершину піраміди влади під час історичної Помаранчевої революції 2004 року.
І тут вимальовується дуже неприємна для українців ситуація, котра за своїм драматизмом нагадує рішення колишнього президента Російської Федерації Бориса Єльцина передати керівництво Росією вподобаному ним кагебісту Володимиру Путіну. То чи не може трапитися так, що і в Україні в 2009 чи 2010 роках Віктор Ющенко, задля отримання надійної, а головне гарантованої індульгенції власної і свого найближчого оточення недоторканності, також нарешті наважиться на такий крок? Будучи при цьому готовим передати кермо Україною, котре вислизає із його рук, будь-кому. Й у цьому сенсі, на мою думку, рейтинг Ющенка біля 3% абсолютно нічого ще не означає, адже у його руках залишається ще такий надійний резерв, як адміністративний ресурс, котрий може бути активно і надійно задіяний за допомогою президентського Секретаріату.
Власне, таке припущення не буде виглядати зовсім абсурдним чи алогічним, якщо пригадати, що визнаний свого часу лідер російських демократичних сил Борис Єльцин, який заліз на танк і пафосно виступав перед росіянами із закликом чинити спротив незаконним діям узурпаторів влади із ГКЧП у серпні 1991 року, врешті-решт передав владу в Росії ставленику КГБ. Але це ж таки трапилося. Й саме через те, що на той час лише Володимир Путін міг надати тверді гарантії недоторканості президенту Російської Федерації Борису Єльцину та його «політичній сім’ї». Чого Володимир Путін неухильно дотримувався всі наступні роки після перебирання влади з рук в руки від першого президента Росії.
А чи не може трапитися так, що в оточенні Президента України Віктора Ющенка вже давно визріває ідея продублювати російський варіант передачі влади десятирічної давнини в нинішній час? І якби це не звучало парадоксально – передати президентство до рук Віктора Януковича в обмін на гарантовану індульгенцію подальшої недоторканності? Звісно, що подібний сценарій може розглядатися командою Ющенка, як запасний варіант, котрий буде терміново задіяний лише у тому разі, якщо не вдасться перший сценарій – «Ющенко-2», який зараз почав розігруватися публічно. Але він цілком може розглядатися у якості «запасного парашуту» безпечного відходу Віктора Ющенка від влади, якщо 3% рейтингу не зможе підняти догори ніякий адміністративний ресурс.
Подібні гіпотези підкріплює той факт, що нині Віктор Янукович із усіх сил намагається «сковирнути» Прем’єр-міністра Юлію Тимошенко з прем’єрського крісла та пересісти туди самому, що може бути вигідно йому (за надзвичайно складних економічних обставин в Україні), лише в тому разі, якщо він відразу ж мітить піднятися вище і йому вже обіцяний Банковою той самий варіант, котрий так успішно «провернули» свого часу в Кремлі на очах публіки Борис Єльцин із Володимиром Путіним. Звісно, Україна – не Росія, – то чи не тому її останнім часом так прагнуть уподібнити останній, щоб полегшити російський сценарій?
Такі до болю близькі «донецькі»…
Тут необхідно звернути увагу на той факт, що попри усі позірні ідеологічні і політичні розбіжності Президента Ющенка з «донецькими», в дійсності вони є куди ближчими для нього, ніж колишні соратники по Майдану-2004 із БЮТу чи навіть з більшості «нашоукраїнців». І контакти Віктора Ющенка з «донецькими» завжди приносили реальні дивіденди для обох сторін.
У такому разі недавній закид Ющенка про двопалатний парламент та довічне сенаторське крісло для колишніх президентів виглядає як вправно запущена опонентам політична «обманка». А справжньою його ціллю є створення коаліції з Партією регіонів після дострокових президентських і одночасно парламентських виборів та отримання, скажімо, в подяку від «донецьких» крісла прем’єр-міністра на наступних 5 років. Та якщо для зміни Конституції і довічного сенаторства у Віктора Ющенка просто не вистачить політичних сил, то варіант закулісної домовленості з Партією регіонів для нього виглядає куди більш реалістичним. На тандем Віктор Янукович – президент, Віктор Ющенко – прем’єр, «донецькі» цілком можуть погодитися. Якщо за даних обставин Янукович, і ті хто стоять за ним, гарантуватимуть Віктору Ющенку індульгенцію, то подібну політичну рокіровку зовсім не можна виключати.
Адже в цьому контексті для Ющенка важливе не лише те, аби отримати гарантію недоторканності, а й і гарантію того, що Юлія Тимошенко не матиме можливості «прорватися» до президентської посади. А якщо вона не зможе зробити це цього разу, то її шанси через п’ять років на президентство стають просто ефемерними. Це добре розуміють усі учасники змагань, хто на політичному корті розігрує призи під назвою «влада». Не можна також виключати, що на Банковій цей варіант розглядається одночасно у парі з «протягненням» протеже Ющенка Арсенія Яценюка у президенти, і президентський Секретаріат намагатиметься розігрувати обидва варіанти до певної межі одночасно.
Якщо Віктор Ющенко дійсно вирішить піти на подібний крок, то це, звичайно, ще більше перекреслить його минулі заслуги, як одного із лідерів Помаранчевої революції. Проте, хіба Віктору Ющенку звикати до цього? Адже уся його діяльність на посту Президента України не була чимось іншим, ніж постійним запереченням усіх його попередніх значних заслуг.
Проте, в цьому сенсі, звичайно, не менш важливим є те, як би сприйняв український політичний істеблішмент подібну політичну рокіровку. Але чудово знаючи усю цинічність і жадібність до грошей української політичної «еліти», цілком можливо зробити припущення, що головним чинником їхньої згоди може стати саме фінансовий. То що ж? Чи такою вже й абсурдною може виглядати сьогодні політична рокіровка Віктора Ющенка на Віктора Януковича? Адже не можна виключати, що в українському політичному театрі абсурду найбільш реалістичним може стати саме той варіант, котрий на перший погляд може виглядати найбільш алогічним і якого ніхто сьогодні не може й чекати від Президента Віктора Ющенка.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
