Суспільство тільки встигатиме ковтати хвилю за хвилею компромати та інші накати. І чорт із ними. Уже всі звикли. Аби лише не «цвірінькали» автомати.
В усьому цьому звичному для українського люду галасі передвиборчого базару одне питання залишається незбагненним і по-своєму шокуючим. Країна за останні аж 20 років пережила трьох президентів. У Верховній Раді побували уже тисячі депутатів. Управлінського досвіду в Україні не бракує.
Так от, запитання залишається космічно незмінним: Чого вони туди ідуть? Яка сила їх туди тягне? Перше, що часто лунає в публіці, – кандидати перш за все хочуть владарювати. Влада для них – це як особистий порятунок.
Вони лізуть до влади, щоб втратити її
Так от, це означає, що усіх кандидатів у президенти і в парламент необхідно виокремити в суспільстві як тих, хто за будь-яку ціну хочуть задовольнити їхню природну жадобу до влади, спрагу бути володарями, хазяями, гетьманами, погонялами в решті решт.
Українська дійсність повністю суперечить цим бажанням. Ніякої серйозної влади уся виконавчо-законодавча рать не посідає. Навпаки, з роками влада ще більше розпорошується.
Укази і закони залишаються паперовими іграшками. Між гілками того, що називається владою, триває постійне перетягування канату. Владні структури перебувають в залежності не від народу, а одна від одної.
Замість влади виникла система панування, але ця система перекочувала до олігархів. Щоправда, і вони не вільні в своєму локальному гетьманстві. І їм доводиться оглядатися на місцевих і центральних бюрократів.
Якщо не влада, тоді ЩО тягне сьогодні людей бути обраними? Сидить же в них якась спеціальна зараза? Якийсь біс?
Зазирнувши всередину пекла
Ми можемо з деякою мірою точності визначити, які процеси відбувалися в тих, хто вже був у кандидатах на найвищі посади в державі. Візьмемо Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму і Віктора Ющенка. Хоча окрім них є ще величезна купа начальників.
Адреналін (епінефрін) – це один із найважливіших гормонів напруження, який випрацьовується мозковим складом наднирників. Він викидається у кров під час переляку, втечі, в битві...
Адреналін впливає на кровообіг. Водночас зменшується постачання крові до сечево-статевих органів та шлунково-кишкового тракту, їхні м’язи розслаблюються, а, (нехай вибачать нас усі президенти, депутати і інші керуючі), сфінктери, навпаки, скорочуються.
З огляду на українську дійсність, на запитання – яку по-суті реальну владу має нині президент країни – може дати відповідь будь-який шестикласник. В реальності цей інститут перетворився на мішень, яку обстрілюють з усіх гармат, рогаток усі, кому лише не ліньки.
Для них гроші втратили вартість
Тим часом, адреналін спрацьовує вхолосту? Невже нема іншої причини – чому деяких людей в країні тягне вгору?
Таку причину називають ледве не на кожному розі. Головне, мовляв, що заманює іти в начальники – це гроші. Кружляють легенди, що деякі кандидати готові заплатити шалені суми, бо, мовляв, вийшовши на Олімп, ці гроші дуже легко повернути і заробити ще більше. Логічне міркування.
Можливо, адреналін спрацьовував на гроші десь на початку накопичення капіталів. На сьогоднішній день до влади ідуть люди, які давно вже забули про обіди в студентських або заводських їдальнях.
До влади проштовхуються ті, котрі багато чого мають, і матеріальна проблема для них стоїть навіть не на другому місці. Що ж тоді їх, бідних, кидає у цю начальницьку пастку, невдячну і небезпечну.
Кінець життя – початок смерті
Є такий термін в медицині – саморуйнівна поведінка. Це така поведінка, яка не спричиняє термінову смерть. Пиятика, паління, відмова від медичної допомоги в серйозних захворюваннях, ігнорування правилами дорожнього руху, екстремальний спорт, де людина добре відчуває небезпеку і ризик – усе це деякі дослідники виділяють в окремий клас самогубства – прихований суїцид.
До цього класу досить легко віднести і тих, хто рветься до влади. Це своєрідне приховане прощання з нормальним життям. У це реальне пекло інтриг можуть кидатися тільки потенційні самогубці.
А в кожного самогубця є свої причини відійти з життя. В загальному, є в суспільстві багато спокус, які можуть штовхнути людину до розриву з ним.
Серед них нерозуміння з боку тих, хто оточує, або почуття одинокості. Або втрата сенсу життя, або неприйняття цінностей соціуму в цілому.
А раптом – це справжня місія?
А, можливо, крім астрально-психологічних пояснень є ще якісь прості земні причини, які спокушають людей владою? Не можна ж державні проблеми та ініціативи зводити до вузько медичних факторів.
Є тема, яку вельми небезпечно заторкувати. Або засміють, або проклянуть. Однак, я все-таки наважусь. А що, як оці усі ризикуни, яких несе в провалля влади, падають туди, щоб допомогти людям?..
Пробачте, я все-таки продовжу. Не можна ж повністю виключати, що ці люди знають секрет, як змінити життя на ліпше? А раптом вони зроблять диво і йдуть до влади, щоб втілити це диво у життя?
Якщо я далі розвиватиму цю тему, то ризикую наразитися на «неформальну реакцію». І потім, якщо кандидати знають секрет дива, чому б їм не приховувати його, а розповісти ? Тоді-то люди оцінять цей героїзм, цю самопожертву кандидатів.
Ні, без серйозного психоаналізу, як інколи без пів-літри, тут не обійтися. А психоаналіз нам пропонує свою логіку в тому, що стоїть за проявами одного явища, близького до влади – садомазохізму.
Президент Міжнародної психоаналітичної асоціації Отто Кернбер є автором сучасної психоаналітичної теорії особистості. Так от він вважає, що одну із складових частин садомазохізму – мазохізм – треба неодмінно використовувати для описування мотивів тієї чи іншої людини, яка схильна до ідеалізації і сакралізації страждань.
Наука про начальників
Так ми підбираємось ближче до наших кандидатів у президенти , в депутати, в начальники. Іншу складову садомазохізму – садизм – дуже вдало визначив знавець людської психіки американський учений Еріх Фромм.
На його думку, «відомі три види садистських схильностей. Перший полягає у прагненні підкорити інших у залежність від себе, щоб отримати над ними абсолютну і необмежену владу, перетворити їх на слухняне знаряддя...»
Це просте визначення звучить як шкільне правило з фізики, чи геометрії, але воно непогано вписується в українську дійсність. Щоправда, наступний пасаж – це уже постріл в дійсність.
Еріх Фромм наголошує: «Другий вид базується на прагненні... експлуатувати інших, використати... обікрасти.., якщо можна так висловитись – висмоктати із них усе їстивне».
Далі Еріх Фромм наводить міркування, яке потребує спеціального дослідження. Напевно під час виборчих перегонів в Україні воно неабияк проявиться. На думку Еріха Фромма, третій вид садизму – це жадоба завдавати іншим біль, або спостерігати за їхніми стражданнями...»
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
В усьому цьому звичному для українського люду галасі передвиборчого базару одне питання залишається незбагненним і по-своєму шокуючим. Країна за останні аж 20 років пережила трьох президентів. У Верховній Раді побували уже тисячі депутатів. Управлінського досвіду в Україні не бракує.
Так от, запитання залишається космічно незмінним: Чого вони туди ідуть? Яка сила їх туди тягне? Перше, що часто лунає в публіці, – кандидати перш за все хочуть владарювати. Влада для них – це як особистий порятунок.
Вони лізуть до влади, щоб втратити її
Так от, це означає, що усіх кандидатів у президенти і в парламент необхідно виокремити в суспільстві як тих, хто за будь-яку ціну хочуть задовольнити їхню природну жадобу до влади, спрагу бути володарями, хазяями, гетьманами, погонялами в решті решт.
Українська дійсність повністю суперечить цим бажанням. Ніякої серйозної влади уся виконавчо-законодавча рать не посідає. Навпаки, з роками влада ще більше розпорошується.
Укази і закони залишаються паперовими іграшками. Між гілками того, що називається владою, триває постійне перетягування канату. Владні структури перебувають в залежності не від народу, а одна від одної.
Замість влади виникла система панування, але ця система перекочувала до олігархів. Щоправда, і вони не вільні в своєму локальному гетьманстві. І їм доводиться оглядатися на місцевих і центральних бюрократів.
Якщо не влада, тоді ЩО тягне сьогодні людей бути обраними? Сидить же в них якась спеціальна зараза? Якийсь біс?
Зазирнувши всередину пекла
Ми можемо з деякою мірою точності визначити, які процеси відбувалися в тих, хто вже був у кандидатах на найвищі посади в державі. Візьмемо Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму і Віктора Ющенка. Хоча окрім них є ще величезна купа начальників.
Адреналін (епінефрін) – це один із найважливіших гормонів напруження, який випрацьовується мозковим складом наднирників. Він викидається у кров під час переляку, втечі, в битві...
Адреналін впливає на кровообіг. Водночас зменшується постачання крові до сечево-статевих органів та шлунково-кишкового тракту, їхні м’язи розслаблюються, а, (нехай вибачать нас усі президенти, депутати і інші керуючі), сфінктери, навпаки, скорочуються.
З огляду на українську дійсність, на запитання – яку по-суті реальну владу має нині президент країни – може дати відповідь будь-який шестикласник. В реальності цей інститут перетворився на мішень, яку обстрілюють з усіх гармат, рогаток усі, кому лише не ліньки.
Для них гроші втратили вартість
Тим часом, адреналін спрацьовує вхолосту? Невже нема іншої причини – чому деяких людей в країні тягне вгору?
Таку причину називають ледве не на кожному розі. Головне, мовляв, що заманює іти в начальники – це гроші. Кружляють легенди, що деякі кандидати готові заплатити шалені суми, бо, мовляв, вийшовши на Олімп, ці гроші дуже легко повернути і заробити ще більше. Логічне міркування.
Можливо, адреналін спрацьовував на гроші десь на початку накопичення капіталів. На сьогоднішній день до влади ідуть люди, які давно вже забули про обіди в студентських або заводських їдальнях.
До влади проштовхуються ті, котрі багато чого мають, і матеріальна проблема для них стоїть навіть не на другому місці. Що ж тоді їх, бідних, кидає у цю начальницьку пастку, невдячну і небезпечну.
Кінець життя – початок смерті
Є такий термін в медицині – саморуйнівна поведінка. Це така поведінка, яка не спричиняє термінову смерть. Пиятика, паління, відмова від медичної допомоги в серйозних захворюваннях, ігнорування правилами дорожнього руху, екстремальний спорт, де людина добре відчуває небезпеку і ризик – усе це деякі дослідники виділяють в окремий клас самогубства – прихований суїцид.
До цього класу досить легко віднести і тих, хто рветься до влади. Це своєрідне приховане прощання з нормальним життям. У це реальне пекло інтриг можуть кидатися тільки потенційні самогубці.
А в кожного самогубця є свої причини відійти з життя. В загальному, є в суспільстві багато спокус, які можуть штовхнути людину до розриву з ним.
Серед них нерозуміння з боку тих, хто оточує, або почуття одинокості. Або втрата сенсу життя, або неприйняття цінностей соціуму в цілому.
А раптом – це справжня місія?
А, можливо, крім астрально-психологічних пояснень є ще якісь прості земні причини, які спокушають людей владою? Не можна ж державні проблеми та ініціативи зводити до вузько медичних факторів.
Є тема, яку вельми небезпечно заторкувати. Або засміють, або проклянуть. Однак, я все-таки наважусь. А що, як оці усі ризикуни, яких несе в провалля влади, падають туди, щоб допомогти людям?..
Пробачте, я все-таки продовжу. Не можна ж повністю виключати, що ці люди знають секрет, як змінити життя на ліпше? А раптом вони зроблять диво і йдуть до влади, щоб втілити це диво у життя?
Якщо я далі розвиватиму цю тему, то ризикую наразитися на «неформальну реакцію». І потім, якщо кандидати знають секрет дива, чому б їм не приховувати його, а розповісти ? Тоді-то люди оцінять цей героїзм, цю самопожертву кандидатів.
Ні, без серйозного психоаналізу, як інколи без пів-літри, тут не обійтися. А психоаналіз нам пропонує свою логіку в тому, що стоїть за проявами одного явища, близького до влади – садомазохізму.
Президент Міжнародної психоаналітичної асоціації Отто Кернбер є автором сучасної психоаналітичної теорії особистості. Так от він вважає, що одну із складових частин садомазохізму – мазохізм – треба неодмінно використовувати для описування мотивів тієї чи іншої людини, яка схильна до ідеалізації і сакралізації страждань.
Наука про начальників
Так ми підбираємось ближче до наших кандидатів у президенти , в депутати, в начальники. Іншу складову садомазохізму – садизм – дуже вдало визначив знавець людської психіки американський учений Еріх Фромм.
На його думку, «відомі три види садистських схильностей. Перший полягає у прагненні підкорити інших у залежність від себе, щоб отримати над ними абсолютну і необмежену владу, перетворити їх на слухняне знаряддя...»
Це просте визначення звучить як шкільне правило з фізики, чи геометрії, але воно непогано вписується в українську дійсність. Щоправда, наступний пасаж – це уже постріл в дійсність.
Еріх Фромм наголошує: «Другий вид базується на прагненні... експлуатувати інших, використати... обікрасти.., якщо можна так висловитись – висмоктати із них усе їстивне».
Далі Еріх Фромм наводить міркування, яке потребує спеціального дослідження. Напевно під час виборчих перегонів в Україні воно неабияк проявиться. На думку Еріха Фромма, третій вид садизму – це жадоба завдавати іншим біль, або спостерігати за їхніми стражданнями...»
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
