КГБ був‚ а в Російській Федерації та Білорусі фактично залишається‚ суто тоталітарним утворенням‚ спрямованим не стільки на боротьбу проти зовнішнього ворога (хоча цьому також приділялася величезна увага)‚ скільки на утримання під тотальним контролем мільйонів радянських громадян.
Цю структуру було настільки ж важко реформувати‚ як і колишню радянську армійську структуру на теренах України‚ де було зосереджено аж три військові округи зі штабами у Львові‚ Києві‚ Одесі та Чорноморський флот зі штабом у Севастополі.
Проблема меж демократії для ворогів демократії
Коли СССР зазнав історичної поразки‚ коли в Україні проголосили розбудову демократичної держави‚ одразу ж постало питання‚ що робити з КГБ УССР‚ співробітники якого присягнули незалежній Україні? Зрозуміло‚ що така Україна потребувала цивілізованих спецслужб західного зразка‚ що не полюють на власних громадян‚ не виконують функції ідеологічної інквізиції‚ а працюють на гарантування зовнішньої і внутрішньої безпеки держави.
Однак‚ принаймні для українського суспільства‚ неминуче виникає колізія між засадами демократії і специфікою діяльності спецслужб. Відверто кажучи‚ ці служби називають спеціальними саме тому‚ що вони не завжди виступають правоохоронними органами‚ а часто-густо мають бути «органами правопорушення» в інтересах національної безпеки‚ діючи особливими‚ притаманними цим структурам методами. Справді‚ підслуховування‚ підглядання‚ провокація і шантаж (як методи вербування агентури) – не є зразком дотримання норм права.
Водночас це є звичайною практикою спецслужб навіть найдемократичніших країн світу‚ бо тут йдеться про абсолютно специфічну сферу реалізації національних інтересів.
Де межа‚ де баланс між своєрідними методами спецслужб і базовими цінностями демократії‚ основами правової держави? Тут є дуже важливою певна гармонія‚ порушення якої загрожує великою бідою. Якщо реалізовувати безмежну відкритість‚ то спецслужби втратять здатність виконувати свої функції‚ перетворюючись на такі собі аналітичні центри‚ що все бачать‚ все знають‚ все розуміють‚ але на практиці нічого зробити не можуть. Якщо занадто засекретити всі сторони діяльності спецслужб і повністю таким способом вивести їх за межі громадського контролю‚ може статися те‚ що колишні громадяни СССР досі пам’ятають добре і відродження чого дуже б не хотіли (за винятком імперсько-тоталітарного середовища та відповідної частини електорату).
Водночас‚ треба зазначити‚ що можливості демократії зазвичай вельми активно використовують антидемократичні сили для боротьби проти тієї ж таки демократії. Колись саме на цю внутрішню суперечність звернув увагу один із вождів Французької революції Луї Антуан де Сен-Жюст‚ який запитав: «Чи може бути свобода для ворогів свободи?»
А сьогодні це має звучати так: «Чи може бути демократія для ворогів демократії?» Адже‚ як свідчить світовий досвід‚ демократію можна знищити абсолютно демократичним шляхом через вибори‚ референдуми і плебісцити. Відомо‚ що Адольф Гітлер прийшов до влади‚ на відміну від Йосифа Сталіна‚ майже демократично (принаймні, так тоді розуміли у веймарській Німеччині демократію).
«Демократичні» засоби боротьби проти демократії стають особливо ефективними‚ коли вони мають потужну зовнішню підтримку: фінансову‚ інформаційну‚ політичну тощо.
Чи здатна СБУ захистити демократичну Україну?
Під час реформування СБУ в Україні пішли шляхом тотальної демократизації цієї структури‚ хоча для спецслужби‚ як і для армії‚ тотальна демократизація означає розпад. Дуже погано вплинула на Службу безпеки України недолуга ідея неідеологічності українського суспільства. Її недолугість‚ крім усього іншого‚ полягає в тому‚ що ідеологію ототожнили з партійністю. СБУ‚ як і Збройні Сили‚ мають бути поза партіями‚ а не поза ідеологією‚ бо вони не здатні діяти‚ не спираючись на ідеологію державницького патріотизму‚ себто на ідею державної незалежності й соборності України. Саме засаднича деідеологізація СБУ (меншою мірою Збройних Сил) спровокувала певні процеси деградації цієї структури‚ втрату орієнтирів‚ уникнення боротьби проти антидержавних елементів тощо.
Вістря всієї діяльності СБУ спрямоване головним чином на позаідеологічні питання: економіка, контрабанда, фінанси, частково боротьба проти корупції, але такі важливі аспекти, як охорона конституційного ладу, боротьба проти сепаратизму, підривної діяльності, проти агентури іноземних держав («п’ятої колони») залишаються поза належною увагою.
Пастка деідеологізації
Деідеологізація України, що розпочалася ще за Кравчука і Кучми, триває нині, позбавляючи співробітників СБУ чіткого розуміння: кому, в ім’я чого вони служать. СБУ потрібна не абстрактна «демократизація», а декомунізація і десовєтизація разом із десталінізацією, а також національне виховання співробітників, бо, як сказав один вимушено анонімний полковник українських спецслужб журналу «Український тиждень», «В академії СБУ досі викладають прокомуністичні, якщо не просталінські, старі викладачі. Що вони вкладуть у голови випускникам, якщо для них досі головний ворог – це США?»
А брак національного виховання призводить до того, що, як повідомило те ж саме джерело: «Досить багато людей у спецслужбах мають проросійське мислення. Вони говорять так: «Ми нє русскіє націоналісти, нє українськіє. Ми просто работаєм». Вони зовсім не мотивовані якоюсь українською ідеєю – лише чиновники, і все».
Здається, нинішнє керівництво СБУ більш за все стурбоване саме відкритістю цієї спецслужби, а не її ефективністю. Адже в Україні діють десятки, якщо не сотні, підривних екстремістських структур, що за сигналом із-за меж України здатні організувати Українській державі дуже багато неприємних, болючих проблем, спровокувати етнічні, релігійні, мовні конфлікти тощо, зрештою, спровокувати навіть кровопролиття.
Тому для нинішньої України надзвичайно актуальним є питання: чи здатна українська демократія захищатися чи її механізми уможливлюють «законне» знищення самої демократії? Україна має важку спадщину колишнього СССР із його легіонами сексотів, які після здобуття незалежності нікуди не поділися, навпаки, активно інфільтрувалися у владу, в партії, у бізнес і журналістику. Навряд чи в цьому сенсі українська ситуація краща від тієї, яку описав колишній головний охоронець екс-президента Росії Бориса Єльцина генерал Олександр Коржаков: «Але якби сталося диво і в пресі з’явився список тільки тих агентів, яких громадяни знають в обличчя, в країні настала б політична криза. На запитання, хто наші лідери, хто нами керує, була б однозначна відповідь: агентура спецслужб».
Але в Росії то принаймні своя агентура. В Україні все значно гірше, хоча є й свої переваги. «Українські» політики не тільки не приховують своєї причетності до «п’ятої колони» Кремля, а й демонструють її, хизуються нею, бо звикли до абсолютної безкарності. Тож немає і не буде великих проблем із ідентифікацією навіть без «полювання на відьом», без люстрації, що викликає в їхньому середовищі такий несамовитий жах.
Чи буде українська відповідь адекватною?
Чимало дивних виявів у житті Української держави пояснюються саме дуже високим відсотком людей, які працюють аж ніяк не на українські інтереси і роблять це доволі організовано та системно, практично без перешкод. Із цього можна зробити висновок: що чим демократичнішою є держава, то потужніших спецслужб вона потребує, бо демократичність робить таку державу вразливішою в порівнянні з іншими державами, що не дуже дбають про свою демократичну «цноту».
В українському суспільстві далеко не всі впливові сили хочуть мати в державі сучасні потужні спецслужби. Невипадково у Верховній Раді є чимало законопроектів про «реформування» СБУ. Якщо ці законопроекти втілити в життя, СБУ стане абсолютно недієздатною структурою. Цікаво, скільки поміж авторів цих законопроектів діячів, що могли б стати об’єктом великого професійного інтересу українських спецслужб?
Україна сьогодні на вістрі діяльності російських спецслужб, із якими не так легко впоратися навіть відповідним структурам США, Європи та Ізраїлю (хоча там є дуже ефективні контррозвідувальні служби). Це означає, що українська відповідь має бути адекватною.
І не треба соромитися зміцнення своєї розвідки і контррозвідки, бо всі цивілізовані та демократичні держави цього не соромляться, але вони не завжди висвітлюють діяльність своїх делікатних організацій в інтересах «свята демократії». Тому прагнення України до безпрецедентної активності навіть у вельми специфічних сферах дивує. Від нього віддає чимось наївно-дитячим, що, напевно, пояснюється молодим віком Української держави. Проте, Україна суттєво і не в кращий бік відрізняється від тих цивілізованих держав, про що влучно сказав усе той же самий анонімний полковник: «Можновладці не розуміють, що таке держава. В цьому єдині й «помаранчеві», й «біло-блакитні», й «біло-червоні». На цьому тлі є послідовна позиція Росії, яка створює собі клієнтуру… Головна проблема полягає у відсутності державної еліти як такої».
До цього зболеного висновку навряд чи щось можна додати.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Цю структуру було настільки ж важко реформувати‚ як і колишню радянську армійську структуру на теренах України‚ де було зосереджено аж три військові округи зі штабами у Львові‚ Києві‚ Одесі та Чорноморський флот зі штабом у Севастополі.
Проблема меж демократії для ворогів демократії
Коли СССР зазнав історичної поразки‚ коли в Україні проголосили розбудову демократичної держави‚ одразу ж постало питання‚ що робити з КГБ УССР‚ співробітники якого присягнули незалежній Україні? Зрозуміло‚ що така Україна потребувала цивілізованих спецслужб західного зразка‚ що не полюють на власних громадян‚ не виконують функції ідеологічної інквізиції‚ а працюють на гарантування зовнішньої і внутрішньої безпеки держави.
Однак‚ принаймні для українського суспільства‚ неминуче виникає колізія між засадами демократії і специфікою діяльності спецслужб. Відверто кажучи‚ ці служби називають спеціальними саме тому‚ що вони не завжди виступають правоохоронними органами‚ а часто-густо мають бути «органами правопорушення» в інтересах національної безпеки‚ діючи особливими‚ притаманними цим структурам методами. Справді‚ підслуховування‚ підглядання‚ провокація і шантаж (як методи вербування агентури) – не є зразком дотримання норм права.
Водночас це є звичайною практикою спецслужб навіть найдемократичніших країн світу‚ бо тут йдеться про абсолютно специфічну сферу реалізації національних інтересів.
Де межа‚ де баланс між своєрідними методами спецслужб і базовими цінностями демократії‚ основами правової держави? Тут є дуже важливою певна гармонія‚ порушення якої загрожує великою бідою. Якщо реалізовувати безмежну відкритість‚ то спецслужби втратять здатність виконувати свої функції‚ перетворюючись на такі собі аналітичні центри‚ що все бачать‚ все знають‚ все розуміють‚ але на практиці нічого зробити не можуть. Якщо занадто засекретити всі сторони діяльності спецслужб і повністю таким способом вивести їх за межі громадського контролю‚ може статися те‚ що колишні громадяни СССР досі пам’ятають добре і відродження чого дуже б не хотіли (за винятком імперсько-тоталітарного середовища та відповідної частини електорату).
Водночас‚ треба зазначити‚ що можливості демократії зазвичай вельми активно використовують антидемократичні сили для боротьби проти тієї ж таки демократії. Колись саме на цю внутрішню суперечність звернув увагу один із вождів Французької революції Луї Антуан де Сен-Жюст‚ який запитав: «Чи може бути свобода для ворогів свободи?»
А сьогодні це має звучати так: «Чи може бути демократія для ворогів демократії?» Адже‚ як свідчить світовий досвід‚ демократію можна знищити абсолютно демократичним шляхом через вибори‚ референдуми і плебісцити. Відомо‚ що Адольф Гітлер прийшов до влади‚ на відміну від Йосифа Сталіна‚ майже демократично (принаймні, так тоді розуміли у веймарській Німеччині демократію).
«Демократичні» засоби боротьби проти демократії стають особливо ефективними‚ коли вони мають потужну зовнішню підтримку: фінансову‚ інформаційну‚ політичну тощо.
Чи здатна СБУ захистити демократичну Україну?
Під час реформування СБУ в Україні пішли шляхом тотальної демократизації цієї структури‚ хоча для спецслужби‚ як і для армії‚ тотальна демократизація означає розпад. Дуже погано вплинула на Службу безпеки України недолуга ідея неідеологічності українського суспільства. Її недолугість‚ крім усього іншого‚ полягає в тому‚ що ідеологію ототожнили з партійністю. СБУ‚ як і Збройні Сили‚ мають бути поза партіями‚ а не поза ідеологією‚ бо вони не здатні діяти‚ не спираючись на ідеологію державницького патріотизму‚ себто на ідею державної незалежності й соборності України. Саме засаднича деідеологізація СБУ (меншою мірою Збройних Сил) спровокувала певні процеси деградації цієї структури‚ втрату орієнтирів‚ уникнення боротьби проти антидержавних елементів тощо.
Вістря всієї діяльності СБУ спрямоване головним чином на позаідеологічні питання: економіка, контрабанда, фінанси, частково боротьба проти корупції, але такі важливі аспекти, як охорона конституційного ладу, боротьба проти сепаратизму, підривної діяльності, проти агентури іноземних держав («п’ятої колони») залишаються поза належною увагою.
Пастка деідеологізації
Деідеологізація України, що розпочалася ще за Кравчука і Кучми, триває нині, позбавляючи співробітників СБУ чіткого розуміння: кому, в ім’я чого вони служать. СБУ потрібна не абстрактна «демократизація», а декомунізація і десовєтизація разом із десталінізацією, а також національне виховання співробітників, бо, як сказав один вимушено анонімний полковник українських спецслужб журналу «Український тиждень», «В академії СБУ досі викладають прокомуністичні, якщо не просталінські, старі викладачі. Що вони вкладуть у голови випускникам, якщо для них досі головний ворог – це США?»
А брак національного виховання призводить до того, що, як повідомило те ж саме джерело: «Досить багато людей у спецслужбах мають проросійське мислення. Вони говорять так: «Ми нє русскіє націоналісти, нє українськіє. Ми просто работаєм». Вони зовсім не мотивовані якоюсь українською ідеєю – лише чиновники, і все».
Здається, нинішнє керівництво СБУ більш за все стурбоване саме відкритістю цієї спецслужби, а не її ефективністю. Адже в Україні діють десятки, якщо не сотні, підривних екстремістських структур, що за сигналом із-за меж України здатні організувати Українській державі дуже багато неприємних, болючих проблем, спровокувати етнічні, релігійні, мовні конфлікти тощо, зрештою, спровокувати навіть кровопролиття.
Тому для нинішньої України надзвичайно актуальним є питання: чи здатна українська демократія захищатися чи її механізми уможливлюють «законне» знищення самої демократії? Україна має важку спадщину колишнього СССР із його легіонами сексотів, які після здобуття незалежності нікуди не поділися, навпаки, активно інфільтрувалися у владу, в партії, у бізнес і журналістику. Навряд чи в цьому сенсі українська ситуація краща від тієї, яку описав колишній головний охоронець екс-президента Росії Бориса Єльцина генерал Олександр Коржаков: «Але якби сталося диво і в пресі з’явився список тільки тих агентів, яких громадяни знають в обличчя, в країні настала б політична криза. На запитання, хто наші лідери, хто нами керує, була б однозначна відповідь: агентура спецслужб».
Але в Росії то принаймні своя агентура. В Україні все значно гірше, хоча є й свої переваги. «Українські» політики не тільки не приховують своєї причетності до «п’ятої колони» Кремля, а й демонструють її, хизуються нею, бо звикли до абсолютної безкарності. Тож немає і не буде великих проблем із ідентифікацією навіть без «полювання на відьом», без люстрації, що викликає в їхньому середовищі такий несамовитий жах.
Чи буде українська відповідь адекватною?
Чимало дивних виявів у житті Української держави пояснюються саме дуже високим відсотком людей, які працюють аж ніяк не на українські інтереси і роблять це доволі організовано та системно, практично без перешкод. Із цього можна зробити висновок: що чим демократичнішою є держава, то потужніших спецслужб вона потребує, бо демократичність робить таку державу вразливішою в порівнянні з іншими державами, що не дуже дбають про свою демократичну «цноту».
В українському суспільстві далеко не всі впливові сили хочуть мати в державі сучасні потужні спецслужби. Невипадково у Верховній Раді є чимало законопроектів про «реформування» СБУ. Якщо ці законопроекти втілити в життя, СБУ стане абсолютно недієздатною структурою. Цікаво, скільки поміж авторів цих законопроектів діячів, що могли б стати об’єктом великого професійного інтересу українських спецслужб?
Україна сьогодні на вістрі діяльності російських спецслужб, із якими не так легко впоратися навіть відповідним структурам США, Європи та Ізраїлю (хоча там є дуже ефективні контррозвідувальні служби). Це означає, що українська відповідь має бути адекватною.
І не треба соромитися зміцнення своєї розвідки і контррозвідки, бо всі цивілізовані та демократичні держави цього не соромляться, але вони не завжди висвітлюють діяльність своїх делікатних організацій в інтересах «свята демократії». Тому прагнення України до безпрецедентної активності навіть у вельми специфічних сферах дивує. Від нього віддає чимось наївно-дитячим, що, напевно, пояснюється молодим віком Української держави. Проте, Україна суттєво і не в кращий бік відрізняється від тих цивілізованих держав, про що влучно сказав усе той же самий анонімний полковник: «Можновладці не розуміють, що таке держава. В цьому єдині й «помаранчеві», й «біло-блакитні», й «біло-червоні». На цьому тлі є послідовна позиція Росії, яка створює собі клієнтуру… Головна проблема полягає у відсутності державної еліти як такої».
До цього зболеного висновку навряд чи щось можна додати.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
