– Владико, переживаємо останні дні великого посту і водночас найскладніший страсний тиждень. Як маємо його розуміти?
– Це найчорніший тиждень у церковному році і в історії людства, коли людина зважилась піднести свою руку на свого Творця. Христос прийшов, Бог Отець Його прислав, щоб витягнути нас із наших нужд і бід. Основна біда не матеріальна, а гріх. Христос прийшов визволити з наших гріхів, а людина Його відкинула. Відкинула ту любов, яку Христос приніс, яку Він виявив. Отже, з людської точки бачення, це справді страшні дні. Але ми християни, ми маємо дивитися не з людського бачення, але з Божого. Що це нам говорить про нашого Господа? Господь показує, яка в нього неймовірна до нас любов, ми навіть не можемо її зрозуміти, такої любові у своєму житті ми не переживаємо і не засвідчуємо. Людська любов – гаряча, щира, глибока, але вона немічна, недосконала. Уявіть собі: Христа засуджують, обпльовують, бичують, розпинають на хресті, кплять з Нього, а Він далі їх любить, це не згашує Його любові, Він ще й просить прощення за них. Це наводить на глибоку призадуму. Власне, це й наводить на дуже глибокі думки і осмислення, тому що це не тільки подія двотисячолітньої давності, ми відштовхуємось від неї. Розп’яття – це дійсність нашого життя, це показує нам, як Бог до нас ставиться і як ми ставимось до Нього. Це має нас очистити, допомогти нам, щоб ми зрозуміли, що Бог не є нам ворогом. Хоча, здавалося б, усе в нашому людському житті заперечує Божу любов. Ми кажемо, що Бог є добрий, а тут невинна дитина вмирає, стається трагедія, аварія, те, що бачать наші людські очі, заперечує те, у що ми віримо, але нам треба вірити. Адже усі терпіння, страждання нашого людського життя мають своє значення і перетворюються в якийсь дивний спосіб у життя. Кілька тижнів тому в США була трагедія, коли один емігрант вдерся в будинок і застрелив 13 людей, серед них була наша українка Марія. Це справді важко зрозуміти і прийняти, але ми є християни, ми віримо, що в якийсь таїнственний спосіб добро завжди з цього вийдемо.
– Усі дні страсного тижня називаються великими, адже присвячені вони споминам про останні дні земного життя Ісуса Христа – про омовіння Ісусом ніг учням, Тайну вечерю, молитву Ісуса в саду Гетсиманському і зраду Юдою. Якими є богослужіння у ці дні?
– Богослужіння цього тижня усі зосереджені на страстях Христових. У перші три дні є утреня, вечірня з літургією з освяченням дарів, на яких ми читаємо різні уривки з Євангелія. У великий четвер літургія з вечірнею Святого Василія Великого. Будемо споминати зраду Юди. Це містерійний момент, таїнственний. Як же так могло бути, адже Христос знав, що Юда його зрадить, але попри це Він його прикликав – чи це не було з боку Христа моментом несправедливості? Або як писання пишуть, що так мало статись, чи це не означає, що Юда мусів зрадити? Відповідь на це питання – ні. Коли Христос покликав Юду, то дав йому таку ж саму можливість, як і кожному іншому Апостолові: любов. На Тайній вечері Христос каже, що один із учнів Його зрадить. Це був сигнал до Юди, щоб він уважав, що робить, що має час навернутись. Юда не прийняв цього запрошення. Кожна людина відповідальна за свої вчинки. Звичайно у великий четвер увечері служимо вже утреню страстей, яка належить властиво до великої п’ятниці. Але служимо в четвер ввечері, щоб більше вірних могли бути присутні. Чуємо 12 читань страстей Євангелія, які пригадують нам ті події, щоб ми призадумались над їхнім значенням. У страсну п’ятницю, після вечірні, носимо Плащаницю, немов на похороні. Кладемо її у гріб, який ставимо посеред церкви, підходимо до нього, кланяємось і цілуємо рани зображеного на Плащаниці Христа. Молимося у ці два дні, п’ятницю і суботу, коли Христос лежить у гробі. Так важливо знайти час, щоб сісти біля гробу, подумати, помолитись, зосередитися, старатися, щоб якось у своїй душі пережити цю смерть Ісуса Христа і Його погребіння. У велику п’ятницю ввечері служимо Єрусалимську утреню. Так, як ховаємо людей, маємо парастас. Ми оспівуємо Христове погребіння, освітлюємо з різних сторін. Це дуже поетична композиція, яка дозволяє нам трішки побачити з боку Божої Матері, Апостолів, вникнути в цю глибину таїнства Христового погребіння. У Велику суботу служимо вечірню з літургією Василія Великого. Службу розпочинаємо у червоних ризах як спогад про Христове погребіння і смерть, а завершуємо в світлих ризах і оспівуємо Його Воскресіння.
– «Хто своє життя погубить ради мене, той його знайде», – говорить Христос, згідно з Євангелієм. У ці дні, переосмислюючи смерть Христа, погребіння, замислюєшся над тим, як ставитись до смерті, як змиритись із нею, коли втрачаєш дорогих людей…
– Християнин дивиться на смерть як на вічне життя, хоч ми як люди не маємо жодного знання про життя після гробу, бо ніхто з нас у цьому не засвідчував. Про усе ми дізнаємось, коли самі помремо, а так ми нічого не знаємо, ми лише віримо тому, що Бог – Любов, створив нас зі своєї любові тому, що Бог хоче, щоб ми з ним були усю вічність. Коли хтось живе з Христом і у Христі, Бог його підносить до вічного життя. Коли людина приймає Бога, то буде з Ним у вічності. Якщо людина не хоче Господа, не хоче Йому дякувати, не хоче визнавати Його своїм творцем, то Богові це буде прикро. Але Він не творить насилля над нами, бо шанує людську свободу. Щоб зрозуміти, якою глибокою і великим даром є людська свобода, Бог, який є всемогутній, але якщо людина Йому скаже – ні, Він пошанує це. Очевидно, Господь впливає, щоб людина навернулась, закликає до покаяння, кличе її, щоб опам’яталась, але Бог не творить насилля над людським сумлінням. І це є наша віра. Залежить усе від нас, якщо ми хочемо, то будемо з Богом, у вічності з Богом, але уже тепер треба жити по-християнськи, зростати духовно.
– Владико, чому так у житті буває, що ми розуміємо, що смерть кожної людини, кожного з нас неминуча, що станемо перед судом Божим, і так багато людство грішить, робить стільки зла і несправедливості, приносить один одному стільки страждань?
– Це містерія, якої ми ніколи не зрозуміємо. Святий Павло це називає таїнством злоби. Як це розуміти, коли жодна людина не хоче творити зла, ніхто не хоче бути злим, і водночас так багато зла на світі? Ми не є творцями, ми не можемо вирішувати, добре це чи зле Богові, але ми маємо рости у своїй вірі, пізнавати її. Часто замість того, щоб іти добром, ми обираємо інший шлях, вважаємо, що слава, багатство, приємності, влада є добром. Звісно, усі ці речі дають одразу у житті сатисфакцію, а йти за голосом сумління значить, що треба не один раз боротися самому з собою, потрібно шукати оте правдиве джерело життя. Людина часто обирає у житті найменший опір. Це трагічно, коли Бог хоче для людини добра, щастя, а людина відкидає Бога.
– Зауважила, що по селах зараз, у доволі складну, заплутану ситуацію в державі, у повній зневірі до влади та політиків, більше людей почали йти у церкву, до сповіді, зокрема, є багато молоді. Відтак люди шукають порятунку у духовності?
– Так, це стається в житті, як у тій народній приказці, коли тривога, то до Бога. Бо у житті нічого немає певного. Ось в Італії, де так багато наших людей, трапився землетрус. Людина старалась, працювала, все майно, хата, а головне – її життя в один мить не стало. Єдине, що є певне у житті, так це Бог, коли ми в Нього справді віримо, в Його любов, вчимося по-іншому дивитися на світ, не покладатися на зовнішні успіхи, багатства, популярність, інші речі, вчимося, що справді найважливіше в житті бути люб’язною, доброзичливою, покірною людиною. Ми є творіння, але аж ніяк не творці. Маємо дякувати Творцеві за кожну річ, яка стається в нашому житті, бо добро і навіть зло, яке ми скоїли, але зрозуміли його, усвідомили цей гріх і покаялись, роблять нас кращими. Людина має вірити, що нею керує справді любляча рука Отця. Кожен наш крок, яким стараємось навернутися до Господа, – це справді велика радість. Ми думаємо, що багато молимось, що ми добрі, то Бог нами задоволений. Бог найбільше задоволений, коли ми згрішили чи допустились помилки, але ми це усвідомили і перепросили Його, довіряємо Йому, що Він нас любить, що цей гріх не відвернув Його любові від нас. Нам дня не вистачить, щоб за все дякувати Господові, ця вдячність наповнюватиме нас радістю і миром в душі.
– Мабуть, починати кожному потрібно з себе, не забувати про те, що віра не закінчується за порогом церкви. Дивно, коли у людини хрестик на шиї, а вона хамить чи шахрує, переповнена ненависті…
– Це стається тоді, коли людина не робить свою віру внутрішньою, не живе своєю вірою, коли віра є сповненням релігійного обов’язку. Висповідалась, помолилась, прийшла на службу, засвітила свічку, все для галочки зробила, а потім уже решта життя. Це подвоєння у житті. Важливо, щоб завжди застановлятись над тим, чому роблю так чи інакше. Не може так бути - тут молитись, а тут робити все навпаки. Потрібно працювати над собою, часто змусити себе прикусити язик, щоб не образити когось, зупинитись. Важливо не бути байдужими, вдосконалювати свою віру.
– Христове Воскресіння вселяє надію, світло, це свято багате своїми традиціями. Владико, щоб Ви хотіли побажати з нагоди Великого свята слухачам Радіо Свобода?
– Христос своєю смертю переміг те, що найстрашніше у житті – смерть. Жодна людина цього не може зробити – перемогти смерть. Бог показав: все, що Ісус робив, було правильне, адже його критикували за життя, засудили, розп’яли. Воскресіння стало доказом, що Ісус – Син Божий. Це має змусити кожну людину замислитись. Хочу побажати, щоб люди справді відновилися у своїй вірі. Наша віра є те, що найдорожче у житті. Можна все втратити в житті, але маємо віру, маємо найбільший скарб. Хочу побажати великої радості, миру, відновлення надії, бо Воскресіння породжує надію. Якщо Бог переміг смерть, то може перемогти усі наші біди і труднощі, наші гріхи. І це дає нам велику надію і силу. Цього бажаю з нагоди свята. Христос Воскрес!
(Львів – Прага – Київ)
– Це найчорніший тиждень у церковному році і в історії людства, коли людина зважилась піднести свою руку на свого Творця. Христос прийшов, Бог Отець Його прислав, щоб витягнути нас із наших нужд і бід. Основна біда не матеріальна, а гріх. Христос прийшов визволити з наших гріхів, а людина Його відкинула. Відкинула ту любов, яку Христос приніс, яку Він виявив. Отже, з людської точки бачення, це справді страшні дні. Але ми християни, ми маємо дивитися не з людського бачення, але з Божого. Що це нам говорить про нашого Господа? Господь показує, яка в нього неймовірна до нас любов, ми навіть не можемо її зрозуміти, такої любові у своєму житті ми не переживаємо і не засвідчуємо. Людська любов – гаряча, щира, глибока, але вона немічна, недосконала. Уявіть собі: Христа засуджують, обпльовують, бичують, розпинають на хресті, кплять з Нього, а Він далі їх любить, це не згашує Його любові, Він ще й просить прощення за них. Це наводить на глибоку призадуму. Власне, це й наводить на дуже глибокі думки і осмислення, тому що це не тільки подія двотисячолітньої давності, ми відштовхуємось від неї. Розп’яття – це дійсність нашого життя, це показує нам, як Бог до нас ставиться і як ми ставимось до Нього. Це має нас очистити, допомогти нам, щоб ми зрозуміли, що Бог не є нам ворогом. Хоча, здавалося б, усе в нашому людському житті заперечує Божу любов. Ми кажемо, що Бог є добрий, а тут невинна дитина вмирає, стається трагедія, аварія, те, що бачать наші людські очі, заперечує те, у що ми віримо, але нам треба вірити. Адже усі терпіння, страждання нашого людського життя мають своє значення і перетворюються в якийсь дивний спосіб у життя. Кілька тижнів тому в США була трагедія, коли один емігрант вдерся в будинок і застрелив 13 людей, серед них була наша українка Марія. Це справді важко зрозуміти і прийняти, але ми є християни, ми віримо, що в якийсь таїнственний спосіб добро завжди з цього вийдемо.
– Усі дні страсного тижня називаються великими, адже присвячені вони споминам про останні дні земного життя Ісуса Христа – про омовіння Ісусом ніг учням, Тайну вечерю, молитву Ісуса в саду Гетсиманському і зраду Юдою. Якими є богослужіння у ці дні?
– Богослужіння цього тижня усі зосереджені на страстях Христових. У перші три дні є утреня, вечірня з літургією з освяченням дарів, на яких ми читаємо різні уривки з Євангелія. У великий четвер літургія з вечірнею Святого Василія Великого. Будемо споминати зраду Юди. Це містерійний момент, таїнственний. Як же так могло бути, адже Христос знав, що Юда його зрадить, але попри це Він його прикликав – чи це не було з боку Христа моментом несправедливості? Або як писання пишуть, що так мало статись, чи це не означає, що Юда мусів зрадити? Відповідь на це питання – ні. Коли Христос покликав Юду, то дав йому таку ж саму можливість, як і кожному іншому Апостолові: любов. На Тайній вечері Христос каже, що один із учнів Його зрадить. Це був сигнал до Юди, щоб він уважав, що робить, що має час навернутись. Юда не прийняв цього запрошення. Кожна людина відповідальна за свої вчинки. Звичайно у великий четвер увечері служимо вже утреню страстей, яка належить властиво до великої п’ятниці. Але служимо в четвер ввечері, щоб більше вірних могли бути присутні. Чуємо 12 читань страстей Євангелія, які пригадують нам ті події, щоб ми призадумались над їхнім значенням. У страсну п’ятницю, після вечірні, носимо Плащаницю, немов на похороні. Кладемо її у гріб, який ставимо посеред церкви, підходимо до нього, кланяємось і цілуємо рани зображеного на Плащаниці Христа. Молимося у ці два дні, п’ятницю і суботу, коли Христос лежить у гробі. Так важливо знайти час, щоб сісти біля гробу, подумати, помолитись, зосередитися, старатися, щоб якось у своїй душі пережити цю смерть Ісуса Христа і Його погребіння. У велику п’ятницю ввечері служимо Єрусалимську утреню. Так, як ховаємо людей, маємо парастас. Ми оспівуємо Христове погребіння, освітлюємо з різних сторін. Це дуже поетична композиція, яка дозволяє нам трішки побачити з боку Божої Матері, Апостолів, вникнути в цю глибину таїнства Христового погребіння. У Велику суботу служимо вечірню з літургією Василія Великого. Службу розпочинаємо у червоних ризах як спогад про Христове погребіння і смерть, а завершуємо в світлих ризах і оспівуємо Його Воскресіння.
– «Хто своє життя погубить ради мене, той його знайде», – говорить Христос, згідно з Євангелієм. У ці дні, переосмислюючи смерть Христа, погребіння, замислюєшся над тим, як ставитись до смерті, як змиритись із нею, коли втрачаєш дорогих людей…
– Християнин дивиться на смерть як на вічне життя, хоч ми як люди не маємо жодного знання про життя після гробу, бо ніхто з нас у цьому не засвідчував. Про усе ми дізнаємось, коли самі помремо, а так ми нічого не знаємо, ми лише віримо тому, що Бог – Любов, створив нас зі своєї любові тому, що Бог хоче, щоб ми з ним були усю вічність. Коли хтось живе з Христом і у Христі, Бог його підносить до вічного життя. Коли людина приймає Бога, то буде з Ним у вічності. Якщо людина не хоче Господа, не хоче Йому дякувати, не хоче визнавати Його своїм творцем, то Богові це буде прикро. Але Він не творить насилля над нами, бо шанує людську свободу. Щоб зрозуміти, якою глибокою і великим даром є людська свобода, Бог, який є всемогутній, але якщо людина Йому скаже – ні, Він пошанує це. Очевидно, Господь впливає, щоб людина навернулась, закликає до покаяння, кличе її, щоб опам’яталась, але Бог не творить насилля над людським сумлінням. І це є наша віра. Залежить усе від нас, якщо ми хочемо, то будемо з Богом, у вічності з Богом, але уже тепер треба жити по-християнськи, зростати духовно.
– Владико, чому так у житті буває, що ми розуміємо, що смерть кожної людини, кожного з нас неминуча, що станемо перед судом Божим, і так багато людство грішить, робить стільки зла і несправедливості, приносить один одному стільки страждань?
– Це містерія, якої ми ніколи не зрозуміємо. Святий Павло це називає таїнством злоби. Як це розуміти, коли жодна людина не хоче творити зла, ніхто не хоче бути злим, і водночас так багато зла на світі? Ми не є творцями, ми не можемо вирішувати, добре це чи зле Богові, але ми маємо рости у своїй вірі, пізнавати її. Часто замість того, щоб іти добром, ми обираємо інший шлях, вважаємо, що слава, багатство, приємності, влада є добром. Звісно, усі ці речі дають одразу у житті сатисфакцію, а йти за голосом сумління значить, що треба не один раз боротися самому з собою, потрібно шукати оте правдиве джерело життя. Людина часто обирає у житті найменший опір. Це трагічно, коли Бог хоче для людини добра, щастя, а людина відкидає Бога.
– Зауважила, що по селах зараз, у доволі складну, заплутану ситуацію в державі, у повній зневірі до влади та політиків, більше людей почали йти у церкву, до сповіді, зокрема, є багато молоді. Відтак люди шукають порятунку у духовності?
– Так, це стається в житті, як у тій народній приказці, коли тривога, то до Бога. Бо у житті нічого немає певного. Ось в Італії, де так багато наших людей, трапився землетрус. Людина старалась, працювала, все майно, хата, а головне – її життя в один мить не стало. Єдине, що є певне у житті, так це Бог, коли ми в Нього справді віримо, в Його любов, вчимося по-іншому дивитися на світ, не покладатися на зовнішні успіхи, багатства, популярність, інші речі, вчимося, що справді найважливіше в житті бути люб’язною, доброзичливою, покірною людиною. Ми є творіння, але аж ніяк не творці. Маємо дякувати Творцеві за кожну річ, яка стається в нашому житті, бо добро і навіть зло, яке ми скоїли, але зрозуміли його, усвідомили цей гріх і покаялись, роблять нас кращими. Людина має вірити, що нею керує справді любляча рука Отця. Кожен наш крок, яким стараємось навернутися до Господа, – це справді велика радість. Ми думаємо, що багато молимось, що ми добрі, то Бог нами задоволений. Бог найбільше задоволений, коли ми згрішили чи допустились помилки, але ми це усвідомили і перепросили Його, довіряємо Йому, що Він нас любить, що цей гріх не відвернув Його любові від нас. Нам дня не вистачить, щоб за все дякувати Господові, ця вдячність наповнюватиме нас радістю і миром в душі.
– Мабуть, починати кожному потрібно з себе, не забувати про те, що віра не закінчується за порогом церкви. Дивно, коли у людини хрестик на шиї, а вона хамить чи шахрує, переповнена ненависті…
– Це стається тоді, коли людина не робить свою віру внутрішньою, не живе своєю вірою, коли віра є сповненням релігійного обов’язку. Висповідалась, помолилась, прийшла на службу, засвітила свічку, все для галочки зробила, а потім уже решта життя. Це подвоєння у житті. Важливо, щоб завжди застановлятись над тим, чому роблю так чи інакше. Не може так бути - тут молитись, а тут робити все навпаки. Потрібно працювати над собою, часто змусити себе прикусити язик, щоб не образити когось, зупинитись. Важливо не бути байдужими, вдосконалювати свою віру.
– Христове Воскресіння вселяє надію, світло, це свято багате своїми традиціями. Владико, щоб Ви хотіли побажати з нагоди Великого свята слухачам Радіо Свобода?
– Христос своєю смертю переміг те, що найстрашніше у житті – смерть. Жодна людина цього не може зробити – перемогти смерть. Бог показав: все, що Ісус робив, було правильне, адже його критикували за життя, засудили, розп’яли. Воскресіння стало доказом, що Ісус – Син Божий. Це має змусити кожну людину замислитись. Хочу побажати, щоб люди справді відновилися у своїй вірі. Наша віра є те, що найдорожче у житті. Можна все втратити в житті, але маємо віру, маємо найбільший скарб. Хочу побажати великої радості, миру, відновлення надії, бо Воскресіння породжує надію. Якщо Бог переміг смерть, то може перемогти усі наші біди і труднощі, наші гріхи. І це дає нам велику надію і силу. Цього бажаю з нагоди свята. Христос Воскрес!
(Львів – Прага – Київ)
