Україна неспроможна допомогти собі
Можливо, в тому, що я напишу, нічого нового. І це найтривожніше. Оскільки торкаюсь цього питання вже понад тридцять років. Йдеться про комуністичну суть, від якої і досі ніяк не може віддалитися Україна.
І це попри зусилля багатьох людей, які закликали і продовжують закликати український люд оговтатись, прозріти і очистити себе від минулої каламуті, що завдала стільки горя практично кожній родині.
Другого квітня у Верховній Раді величезний масив депутатів – фракція Партії регіонів і, звісно, фракція комуністів (разом – це майже половина парламенту!) відмовились голосувати за проект закону про покарання за наругу над державною символікою України.
У нескінченних пошуках відповіді на те, як це в принципі може бути, як далі розвиватися державі з таким відношенням до неї з боку величезної кількості співвітчизників, я все-таки знайшов цю відповідь. Але не в самій Україні.
Відзначення своєї погибелі
Відповідь, точніше її відлуння, розходиться з Москви. Там ставлення до свого комуністичного минулого визначили по-державному недвозначно. Президент Росії підписав днями указ із переліком головних державних свят в країні. Одне з них – Жовтнева революція 1917-го року.
Україну колись називали кузнею комуністичних кадрів. На рівні обраних слуг народу вона і досьогодні виявляє пошану до своїх недавніх коренів. Звідки ж тоді було взятися отій постанові Верховної Ради від першого квітня про відзначення 90-річчя створення комсомолу України?
Усе це рішення одного порядку. Усе це прояви однієї і тієї ж бацили, котра і досі залишається в організмі країни.
Звідки ноги ростуть
Адже не буде відкриттям, як саме розпочався новітній капіталізм у Росії і в Україні. З кого ліпилися перші осередки приватної власності. Адже не лише колишні «фарцовщики» і таємні цеховики розпочали сучасний капіталістичний похід.
Основною армією майбутніх міні- та максі-олігархів на місцевому і столичному рівні складали саме комсомольські активісти та різного роду ідеологічні ватажки, які робили перший, другий, третій прориви накопичування капіталів.
Далі система збагачувала сама себе. Ось звідки виходить відзначення круглої комсомольської дати. Це фактично свято тих, хто його затвердив. Свято самих себе – улюблених.
У полоні в минулого
Ось так досі не може Україна скинути з себе комуністичне заціпеніння. Більш-менш можна зрозуміти, чому це не виходить у Росії. Там державна доктрина будується на винятковості Третього Рима.
Ось чому Росія не може таврувати своє минуле. Навіть якщо в її історії траплялися не завжди ідеальні для обожнювання події. Там минуле – це і є справжній російський бог. Звідти ідеологія черпає свою неповторність і величність.
Серйозною загадкою залишається, чому й досі значна частина українців ідеалізує час комунізму? Чому Франція змогла позбутися комуністичних сентиментів? Італія, така модна колись на комунізм, така гаряча у відстоюванні ідеалів справедливості, чому вона скинула з себе це ярмо і визволилась.
Непомірна розплата
Чому Україна так і не змогла пройти шлях декомунізації? Чому стільки людей в Україні і досі не хочуть прийняти, здавалося б, простий факт: усі здобутки радянської доби, якими і досі пишаються не лише комуністи, а й колишні комсомольці, усі ці заводи і фабрики, Дніпрогеси і коксохіми нічого не варті особливо, якщо порівнювати скільки далеких і близьких родичів стали жертвами тієї доби.
Але є ще одна втрата, рана від якої й досі не загоюється. Наприкінці двадцятих і протягом тридцятих років було винищено українськість як таку. Саме там було зруйновано те, що зараз намагаються віднайти, і навколо чого могла б згуртуватися нація.
Саме тоді вбили українськість в молодому Тичині і Сосюрі. Не витримав Хвильовий. І пішла комдержавна машина косити усе українське відродження. І скосила під корінь. Нанівець. Саме за тієї доби було знівечено найліпший український інтелект.
Якими заводами і фабриками можна надолужити цю втрату? Звідки ж береться оця сьогоднішня загальна розгубленість в українському суспільстві? Оця розмитість почуття приналежності ? Розшматованість на різні регіони? Нецілісність?
Ось з яким багажем загальної розділеності виходить українська публіка на чергові вибори. Таких виборів за роки незалежності було вже вдосталь, а результат залишався незмінним. Суспільство просякнуте хваленою комуністичною відповідальністю. Це та знаменита колективна відповідальність, в якій ніхто ні за що не відповідає.
Час кардинального одужання пропущено. Декомунізація сьогодні ледве чи можлива. Її нема кому робити. Залишається холостий хід: з чистого аркуша – до нового чистого аркуша. Це може тривати невідомо як довго.
Настав вельми небезпечний час зачарованого кола втрати часу.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Можливо, в тому, що я напишу, нічого нового. І це найтривожніше. Оскільки торкаюсь цього питання вже понад тридцять років. Йдеться про комуністичну суть, від якої і досі ніяк не може віддалитися Україна.
І це попри зусилля багатьох людей, які закликали і продовжують закликати український люд оговтатись, прозріти і очистити себе від минулої каламуті, що завдала стільки горя практично кожній родині.
Другого квітня у Верховній Раді величезний масив депутатів – фракція Партії регіонів і, звісно, фракція комуністів (разом – це майже половина парламенту!) відмовились голосувати за проект закону про покарання за наругу над державною символікою України.
У нескінченних пошуках відповіді на те, як це в принципі може бути, як далі розвиватися державі з таким відношенням до неї з боку величезної кількості співвітчизників, я все-таки знайшов цю відповідь. Але не в самій Україні.
Відзначення своєї погибелі
Відповідь, точніше її відлуння, розходиться з Москви. Там ставлення до свого комуністичного минулого визначили по-державному недвозначно. Президент Росії підписав днями указ із переліком головних державних свят в країні. Одне з них – Жовтнева революція 1917-го року.
Україну колись називали кузнею комуністичних кадрів. На рівні обраних слуг народу вона і досьогодні виявляє пошану до своїх недавніх коренів. Звідки ж тоді було взятися отій постанові Верховної Ради від першого квітня про відзначення 90-річчя створення комсомолу України?
Усе це рішення одного порядку. Усе це прояви однієї і тієї ж бацили, котра і досі залишається в організмі країни.
Звідки ноги ростуть
Адже не буде відкриттям, як саме розпочався новітній капіталізм у Росії і в Україні. З кого ліпилися перші осередки приватної власності. Адже не лише колишні «фарцовщики» і таємні цеховики розпочали сучасний капіталістичний похід.
Основною армією майбутніх міні- та максі-олігархів на місцевому і столичному рівні складали саме комсомольські активісти та різного роду ідеологічні ватажки, які робили перший, другий, третій прориви накопичування капіталів.
Далі система збагачувала сама себе. Ось звідки виходить відзначення круглої комсомольської дати. Це фактично свято тих, хто його затвердив. Свято самих себе – улюблених.
У полоні в минулого
Ось так досі не може Україна скинути з себе комуністичне заціпеніння. Більш-менш можна зрозуміти, чому це не виходить у Росії. Там державна доктрина будується на винятковості Третього Рима.
Ось чому Росія не може таврувати своє минуле. Навіть якщо в її історії траплялися не завжди ідеальні для обожнювання події. Там минуле – це і є справжній російський бог. Звідти ідеологія черпає свою неповторність і величність.
Серйозною загадкою залишається, чому й досі значна частина українців ідеалізує час комунізму? Чому Франція змогла позбутися комуністичних сентиментів? Італія, така модна колись на комунізм, така гаряча у відстоюванні ідеалів справедливості, чому вона скинула з себе це ярмо і визволилась.
Непомірна розплата
Чому Україна так і не змогла пройти шлях декомунізації? Чому стільки людей в Україні і досі не хочуть прийняти, здавалося б, простий факт: усі здобутки радянської доби, якими і досі пишаються не лише комуністи, а й колишні комсомольці, усі ці заводи і фабрики, Дніпрогеси і коксохіми нічого не варті особливо, якщо порівнювати скільки далеких і близьких родичів стали жертвами тієї доби.
Але є ще одна втрата, рана від якої й досі не загоюється. Наприкінці двадцятих і протягом тридцятих років було винищено українськість як таку. Саме там було зруйновано те, що зараз намагаються віднайти, і навколо чого могла б згуртуватися нація.
Саме тоді вбили українськість в молодому Тичині і Сосюрі. Не витримав Хвильовий. І пішла комдержавна машина косити усе українське відродження. І скосила під корінь. Нанівець. Саме за тієї доби було знівечено найліпший український інтелект.
Якими заводами і фабриками можна надолужити цю втрату? Звідки ж береться оця сьогоднішня загальна розгубленість в українському суспільстві? Оця розмитість почуття приналежності ? Розшматованість на різні регіони? Нецілісність?
Ось з яким багажем загальної розділеності виходить українська публіка на чергові вибори. Таких виборів за роки незалежності було вже вдосталь, а результат залишався незмінним. Суспільство просякнуте хваленою комуністичною відповідальністю. Це та знаменита колективна відповідальність, в якій ніхто ні за що не відповідає.
Час кардинального одужання пропущено. Декомунізація сьогодні ледве чи можлива. Її нема кому робити. Залишається холостий хід: з чистого аркуша – до нового чистого аркуша. Це може тривати невідомо як довго.
Настав вельми небезпечний час зачарованого кола втрати часу.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
