Мабуть, усе це правда, але в усіх правилах існують винятки. Скажімо, для комуністичної влади Північної Кореї всесвітня криза – добра нагода для чергових спроб шантажу «клятих імперіалістів» балістичними ракетами, здатними нести ядерні боєзаряди.
Для радикальних ісламістів криза – ще одне свідчення неминучої майбутньої поразки «головного сатани» та його «поплічників» – США й усього західного демократичного світу.
Для адептів учення Карла Маркса (більшість із яких, принагідно, ніколи повністю так і не прочитала його головного твору – «Капіталу») криза – свідчення безсумнівної правоти пророцтв бородатого економіста про вичерпаність капіталізму. Всі ці сили і персонажі радіють економічній кризі і воліють використати її у своїх політичних інтересах, не переймаючись долею мільйонів і мільярдів людей.
Схоже, долучилися до зазначених сил і ті, хто мріє про відновлення «величі батьківщини» і вважає Сталіна «ефективним менеджером».
Українців немає, є тільки малороси, яким потрібен «православний цар»
Попри кризу, з початку цього року у Росії вийшло друком уже понад десять книг із претензією на художність, в яких оповідається про різні варіанти чи то війни між двома державами (з неминучою поразкою «жовто-блакитних нацистів»), чи то відвертого аншлюсу «благодатного півдня» під оплески вдячних малоросіян.
Причому ці дані неповні: йдеться тільки про книги, видані у Москві; а ще ж існують десятки потужних провінційних видавництв. Крім цього, з’явилося чимало текстів російських авторів із претензією на науковість, в яких ідеться про те саме: про нікчемність існування і повну вичерпаність «проекту Україна», на зміну якому має прийти (в тій чи іншій формі) історично зумовлене нове возз’єднання України з Росією.
І знов-таки: цей процес описується за допомогою активних понятійних схем: не чекати, поки малороси самі відрядять посольство до Білокам‘яної зі слізним проханням узяти під омофор Кремля, а діяти, домагатися цієї мети всіма засобами, від пропагандистських до силових.
Так само, попри кризу, у Росії регулярно з’являються на кіно- і телеекранах фільми, які вельми специфічно трактують українські проблеми та російсько-українські стосунки.
Останнім за часом із таких знакових фільмів став «Тарас Бульба», поставлений за повістю Миколи Гоголя Володимиром Бортком.
Як відзначив знаний російський історик Борис Соколов, фільм цей не лише антипольський, а й антиукраїнський: «Українці-запорожці виглядають у картині вкрай непрезентабельно. Вони всі брудні, обідрані, вічно п’яні і безтолкові, нездатні на будь-які осмислені дії. І не можна сказати, що це не входить до режисерського задуму. Схоже, Бортко хоче показати нам, що українці – природні анархісти, здатні на щось путнє тільки під владою сильної людини – полковника Бульби чи, того краще, православного царя...». І додає про сюжет, якого немає у Гоголя – про народження онука Бульби: «Мабуть, на думку режисера, від зрадника Андрія та спокусниці-полячки і пішли потім всілякі ющенки і тимошенки».
А головне тут у тому, що саме розповідає у всіх інтерв’ю режисер стрічки (з посиланням на Гоголя) – українців як окремої нації не існувало, не існує і не може існувати (вдало «забуваючи», що сам Гоголь, подорожуючи Європою, записався у книзі постояльців готелю як Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien).
З іншого боку, екранізація Гоголя – тут усе в лоба, брутально, грубо. Тим часом нові й нові телефільми (в тому числі й «українські» – за місцем зйомок і переважною частиною складу акторської групи) розповідають про «наше життя» – начебто й немає жодної різниці між Україною та Росією, бо ж реалії у стрічках українські (аж до оповідей про сільських відьом – ці персонажі у власне російській фольклорній традиції відсутні), а місце дії – Росія...
Посилились останнім часом і «рейди» різнокаліберних представників шоу-бізнесу Росії до України. Причому, здавалося б, з аполітичними цілями – просто виступити, просто взяти участь у популярній телепередачі. А загалом – посилено творити враження «єдиного культурного простору» двох країн.
Показовим у цьому плані став недавній скандал зі співачкою Анастасією Приходько, яка, за твердженнями організаторів конкурсу претендентів на участь у «Євробаченні-2009», порушила правила цього конкурсу – і негайно подалася до Москви, де й одержала путівку на «Євробачення» від Росії.
Воно, звичайно, цікаво: на яких підставах українська громадянка представлятиме Російську Федерацію перед усією Європою; але ще цікавішою є поведінка самої молодої співачки (невже ж ображена на національному турі конкурсу словачка подалася б за путівкою до Чехії, а австрійка – до Німеччини?). Невже ж Приходько щиро вважає, що немає різниці між Україною та Росією? Чи їй хтось допоміг, вчасно «підказавши» таке своєрідне і політично дуже вигідне певним силам у сьогоднішньому контексті рішення?
Спецоперації з десуверенізації
«Десуверенізація» – на цей термін 10 квітня було понад 11 тисяч посилань в Інтернеті, через дві доби – вже понад 12 тисяч. Майже всі вони стосуються сучасної України, інколи – Грузії. Просто-таки стихія росту... А чи стихія? Чи щось інше, якийсь процес, що йому допомагають розвиватися?
Та, власне, несуверенність України у сфері культури та інформпростору – це те, що відчувалося всі минулі роки і про що писали чи не всі українські провідні науковці та публіцисти; хіба що ця несуверенність стала відчуватися більше, а агресивність російських експертів, телеведучих та авторів книжок – переходити всі межі брутальності. Так само, як переходить усі межі обсяг трансляцій російської поп-музики та висловлення ностальгії за часами СРСР на ФМ-станціях. Головне в цьому сенсі, що сьогодні відчутне в Україні – це реальні процеси десуверенізації в політичному просторі.
Варто неупереджено поставити запитання: Україна наразі далі від вступу до НАТО і ЄС, тобто чи більшою є нині ступінь євроатлантичної інтеграції, ніж була на початку 2005 року чи ні? – і відповідь виявиться не надто веселою. Попри всі ритуальні запевнення західних урядовців та дипломатів, реально йдеться про дедалі більше призвичаєння об’єднаної Європи до того, що Україна, в якій, мовляв, панує політичний хаос, приречена залишитися на порозі Євросоюзу. Польський політик Марцін Свєнціцький підмітив у «Ґазеті Виборчій»: «Виникає порочне коло: що більший хаос в Україні, то менше шансів на запрошення до ЄС. А що менше шансів, то більший хаос». І додає: «Які наслідки принесе те, що Україна відвернеться від Західної Європи і перейде під російську парасольку? Економічний хаос поглибиться. Здобутки Помаранчевої революції – свобода слова і політичний плюралізм – з часом можуть опинитися під загрозою. Прозахідних демократів в Росії відсунули на маргінес. Як би схожа доля не спіткала українських лібералів».
При цьому автор статті покладає відповідальність головним чином на недалекоглядних західних політиків, які не дали з тих чи інших причин Україні (за виконання певних, конкретно названих умов) чітку перспективу членства в євроатлантичних структурах.
Але чи тільки у недалекоглядності тут справа? Й інше запитання – чи й справді властиво стихійними є хаос в українському політичному житті та перманентні абсурдні жести провідних політиків держави? Нещодавно вийшла друком книга французької дослідниці Елен Блан «Родом із КГБ. Система Путіна» (К.: Темпора, 2009), яка частково дає відповідь на перше з цих запитань.
У згаданій книзі проаналізовані деякі методи впливу російських спецслужб на політику і громадську думку Заходу, в результаті чого впливові європейські діячі і далі грають роль тих «корисних (для Кремля) ідіотів», про яких писав ще Володимир Ульянов-Ленін...
Іншими словами, йдеться про професійно здійснювані «компетентними органами» нейтралізацію дружніх векторів західної політики щодо України і дискредитацію Української держави й самих українців (якимось дивом дуже доречно спливла тут «справа Івана Дем‘янюка», тоді як ніхто в Німеччині не ставить питання про відповідальність головної спадкоємниці СРСР та конкретних персон за смерть понад 700 тисяч військовополонених-німців, знущання та катування над частиною яких у радянських концтаборах зафіксовані документально).
Ясна річ, що зазначені спецоперації істотно послаблюють позиції України на міжнародній арені, – позиції, без того постійно послаблювані гризнею (інакше не скажеш) політиків усередині країни. Але чим викликана ця гризня? Лише особистими якостями лідерів української політики? Чи їхніми ідейними розбіжностями? Фахівці в царині спецоперацій вважають, що провідних політиків України, використовуючи їхні амбіції та некомпетентність, вміло «ведуть» у потрібних напрямах, щоб вони власними діями (чи бездіяльністю) допомагали реалізації проекту «десуверенізація України». Після виконання якого питання про українську незалежність та здатність України до самостійних дій на державному рівні перетвориться на порожній звук.
...За інформацією з компетентних джерел, ФСБ РФ має зараз удвічі більше фахівців з українських питань, ніж мало їх МҐБ СРСР у розпал війни з УПА та націоналістичним підпіллям.
No comments.
(Київ - Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Для радикальних ісламістів криза – ще одне свідчення неминучої майбутньої поразки «головного сатани» та його «поплічників» – США й усього західного демократичного світу.
Для адептів учення Карла Маркса (більшість із яких, принагідно, ніколи повністю так і не прочитала його головного твору – «Капіталу») криза – свідчення безсумнівної правоти пророцтв бородатого економіста про вичерпаність капіталізму. Всі ці сили і персонажі радіють економічній кризі і воліють використати її у своїх політичних інтересах, не переймаючись долею мільйонів і мільярдів людей.
Схоже, долучилися до зазначених сил і ті, хто мріє про відновлення «величі батьківщини» і вважає Сталіна «ефективним менеджером».
Українців немає, є тільки малороси, яким потрібен «православний цар»
Попри кризу, з початку цього року у Росії вийшло друком уже понад десять книг із претензією на художність, в яких оповідається про різні варіанти чи то війни між двома державами (з неминучою поразкою «жовто-блакитних нацистів»), чи то відвертого аншлюсу «благодатного півдня» під оплески вдячних малоросіян.
Причому ці дані неповні: йдеться тільки про книги, видані у Москві; а ще ж існують десятки потужних провінційних видавництв. Крім цього, з’явилося чимало текстів російських авторів із претензією на науковість, в яких ідеться про те саме: про нікчемність існування і повну вичерпаність «проекту Україна», на зміну якому має прийти (в тій чи іншій формі) історично зумовлене нове возз’єднання України з Росією.
І знов-таки: цей процес описується за допомогою активних понятійних схем: не чекати, поки малороси самі відрядять посольство до Білокам‘яної зі слізним проханням узяти під омофор Кремля, а діяти, домагатися цієї мети всіма засобами, від пропагандистських до силових.
Так само, попри кризу, у Росії регулярно з’являються на кіно- і телеекранах фільми, які вельми специфічно трактують українські проблеми та російсько-українські стосунки.
Останнім за часом із таких знакових фільмів став «Тарас Бульба», поставлений за повістю Миколи Гоголя Володимиром Бортком.
Як відзначив знаний російський історик Борис Соколов, фільм цей не лише антипольський, а й антиукраїнський: «Українці-запорожці виглядають у картині вкрай непрезентабельно. Вони всі брудні, обідрані, вічно п’яні і безтолкові, нездатні на будь-які осмислені дії. І не можна сказати, що це не входить до режисерського задуму. Схоже, Бортко хоче показати нам, що українці – природні анархісти, здатні на щось путнє тільки під владою сильної людини – полковника Бульби чи, того краще, православного царя...». І додає про сюжет, якого немає у Гоголя – про народження онука Бульби: «Мабуть, на думку режисера, від зрадника Андрія та спокусниці-полячки і пішли потім всілякі ющенки і тимошенки».
А головне тут у тому, що саме розповідає у всіх інтерв’ю режисер стрічки (з посиланням на Гоголя) – українців як окремої нації не існувало, не існує і не може існувати (вдало «забуваючи», що сам Гоголь, подорожуючи Європою, записався у книзі постояльців готелю як Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien).
З іншого боку, екранізація Гоголя – тут усе в лоба, брутально, грубо. Тим часом нові й нові телефільми (в тому числі й «українські» – за місцем зйомок і переважною частиною складу акторської групи) розповідають про «наше життя» – начебто й немає жодної різниці між Україною та Росією, бо ж реалії у стрічках українські (аж до оповідей про сільських відьом – ці персонажі у власне російській фольклорній традиції відсутні), а місце дії – Росія...
Посилились останнім часом і «рейди» різнокаліберних представників шоу-бізнесу Росії до України. Причому, здавалося б, з аполітичними цілями – просто виступити, просто взяти участь у популярній телепередачі. А загалом – посилено творити враження «єдиного культурного простору» двох країн.
Показовим у цьому плані став недавній скандал зі співачкою Анастасією Приходько, яка, за твердженнями організаторів конкурсу претендентів на участь у «Євробаченні-2009», порушила правила цього конкурсу – і негайно подалася до Москви, де й одержала путівку на «Євробачення» від Росії.
Воно, звичайно, цікаво: на яких підставах українська громадянка представлятиме Російську Федерацію перед усією Європою; але ще цікавішою є поведінка самої молодої співачки (невже ж ображена на національному турі конкурсу словачка подалася б за путівкою до Чехії, а австрійка – до Німеччини?). Невже ж Приходько щиро вважає, що немає різниці між Україною та Росією? Чи їй хтось допоміг, вчасно «підказавши» таке своєрідне і політично дуже вигідне певним силам у сьогоднішньому контексті рішення?
Спецоперації з десуверенізації
«Десуверенізація» – на цей термін 10 квітня було понад 11 тисяч посилань в Інтернеті, через дві доби – вже понад 12 тисяч. Майже всі вони стосуються сучасної України, інколи – Грузії. Просто-таки стихія росту... А чи стихія? Чи щось інше, якийсь процес, що йому допомагають розвиватися?
Та, власне, несуверенність України у сфері культури та інформпростору – це те, що відчувалося всі минулі роки і про що писали чи не всі українські провідні науковці та публіцисти; хіба що ця несуверенність стала відчуватися більше, а агресивність російських експертів, телеведучих та авторів книжок – переходити всі межі брутальності. Так само, як переходить усі межі обсяг трансляцій російської поп-музики та висловлення ностальгії за часами СРСР на ФМ-станціях. Головне в цьому сенсі, що сьогодні відчутне в Україні – це реальні процеси десуверенізації в політичному просторі.
Варто неупереджено поставити запитання: Україна наразі далі від вступу до НАТО і ЄС, тобто чи більшою є нині ступінь євроатлантичної інтеграції, ніж була на початку 2005 року чи ні? – і відповідь виявиться не надто веселою. Попри всі ритуальні запевнення західних урядовців та дипломатів, реально йдеться про дедалі більше призвичаєння об’єднаної Європи до того, що Україна, в якій, мовляв, панує політичний хаос, приречена залишитися на порозі Євросоюзу. Польський політик Марцін Свєнціцький підмітив у «Ґазеті Виборчій»: «Виникає порочне коло: що більший хаос в Україні, то менше шансів на запрошення до ЄС. А що менше шансів, то більший хаос». І додає: «Які наслідки принесе те, що Україна відвернеться від Західної Європи і перейде під російську парасольку? Економічний хаос поглибиться. Здобутки Помаранчевої революції – свобода слова і політичний плюралізм – з часом можуть опинитися під загрозою. Прозахідних демократів в Росії відсунули на маргінес. Як би схожа доля не спіткала українських лібералів».
При цьому автор статті покладає відповідальність головним чином на недалекоглядних західних політиків, які не дали з тих чи інших причин Україні (за виконання певних, конкретно названих умов) чітку перспективу членства в євроатлантичних структурах.
Але чи тільки у недалекоглядності тут справа? Й інше запитання – чи й справді властиво стихійними є хаос в українському політичному житті та перманентні абсурдні жести провідних політиків держави? Нещодавно вийшла друком книга французької дослідниці Елен Блан «Родом із КГБ. Система Путіна» (К.: Темпора, 2009), яка частково дає відповідь на перше з цих запитань.
У згаданій книзі проаналізовані деякі методи впливу російських спецслужб на політику і громадську думку Заходу, в результаті чого впливові європейські діячі і далі грають роль тих «корисних (для Кремля) ідіотів», про яких писав ще Володимир Ульянов-Ленін...
Іншими словами, йдеться про професійно здійснювані «компетентними органами» нейтралізацію дружніх векторів західної політики щодо України і дискредитацію Української держави й самих українців (якимось дивом дуже доречно спливла тут «справа Івана Дем‘янюка», тоді як ніхто в Німеччині не ставить питання про відповідальність головної спадкоємниці СРСР та конкретних персон за смерть понад 700 тисяч військовополонених-німців, знущання та катування над частиною яких у радянських концтаборах зафіксовані документально).
Ясна річ, що зазначені спецоперації істотно послаблюють позиції України на міжнародній арені, – позиції, без того постійно послаблювані гризнею (інакше не скажеш) політиків усередині країни. Але чим викликана ця гризня? Лише особистими якостями лідерів української політики? Чи їхніми ідейними розбіжностями? Фахівці в царині спецоперацій вважають, що провідних політиків України, використовуючи їхні амбіції та некомпетентність, вміло «ведуть» у потрібних напрямах, щоб вони власними діями (чи бездіяльністю) допомагали реалізації проекту «десуверенізація України». Після виконання якого питання про українську незалежність та здатність України до самостійних дій на державному рівні перетвориться на порожній звук.
...За інформацією з компетентних джерел, ФСБ РФ має зараз удвічі більше фахівців з українських питань, ніж мало їх МҐБ СРСР у розпал війни з УПА та націоналістичним підпіллям.
No comments.
(Київ - Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
