Відтоді як Джеймс Фрезер показав освіченому товариству, з чого власне проростають усі способи співіснування або суспільного буття, багато хто почав розуміти, що не так уже все й складно влаштовано у цьому світі.
Принцип подібного, як основа примітивної магії, висвітився і як принцип розвитку спільнот.
Все, що народилося, має померти.
«І навіть Радянський Союз», – нарешті починають усвідомлювати на пострадянських просторах.
Все, що зав’язалося, мусить розквітнути.
«І навіть Україна?» – скептично посміхаються ті, хто лише після Майдану зрозумів, що Україна - не Росія.
Все, що приховане, обов’язково проявиться.
І навіть те, чому КАМАЗ зупинився перед автівкою В’ячеслава Чорновола.
Кожна виразка має очиститися, перед тим як загоїтися.
І навіть якщо це недавня історія й сусід може виявитися тим, хто написав анонімку до КДБ, люди хочуть знати правду про минуле.
Те, що не вкладається у схему
Неймовірно, але факт. Все, що відбувається в Україні, ще дуже далеке від того, що прийнято називати розвинутою демократією, а архів НКВС-КДБ-СБУ таки відкривається.
Причому, розсекречення «таємниць під сімома печатками» розпочалося зусиллями науковців та самих співробітників СБУ (буквально учорашнього КДБ) ще задовго до Указу Президента Віктора Ющенка «Про розсекречення... і оприлюднення».
Від 1994 року почали готувати й друкувати журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КДБ». У першому номері цього журналу, зокрема, можна прочитати поіменні списки розстрілів арештантів, яких у липні 1941 року розстріляли у в’язницях НКВС.
Так 21.07.41 у Чорткові лише один із кількох «розстрільних списків» складався із 62 осіб. Цих людей ув’язнили за кілька місяців перед розстрілом. Переважній більшості з них вироки виносили «трійки», присудивши різні терміни ув’язнення. Але за наказом Лаврентія Берії, перед наступом німецьких військ, усіх скарали на смерть.
Найстаршому з розстріляних було 45 років, 15 хлопців мали по 20 літ, а наймолодшому Іванові Голику – ледве виповнилося 19 років.
Усіх їх у 1990-91 роках було реабілітовано посмертно.
У цей час у Івано-Франківську (тогочасному Станіславі), вже за свідченнями очевидців, на кулях заощадили. Бо після відступу «совєтів» (як вже тоді казали) родичі знайшли у підвалі лише недорозчинені у вапні частинки одягу. Технологія страти проста: спочатку засипали сухе вапно, потім загнали людей, а тоді залили воду.
Документи, що зберігаються у коробках Галузевого Архіву СБУ містять у собі тисячі й тисячі «розчинених вапном репресій» людських доль. І видається дуже правильним, що саме у цих стінах, зараз, буденно, відбувається те, що так легко недооцінити, але неможливо переоцінити. По слову, по сторінці, по документу, по справі розкривається механізм роботи «радянського молоха».
Це не вкладається у схему, бо в усьому іншому, з усіх дір та щілин, просвічує стара «совкова система». Вона, мов спадкова хвороба, не дає відчути себе здоровим та сильним юному українському організмові. Але тут, у Галузевому архіві СБУ, хочеться сподіватися, почав працювати інший механізм.
У старих шафах – нові книги
Старі стіни, старі меблі, ті ж самі вузькі коридори, малесенький читальний зал, де й десятьом відвідувачам уже тісно.
Одразу видно, що ті, хто заселяв ці приміщення, навіть не передбачали, що колись настануть часи, коли сюди зможуть приходити «люди з вулиці».
І хоч спочатку треба написати запит, потім отримати запрошення, потім прийти на вулицю Володимирську за перепусткою, потім за 15 хвилин дійти (бо перепустка стане недійсною) до будинку за адресою Золотоворiтська, 7 – це все відступає на задній план перед можливістю взяти в руки документи, що колись мали гриф «таємно».
Людьми, які приходять до Галузевого архіву, керують різні мотиви. Хтось хоче прояснити долю своїх рідних, хтось захистити дисертацію, хтось написати книгу. Але усі вони разом прагнуть дізнатися правду.
Люди, які займаються розсекреченням документів, теж мають різну мотивацію. Хтось просто виконує накази керівництва, переборюючи власну системну інертність, хтось амбітно хоче розтаємничити більше й більше, хтось хоче таки проставити крапки над «і», щоб повтор став неможливим.
І символічно, що у старих «номенклатурних», знайомих ще з 80-х, жовтих засклених шафах (такі були у кабінетах кожного державного органу) – у читальному залі Галузевого архіву СБУ– зараз стоять збірники опублікованих справ репресованих, документів із грифами «таємно», із підписами Балицького.
Виразку треба розкрити, щоб вона очистилася...перед тим, як загоїться.
І загляньте у Фрезера, може тоді почуєте шаманські заклинання у виступах політиків та зрозумієте, чому злітають часом з вуст фрази на кшталт «шкуру спущу».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Принцип подібного, як основа примітивної магії, висвітився і як принцип розвитку спільнот.
Все, що народилося, має померти.
«І навіть Радянський Союз», – нарешті починають усвідомлювати на пострадянських просторах.
Все, що зав’язалося, мусить розквітнути.
«І навіть Україна?» – скептично посміхаються ті, хто лише після Майдану зрозумів, що Україна - не Росія.
Все, що приховане, обов’язково проявиться.
І навіть те, чому КАМАЗ зупинився перед автівкою В’ячеслава Чорновола.
Кожна виразка має очиститися, перед тим як загоїтися.
І навіть якщо це недавня історія й сусід може виявитися тим, хто написав анонімку до КДБ, люди хочуть знати правду про минуле.
Те, що не вкладається у схему
Неймовірно, але факт. Все, що відбувається в Україні, ще дуже далеке від того, що прийнято називати розвинутою демократією, а архів НКВС-КДБ-СБУ таки відкривається.
Причому, розсекречення «таємниць під сімома печатками» розпочалося зусиллями науковців та самих співробітників СБУ (буквально учорашнього КДБ) ще задовго до Указу Президента Віктора Ющенка «Про розсекречення... і оприлюднення».
Від 1994 року почали готувати й друкувати журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КДБ». У першому номері цього журналу, зокрема, можна прочитати поіменні списки розстрілів арештантів, яких у липні 1941 року розстріляли у в’язницях НКВС.
Так 21.07.41 у Чорткові лише один із кількох «розстрільних списків» складався із 62 осіб. Цих людей ув’язнили за кілька місяців перед розстрілом. Переважній більшості з них вироки виносили «трійки», присудивши різні терміни ув’язнення. Але за наказом Лаврентія Берії, перед наступом німецьких військ, усіх скарали на смерть.
Найстаршому з розстріляних було 45 років, 15 хлопців мали по 20 літ, а наймолодшому Іванові Голику – ледве виповнилося 19 років.
Усіх їх у 1990-91 роках було реабілітовано посмертно.
У цей час у Івано-Франківську (тогочасному Станіславі), вже за свідченнями очевидців, на кулях заощадили. Бо після відступу «совєтів» (як вже тоді казали) родичі знайшли у підвалі лише недорозчинені у вапні частинки одягу. Технологія страти проста: спочатку засипали сухе вапно, потім загнали людей, а тоді залили воду.
Документи, що зберігаються у коробках Галузевого Архіву СБУ містять у собі тисячі й тисячі «розчинених вапном репресій» людських доль. І видається дуже правильним, що саме у цих стінах, зараз, буденно, відбувається те, що так легко недооцінити, але неможливо переоцінити. По слову, по сторінці, по документу, по справі розкривається механізм роботи «радянського молоха».
Це не вкладається у схему, бо в усьому іншому, з усіх дір та щілин, просвічує стара «совкова система». Вона, мов спадкова хвороба, не дає відчути себе здоровим та сильним юному українському організмові. Але тут, у Галузевому архіві СБУ, хочеться сподіватися, почав працювати інший механізм.
У старих шафах – нові книги
Старі стіни, старі меблі, ті ж самі вузькі коридори, малесенький читальний зал, де й десятьом відвідувачам уже тісно.
Одразу видно, що ті, хто заселяв ці приміщення, навіть не передбачали, що колись настануть часи, коли сюди зможуть приходити «люди з вулиці».
І хоч спочатку треба написати запит, потім отримати запрошення, потім прийти на вулицю Володимирську за перепусткою, потім за 15 хвилин дійти (бо перепустка стане недійсною) до будинку за адресою Золотоворiтська, 7 – це все відступає на задній план перед можливістю взяти в руки документи, що колись мали гриф «таємно».
Людьми, які приходять до Галузевого архіву, керують різні мотиви. Хтось хоче прояснити долю своїх рідних, хтось захистити дисертацію, хтось написати книгу. Але усі вони разом прагнуть дізнатися правду.
Люди, які займаються розсекреченням документів, теж мають різну мотивацію. Хтось просто виконує накази керівництва, переборюючи власну системну інертність, хтось амбітно хоче розтаємничити більше й більше, хтось хоче таки проставити крапки над «і», щоб повтор став неможливим.
І символічно, що у старих «номенклатурних», знайомих ще з 80-х, жовтих засклених шафах (такі були у кабінетах кожного державного органу) – у читальному залі Галузевого архіву СБУ– зараз стоять збірники опублікованих справ репресованих, документів із грифами «таємно», із підписами Балицького.
Виразку треба розкрити, щоб вона очистилася...перед тим, як загоїться.
І загляньте у Фрезера, може тоді почуєте шаманські заклинання у виступах політиків та зрозумієте, чому злітають часом з вуст фрази на кшталт «шкуру спущу».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
