Тим часом міська влада екстрено, наче у лихоманці, шукає способи наповнення живими грошима як самого бюджету, так і різноманітних позабюджетних фондів, які дали б змогу надалі проводити адресовану потенційним виборцям політику клієнтизму та соціального популізму. Ці дії команди Черновецького на сленгу політично заангажованих громадян звуться коротко: «Роздача гречки», хоча, звісно, вони не зводяться до видачі певним категоріям люду номінально безплатних «пайків».
Одне слово, якщо не будуть негайно знайдені великі гроші, – а йдеться про мільярди, ба, навіть десятки мільярдів гривень, – то чинній міській владі буде непереливки, а місту – сутужно. А як знайти гроші? Рецепт простий: за повідомленнями ЗМІ, київський міський голова Леонід Черновецький планує за рахунок введення нових прямих і непрямих комунальних зборів та розгортання діяльності новостворених комунальних підприємств додатково втягнути у бюджет Києва – як офіційний, так і тіньовий, на рівні спецфондів – від 30 до 40 мільярдів гривень, а то й більше.
Проекти діяльності нових комунальних підприємств, яким має бути де-факто підпорядкований ледь не весь приватний бізнес у місті – це тема окрема, тут же варто спинитися на ідеї безмежного розширення бази оподаткування.
У Києві братимуть податок за повітря. Поки що лише кондиціоноване
Серед останніх новин у цій сфері те, що мерія має намір стягувати збори за супутникові тарілки та кондиціонери. Власників супутникових антен зобов’яжуть платити по 50 гривень на місяць після примусового підписання спеціального договору із відділами районних адміністрацій благоустрою. Для власників кондиціонерів збираються встановити збір розміром у 24,5 копійок за кожну спожиту кВт/годину. Отже, їхні витрати на електроенергію подвояться, за рахунок чого мер планує заробити до кінця року один із додаткових мільярдів гривень.
Спеціальним податком будуть обкладені й мобільні оператори. Всі мобільні компанії, – власники веж-ретрансляторів мобільного зв’язку – будуть зобов’язані переукласти договори оренди на такі вежі і платити за них по 100 доларів на місяць, у результаті чого вдасться залучити додатково до бюджету (чи то офіційного, чи то тіньового, не дуже зрозуміло) 20 мільйонів гривень. Всі молодята будуть зобов’язані за певними тарифами фотографуватися лише у муніципальних фотографів. Нарешті, заплановано оподаткувати... приватні салюти. І так далі.
Не забуде столична влада і про холостяків. За інформацією ЗМІ, Леонід Черновецький начебто хоче не тільки відновити радянський податок на неодружених людей, а й примусити холостяків заплатити недоїмку за останні три роки. Зараз усі роботодавці Києва сплачують комунальний податок у розмірі 3% від фонду оплати праці. Якщо ж на підприємстві працює холостяк, то цей податок підвищуватиметься до 6%. «Перелік ініціатив міського мера невичерпний. Більшість своїх операцій він має намір проводити через комунальні підприємства – неформальні інститути тіньового бюджету», – зазначив член бюджетної комісії Київради Сергій Мельник.
Податки на горобців, вікна, комини та тінь
Утім, є сумніви у невичерпності податкових ініціатив Леоніда Черновецького та в засвоєнні ним кращих світових зразків розширення бази оподаткування. Подивімося, якими ж є наразі ці зразки і чого чекати киянам у ближчому майбутньому (адже команда міського голови, поза сумнівом, уже опрацьовує ці та схожі на них податкові новели, щоб упровадити їх у столиці України).
Отже: у Вюртембергу (одна з німецьких держав XVIII століття) брали податок на горобців. Екологічно несвідома влада цієї держави вважала, що горобці тільки й роблять, що з’їдають чесно вирощений бюрґерами врожай. Тому господар кожного дому мусив або знищити дюжину горобців, або заплатити у скарбницю дюжину крейцерів. А у Вірменії наприкінці ХХ століття був упроваджений податок на пилюку: населення мало оплачувати витрати з видалення пилюки у своїх дворах з розрахунку два драми за один квадратний метр (сьогодні це копійки, а десять років тому то ще були гроші). Наступний екзотичний податок – податок на тінь, яка падає від великих парасольок і навісів кафе та крамниць на муніципальну землю; беруть цей податок у Венеції, де землі, як відомо, не вистачає. А в Австрії запроваджено «гіпсовий податок» – його беруть із гірськолижників та передають лікарням, де гоять травми. І, нарешті, у Гвінейській Республіці влада вигадала «податок на мир» – при його впровадженні кожен рік без війни оцінили у 700 франків.
Ціла група податків та зборів пов’язана з автомобілями. У середині 1990-х років у Шанхаї (Китай) всіх автомобілістів обклали збором за забруднення повітря. А у Джакарті (Індонезія) у ті ж роки за придбання другого, третього тощо авто власники платили спеціальний прогресивний податок. Уряд Малайзії захистив власне автомобілебудування 300%-м податком на імпорт закордонних машин. Південна Корея пішла іншим шляхом: вона домагалася подвоєння цін на імпортні автомобілі за рахунок цілого комплексу непрямих податкових «накруток» – на радість місцевим виробникам...
З давньої і недавньої історії відома безліч подібних податків і зборів – на імпорт вина, на ввезення чаю, на утримання собак і котів тощо. Скажімо, у Мексиці митці зобов’язані платити за право займатися художньою творчістю, але мають право робити це в натуральній формі. Вартість скульптур чи картин оцінюється спеціальним експертним журі. І якщо участь у Всесвітній торговельній організації істотно обмежила можливості для влади будь-якої країни впроваджувати нові й нові екзотичні податки на державному рівні, то на рівні місцевому таких можливостей значно більше. Навіть для збирання податків із чайових, що існують, як твердять ЗМІ, у деяких штатах США.
Я вже не кажу про податок із зубів (існував якийсь час в Оттоманській імперії) та вух (Тибет початку ХХ століття). І про податки на вікна та комини, які існували практично у всій середньовічній Європі, а в деяких державах – як-от Австро-Угорщині – дожили до новітніх часів. Чи про муніципальний збір за право їзди на велосипеді, впроваджений 1910 року Симбірськом – рідним містом Володимира Ульянова-Леніна...
Та воістину неозорі простори для наслідування відкриваються перед командою Леоніда Черновецького, коли ми звертаємося до спадщини одного із найбільших митарів усіх часів та народів – російського імператора Петра І.
Передовий досвід: за бороду – окремий податок, за вуса – окремий
За дивним збігом обставин, у царя Петра Олексійовича, як і в Леоніда Михайловича, постійно не вистачало коштів у бюджеті (вони зникали невідь-куди), натомість треба було підгодовувати команду однодумців та численне військо (у сьогоднішньому Києві роль останнього виконують «улюблені бабусі» мера). Ну, і звичайно різні грандіозні прожекти також вимагали коштів. Тому весь час перебування Петра І на царському престолі – це пошук усе нових і нових фінансових джерел, пошук вигадливий і невгамовний.
Податок на бороду посідає гідне місце серед найуславленіших петровських податків. Він був упроваджений 1689 року і його нараховували відповідно до суспільного стану бороданя: купець першої статті платив 100 рублів на рік, дворянин, приказний служилий і рядовий торговець – 60 рублів, пересічний городянин – 30 рублів тощо. Селянин у себе вдома не платив за бороду, але при в’їзді до міста та при виїзді з нього щоразу платив копійку. Це були не такі малі гроші: у студентські роки Михайло Ломоносов, майбутній світоч російської науки, жив, хоч далеко не розкішно, на три копійки на день...
А 1715 року на розкольників-бороданів (які не голилися, виходячи зі своїх релігійних переконань) був встановлений спеціальний податок у 50 рублів, а на додачу всіх їх зобов’язали носити спеціальний одяг – хто його не вдягав, платив штраф, а хто не мав чим платити, того відправляли на каторгу.
Ще один знаний винахід Петра І – податок на лазні. За указом 1704 року думні люди і першостатейні купці мусили платити з домашніх лазень по три рублі, прості дворяни, купці і всілякі різночинці – по 1 рублю, селяни - по 15 копійок щорічно. З того ж 1704 року на підданців царя впали й інші збори та податки: на хомути, шапки, капелюхи й чоботи, на дуги візників, на яловичу шкіру, на вулики, млини, постоялі двори, наймані кутки, винні підвали, на печі, дрова, горіхи, кавуни й огірки, на пшеницю і свічки, на вуса (це – окремо від борід), на питну воду й купівлю ліжок, на пивоваріння, на весілля, похорони і народження. Кожне десяте порося мало бути переданим до державної скарбниці. Був упроваджений гербовий збір – на юридичні акти, прохання та скарги й комерційні документи, що фіксувалися на спеціальному папері, який продавався державою за високими цінами. А на додачу цар впровадив державну монополію на торгівлю сіллю, солоною рибою, тютюном, крейдою, дьогтем і... дубовими трунами. Ясна річ, що у вартість цих товарів входили чималі приховані податки.
А в Башкортостані царські збирачі податків брали гроші і за очі: за карі – 6 копійок, за сірі – 4 копійки.
Одне слово, є з кого брати приклад київській міській владі. От тільки якими будуть наслідки невпинного зростання податкового навантаження на бізнес і на мешканців міста? Так, за Петра І загальна маса податків у Московському царстві, яке 1721 року перетворилося на Російську імперію, зросла у 6,5 разів – але скарбниця все одно залишалася порожньою, а люд тікав світ за очі за межі держави або банально вимирав з голоду. В результаті кількість жителів держави – тобто платників податків – скоротилася приблизно на 1/5. А водночас у тих країнах, де населення не обдирали, як липку, народ багатів, а вслід за тим та разом із тим наповнювалася і скарбниця.
Хоча, з іншого боку, в українській столиці не зайве було б упровадити й деякі екзотичні податки – скажімо, на пересування міськими вулицями на «ролс-ройсах» чи «майбахах» (таких, які стоять у гаражах Леоніда Черновецького та інших олігархів) чи на вирощування тигрів або крокодилів у чиїхось маєтках. І хоча надто багато грошей такі податки у міську скарбницю не дадуть, проте українська столиця зможе потрапити до списку міст із справді курйозними, а не руйнівними для економіки податками та зборами. Але це може статися, очевидно, не раніше, ніж за наступного київського мера...
(Київ – Прага)
Одне слово, якщо не будуть негайно знайдені великі гроші, – а йдеться про мільярди, ба, навіть десятки мільярдів гривень, – то чинній міській владі буде непереливки, а місту – сутужно. А як знайти гроші? Рецепт простий: за повідомленнями ЗМІ, київський міський голова Леонід Черновецький планує за рахунок введення нових прямих і непрямих комунальних зборів та розгортання діяльності новостворених комунальних підприємств додатково втягнути у бюджет Києва – як офіційний, так і тіньовий, на рівні спецфондів – від 30 до 40 мільярдів гривень, а то й більше.
Проекти діяльності нових комунальних підприємств, яким має бути де-факто підпорядкований ледь не весь приватний бізнес у місті – це тема окрема, тут же варто спинитися на ідеї безмежного розширення бази оподаткування.
У Києві братимуть податок за повітря. Поки що лише кондиціоноване
Серед останніх новин у цій сфері те, що мерія має намір стягувати збори за супутникові тарілки та кондиціонери. Власників супутникових антен зобов’яжуть платити по 50 гривень на місяць після примусового підписання спеціального договору із відділами районних адміністрацій благоустрою. Для власників кондиціонерів збираються встановити збір розміром у 24,5 копійок за кожну спожиту кВт/годину. Отже, їхні витрати на електроенергію подвояться, за рахунок чого мер планує заробити до кінця року один із додаткових мільярдів гривень.
Спеціальним податком будуть обкладені й мобільні оператори. Всі мобільні компанії, – власники веж-ретрансляторів мобільного зв’язку – будуть зобов’язані переукласти договори оренди на такі вежі і платити за них по 100 доларів на місяць, у результаті чого вдасться залучити додатково до бюджету (чи то офіційного, чи то тіньового, не дуже зрозуміло) 20 мільйонів гривень. Всі молодята будуть зобов’язані за певними тарифами фотографуватися лише у муніципальних фотографів. Нарешті, заплановано оподаткувати... приватні салюти. І так далі.
Не забуде столична влада і про холостяків. За інформацією ЗМІ, Леонід Черновецький начебто хоче не тільки відновити радянський податок на неодружених людей, а й примусити холостяків заплатити недоїмку за останні три роки. Зараз усі роботодавці Києва сплачують комунальний податок у розмірі 3% від фонду оплати праці. Якщо ж на підприємстві працює холостяк, то цей податок підвищуватиметься до 6%. «Перелік ініціатив міського мера невичерпний. Більшість своїх операцій він має намір проводити через комунальні підприємства – неформальні інститути тіньового бюджету», – зазначив член бюджетної комісії Київради Сергій Мельник.
Податки на горобців, вікна, комини та тінь
Утім, є сумніви у невичерпності податкових ініціатив Леоніда Черновецького та в засвоєнні ним кращих світових зразків розширення бази оподаткування. Подивімося, якими ж є наразі ці зразки і чого чекати киянам у ближчому майбутньому (адже команда міського голови, поза сумнівом, уже опрацьовує ці та схожі на них податкові новели, щоб упровадити їх у столиці України).
Отже: у Вюртембергу (одна з німецьких держав XVIII століття) брали податок на горобців. Екологічно несвідома влада цієї держави вважала, що горобці тільки й роблять, що з’їдають чесно вирощений бюрґерами врожай. Тому господар кожного дому мусив або знищити дюжину горобців, або заплатити у скарбницю дюжину крейцерів. А у Вірменії наприкінці ХХ століття був упроваджений податок на пилюку: населення мало оплачувати витрати з видалення пилюки у своїх дворах з розрахунку два драми за один квадратний метр (сьогодні це копійки, а десять років тому то ще були гроші). Наступний екзотичний податок – податок на тінь, яка падає від великих парасольок і навісів кафе та крамниць на муніципальну землю; беруть цей податок у Венеції, де землі, як відомо, не вистачає. А в Австрії запроваджено «гіпсовий податок» – його беруть із гірськолижників та передають лікарням, де гоять травми. І, нарешті, у Гвінейській Республіці влада вигадала «податок на мир» – при його впровадженні кожен рік без війни оцінили у 700 франків.
Ціла група податків та зборів пов’язана з автомобілями. У середині 1990-х років у Шанхаї (Китай) всіх автомобілістів обклали збором за забруднення повітря. А у Джакарті (Індонезія) у ті ж роки за придбання другого, третього тощо авто власники платили спеціальний прогресивний податок. Уряд Малайзії захистив власне автомобілебудування 300%-м податком на імпорт закордонних машин. Південна Корея пішла іншим шляхом: вона домагалася подвоєння цін на імпортні автомобілі за рахунок цілого комплексу непрямих податкових «накруток» – на радість місцевим виробникам...
З давньої і недавньої історії відома безліч подібних податків і зборів – на імпорт вина, на ввезення чаю, на утримання собак і котів тощо. Скажімо, у Мексиці митці зобов’язані платити за право займатися художньою творчістю, але мають право робити це в натуральній формі. Вартість скульптур чи картин оцінюється спеціальним експертним журі. І якщо участь у Всесвітній торговельній організації істотно обмежила можливості для влади будь-якої країни впроваджувати нові й нові екзотичні податки на державному рівні, то на рівні місцевому таких можливостей значно більше. Навіть для збирання податків із чайових, що існують, як твердять ЗМІ, у деяких штатах США.
Я вже не кажу про податок із зубів (існував якийсь час в Оттоманській імперії) та вух (Тибет початку ХХ століття). І про податки на вікна та комини, які існували практично у всій середньовічній Європі, а в деяких державах – як-от Австро-Угорщині – дожили до новітніх часів. Чи про муніципальний збір за право їзди на велосипеді, впроваджений 1910 року Симбірськом – рідним містом Володимира Ульянова-Леніна...
Та воістину неозорі простори для наслідування відкриваються перед командою Леоніда Черновецького, коли ми звертаємося до спадщини одного із найбільших митарів усіх часів та народів – російського імператора Петра І.
Передовий досвід: за бороду – окремий податок, за вуса – окремий
За дивним збігом обставин, у царя Петра Олексійовича, як і в Леоніда Михайловича, постійно не вистачало коштів у бюджеті (вони зникали невідь-куди), натомість треба було підгодовувати команду однодумців та численне військо (у сьогоднішньому Києві роль останнього виконують «улюблені бабусі» мера). Ну, і звичайно різні грандіозні прожекти також вимагали коштів. Тому весь час перебування Петра І на царському престолі – це пошук усе нових і нових фінансових джерел, пошук вигадливий і невгамовний.
Податок на бороду посідає гідне місце серед найуславленіших петровських податків. Він був упроваджений 1689 року і його нараховували відповідно до суспільного стану бороданя: купець першої статті платив 100 рублів на рік, дворянин, приказний служилий і рядовий торговець – 60 рублів, пересічний городянин – 30 рублів тощо. Селянин у себе вдома не платив за бороду, але при в’їзді до міста та при виїзді з нього щоразу платив копійку. Це були не такі малі гроші: у студентські роки Михайло Ломоносов, майбутній світоч російської науки, жив, хоч далеко не розкішно, на три копійки на день...
А 1715 року на розкольників-бороданів (які не голилися, виходячи зі своїх релігійних переконань) був встановлений спеціальний податок у 50 рублів, а на додачу всіх їх зобов’язали носити спеціальний одяг – хто його не вдягав, платив штраф, а хто не мав чим платити, того відправляли на каторгу.
Ще один знаний винахід Петра І – податок на лазні. За указом 1704 року думні люди і першостатейні купці мусили платити з домашніх лазень по три рублі, прості дворяни, купці і всілякі різночинці – по 1 рублю, селяни - по 15 копійок щорічно. З того ж 1704 року на підданців царя впали й інші збори та податки: на хомути, шапки, капелюхи й чоботи, на дуги візників, на яловичу шкіру, на вулики, млини, постоялі двори, наймані кутки, винні підвали, на печі, дрова, горіхи, кавуни й огірки, на пшеницю і свічки, на вуса (це – окремо від борід), на питну воду й купівлю ліжок, на пивоваріння, на весілля, похорони і народження. Кожне десяте порося мало бути переданим до державної скарбниці. Був упроваджений гербовий збір – на юридичні акти, прохання та скарги й комерційні документи, що фіксувалися на спеціальному папері, який продавався державою за високими цінами. А на додачу цар впровадив державну монополію на торгівлю сіллю, солоною рибою, тютюном, крейдою, дьогтем і... дубовими трунами. Ясна річ, що у вартість цих товарів входили чималі приховані податки.
А в Башкортостані царські збирачі податків брали гроші і за очі: за карі – 6 копійок, за сірі – 4 копійки.
Одне слово, є з кого брати приклад київській міській владі. От тільки якими будуть наслідки невпинного зростання податкового навантаження на бізнес і на мешканців міста? Так, за Петра І загальна маса податків у Московському царстві, яке 1721 року перетворилося на Російську імперію, зросла у 6,5 разів – але скарбниця все одно залишалася порожньою, а люд тікав світ за очі за межі держави або банально вимирав з голоду. В результаті кількість жителів держави – тобто платників податків – скоротилася приблизно на 1/5. А водночас у тих країнах, де населення не обдирали, як липку, народ багатів, а вслід за тим та разом із тим наповнювалася і скарбниця.
Хоча, з іншого боку, в українській столиці не зайве було б упровадити й деякі екзотичні податки – скажімо, на пересування міськими вулицями на «ролс-ройсах» чи «майбахах» (таких, які стоять у гаражах Леоніда Черновецького та інших олігархів) чи на вирощування тигрів або крокодилів у чиїхось маєтках. І хоча надто багато грошей такі податки у міську скарбницю не дадуть, проте українська столиця зможе потрапити до списку міст із справді курйозними, а не руйнівними для економіки податками та зборами. Але це може статися, очевидно, не раніше, ніж за наступного київського мера...
(Київ – Прага)
