Твердження про те, що соціально-економічна ситуація в Україні дедалі ускладнюється, стало вже загальником багатьох публікацій і виступів політичних аналітиків. А соціологи намагаються кількісно вимірювати рівень напруги у суспільстві.
Зокрема, знані фахівці у цій галузі Ольга Балакирева, Андрій Биченко, Валерій Хмелько на хвилях Радіо Свобода ознайомили аудиторію з даними останніх опитувань, що засвідчують «високу соціальну температуру» в Україні.
Об’єктивно Україна належить до тих країн, що мають перспективу найбільше потерпати від світової економічної кризи.
Це пов’язане зі своєрідним накладанням загальносвітових викликів на внутрішньоукраїнські проблеми, адже негативні глобальні чинники в Україні значно посилюються такими місцевими особливостями, як низький рівень компетентності влади, протистояння різних гілок влади між собою, деструктивні дії опозиції, злодійкуватість урядовців, погана керованість країною, вразливість енерговитратної економіки, брак законності тощо.
Важкі випробування вразливої економіки
Щодо вразливості економіки треба сказати, що всі 17 років незалежності України національна економіка мала виразні компрадорські риси, коли за кордон вивозилась переважно сировина і вироби низького ступеня обробки, здебільшого метал і продукти хімічного виробництва. Приблизно 60–70% цих галузей було зорієнтовано на зовнішній ринок.
Проте економіка вважається сталою тоді, коли 70–80% її зорієнтовано на внутрішній ринок. А цей ринок майже повністю Україна віддала іноземним виробникам.
Але навіть такі експортні галузі, як металургія і хімія, трималися за рахунок внутрішньоекономічного протекціонізму, за рахунок бюджету (себто всіх українських платників податків), що доплачував за невиправдано дешеве вугілля для підприємств донецьких олігархів, за пільги в енергетичній сфері, за знижки тарифів на залізничні перевезення тощо. Така економіка могла більш-менш безпроблемно існувати лише завдяки надсприятливій світовій кон’юнктурі.
Глобальна криза все це перекреслила. Наслідки не забарилися… Саме ці галузі – металургія і хімія, що звикли до штучного режиму існування, зазнали найбільших утрат. Почалися масові звільнення працівників, рахунок безробітних іде вже на сотні тисяч.
Ситуація позначилася на настроях багатьох українських громадян, які, крім власних життєвих негараздів, потерпають ще від усвідомлення безпорадності влади.
Це усвідомлення підсилюється українським телебаченням, що демонструє народові вітчизняних політиків і чиновників у всіляких ток-шоу «Свобода слова» такими, які ці « провідники» є, з притаманним цим діячам рівнем інтелекту, культури і моралі. Від побаченого народові стає моторошно…
Настрої відчаю і політичне мародерство
Тим часом в українському суспільстві зростають настрої відчаю, протесту і люті. Люди, які не бачать виходу зі своїх безжальних повсякденних умов, стають дедалі більш агресивними й схильними до насильницьких методів розв’язання проблем. Посилюється загроза соціального вибуху.
Як свідчать останні соціологічні опитування, 5% дорослих українців готові до збройного захисту своїх прав. 5% – це в абсолютних цифрах приблизно два мільйони громадян. Це дуже багато і цілком достатньо для масової дестабілізації становища в Україні.
Основні фігуранти політичного процесу в Україні, замість думати про шляхи пом’якшення кризових явищ у державі, активно переймаються тим, як використати кризу в своїх вузькопартійних егоїстичних інтересах. Особливо це помітно в діяльності Партії регіонів Віктора Януковича, Компартії Петра Симоненка і Блоку Володимира Литвина. Але було б лицемірством заявляти, що аналогічних тенденцій зовсім немає в БЮТ і НУ-НС.
Не маючи ілюзій щодо власної здатності пом’якшити наслідки кризи в Україні, політики замислюються переважно над тим, як спрямувати в потрібному їм напрямку енергію соціального вибуху (дуже руйнівну енергію!), як нацькувати всіх знедолених на своїх політичних опонентів і конкурентів, як захистити себе, любих, від звинувачень і дорікань з боку мас, водночас підставивши цим масам як об’єкт ненависті й помсти своїх супротивників.
Отже, вже зараз помітно, що точиться жорстока боротьба за можливість очолити обурені маси, повести їх за собою і, спираючись на них, вирішити свої приватні питання про перерозподіл влади, власності, бюджету тощо на свою користь. Те, що реалізація цих далекоглядних планів може зруйнувати державу та її соборність, політиканів не обходить.
Віктор Янукович постійно погрожує вивести на вулиці мільйони маніфестантів. Якби маніфестаціями можна було зупинити кризу, то, напевно, варто було б усім, без винятку, громадянам України взяти в них участь. Дуже зворушливо звучать народолюбні гасла Януковича, особливо якщо не знати, що переважну більшість безробітних становлять вчорашні працівники донецьких олігархів, які нічого не зробили, щоб зберегти ці робочі місця, маючи величезні фінансові ресурси, зароблені чималою мірою за рахунок усіляких пільг і привілеїв коштом усіх українських платників податків. Проте, ясна річ, гроші знайдуться, щоб привезти до Києва безробітних і тих, хто ще працює, під гаслами повернення до влади уряду регіоналів.
Однак деякі політичні аналітики застерігають, що такі акції можуть стати доволі небезпечними для самих організаторів, адже досвід заворушень проти «жирних котів» у Києві може бути перенесений на Донецьк і Луганськ – зрештою, елітні магазини цих міст та банківські офіси нічим не гірші від київських… А якщо за прикладом Парижа і Афін почнуть палити авта, то хто буде надто ретельно з’ясовувати, чи немає серед імпровізованих «смолоскипів» «лексусів» і «майбахів» керівних регіоналів?
Юрбі ж може сподобатися громити супермаркети, ресторани, ювелірні крамниці тощо. А над усе – магазини, де торгують спиртними напоями.
І навряд чи регіонали зможуть їх стримати, бо зараз не 2004 рік з його веселим і доброзичливим помаранчевим Майданом. Вибухонебезпечної люті нагромадилося дуже багато, і політики, депутати, урядовці тощо, провокують її найбільше. А як народ має ставитися до тих, хто всі ці роки його коштом розв’язував виключно свої приватні проблеми?
Реальних вождів у політикумі немає?
А поки що регіонали і комуністи залюбки використовують потенційний гнів народу як засіб шантажу проти Президента, а за нагоди – і проти уряду. Зокрема, в Сімферополі КПУ, Соцпартія Мороза і проросійські ветеранські організації вийшли на центральну площу міста під гаслами: «Геть Ющенка і олігархів!», а з Херсона до адміністративного центру Криму було привезено макет літака з написом: «Ющенко, валіза, Америка» для віртуальної депортації Президента до США.
За ініціативою партії «юного батька» Петра Симоненка з 10 лютого почалася акція протесту не тільки проти Ющенка, але й проти України як держави, що дало підстави Президентові назвати акцію «підступами російських спецслужб». Думаю, голова української держави є дуже близьким до істини.
Планувалося, що аналогічні акції відбудуться також у Запоріжжі, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, Харкові, Сумах, Чернігові, Вінниці, а головні заворушення мали відбутися в Києві – і вже відбулися.
Радісну статтю з цього приводу дала газета «Вечерние вести», що її ототожнюють із Юлією Тимошенко. Деякі політологи ущипливо кажуть, що не здивуються, якщо Прем’єр-міністр України поведе маси на антиурядову демонстрацію під гаслом «Владу – геть!» Адже хочеться не унеможливити вибух, а очолити його.
Не дивно, що заклики комуністів мають більш проросійський, ніж антибуржуазний присмак. Антибуржуазність комуністів дедалі більше випаровується, і тому є свої причини.
Виявилось, що «пролетарські революціонери» також дуже полюбляють те, що Карл Маркс називав «усезагальним еквівалентом», себто коштовні метали, гроші та різні інші скарби. За даними українських ЗМІ, чимало комуністичних вождів безпосередньо чи руками своїх родичів ведуть приватний бізнес.
Зокрема, авторитетний журнал «Український тиждень» стверджує, що бізнесменами є два сини лідера КПУ Петра Симоненка, родичі кількох депутатів Верховної Ради від КПУ, себто «борці за щастя трудового народу» не гребують «експлуатацією людини людиною» та службою «його величності Капіталові». У комуністів відчувається найбільш політично-хижацьке бажання використати надзвичайну ситуацію, пов’язану з кризою, у своїх партійних інтересах.
Проте це аж ніяк не здивує того, хто знайомий з реальною історією КПУ – КПСС. Комуністи найбільш комфортно почуваються саме в умовах хаосу і анархії, слабкості й неефективності влади.
Але вони вже далеко не подібні до своїх попередників часів Жовтневого перевороту. Нинішнім «буржуазним переродженцям» із КПУ є що втрачати, тому неконтрольована активність мас їх також лякає, хоча є сподівання на «стабілізувальну роль» в усіх українських справах «старшого московського брата», що завжди прийде на допомогу своїм друзям, якщо події вийдуть із-під контролю.
Хочуть усе це використати й регіонали, але боятися непрогнозованого соціального вибуху вони мають підстав набагато більше, ніж комуністи. Адже поступово формується розуміння, що граються з вогнем, бо соціальний вибух може зруйнувати державу і змести всіх: і помаранчевих, і біло-блакитних, і червоних, і біло-червоних, і безбарвних.
Розуміють, але як же важко втриматися від спокуси ризикнути й отримати все…
(Київ – Прага)
Зокрема, знані фахівці у цій галузі Ольга Балакирева, Андрій Биченко, Валерій Хмелько на хвилях Радіо Свобода ознайомили аудиторію з даними останніх опитувань, що засвідчують «високу соціальну температуру» в Україні.
Об’єктивно Україна належить до тих країн, що мають перспективу найбільше потерпати від світової економічної кризи.
Це пов’язане зі своєрідним накладанням загальносвітових викликів на внутрішньоукраїнські проблеми, адже негативні глобальні чинники в Україні значно посилюються такими місцевими особливостями, як низький рівень компетентності влади, протистояння різних гілок влади між собою, деструктивні дії опозиції, злодійкуватість урядовців, погана керованість країною, вразливість енерговитратної економіки, брак законності тощо.
Важкі випробування вразливої економіки
Щодо вразливості економіки треба сказати, що всі 17 років незалежності України національна економіка мала виразні компрадорські риси, коли за кордон вивозилась переважно сировина і вироби низького ступеня обробки, здебільшого метал і продукти хімічного виробництва. Приблизно 60–70% цих галузей було зорієнтовано на зовнішній ринок.
Проте економіка вважається сталою тоді, коли 70–80% її зорієнтовано на внутрішній ринок. А цей ринок майже повністю Україна віддала іноземним виробникам.
Але навіть такі експортні галузі, як металургія і хімія, трималися за рахунок внутрішньоекономічного протекціонізму, за рахунок бюджету (себто всіх українських платників податків), що доплачував за невиправдано дешеве вугілля для підприємств донецьких олігархів, за пільги в енергетичній сфері, за знижки тарифів на залізничні перевезення тощо. Така економіка могла більш-менш безпроблемно існувати лише завдяки надсприятливій світовій кон’юнктурі.
Глобальна криза все це перекреслила. Наслідки не забарилися… Саме ці галузі – металургія і хімія, що звикли до штучного режиму існування, зазнали найбільших утрат. Почалися масові звільнення працівників, рахунок безробітних іде вже на сотні тисяч.
Ситуація позначилася на настроях багатьох українських громадян, які, крім власних життєвих негараздів, потерпають ще від усвідомлення безпорадності влади.
Це усвідомлення підсилюється українським телебаченням, що демонструє народові вітчизняних політиків і чиновників у всіляких ток-шоу «Свобода слова» такими, які ці « провідники» є, з притаманним цим діячам рівнем інтелекту, культури і моралі. Від побаченого народові стає моторошно…
Настрої відчаю і політичне мародерство
Тим часом в українському суспільстві зростають настрої відчаю, протесту і люті. Люди, які не бачать виходу зі своїх безжальних повсякденних умов, стають дедалі більш агресивними й схильними до насильницьких методів розв’язання проблем. Посилюється загроза соціального вибуху.
Як свідчать останні соціологічні опитування, 5% дорослих українців готові до збройного захисту своїх прав. 5% – це в абсолютних цифрах приблизно два мільйони громадян. Це дуже багато і цілком достатньо для масової дестабілізації становища в Україні.
Основні фігуранти політичного процесу в Україні, замість думати про шляхи пом’якшення кризових явищ у державі, активно переймаються тим, як використати кризу в своїх вузькопартійних егоїстичних інтересах. Особливо це помітно в діяльності Партії регіонів Віктора Януковича, Компартії Петра Симоненка і Блоку Володимира Литвина. Але було б лицемірством заявляти, що аналогічних тенденцій зовсім немає в БЮТ і НУ-НС.
Не маючи ілюзій щодо власної здатності пом’якшити наслідки кризи в Україні, політики замислюються переважно над тим, як спрямувати в потрібному їм напрямку енергію соціального вибуху (дуже руйнівну енергію!), як нацькувати всіх знедолених на своїх політичних опонентів і конкурентів, як захистити себе, любих, від звинувачень і дорікань з боку мас, водночас підставивши цим масам як об’єкт ненависті й помсти своїх супротивників.
Отже, вже зараз помітно, що точиться жорстока боротьба за можливість очолити обурені маси, повести їх за собою і, спираючись на них, вирішити свої приватні питання про перерозподіл влади, власності, бюджету тощо на свою користь. Те, що реалізація цих далекоглядних планів може зруйнувати державу та її соборність, політиканів не обходить.
Віктор Янукович постійно погрожує вивести на вулиці мільйони маніфестантів. Якби маніфестаціями можна було зупинити кризу, то, напевно, варто було б усім, без винятку, громадянам України взяти в них участь. Дуже зворушливо звучать народолюбні гасла Януковича, особливо якщо не знати, що переважну більшість безробітних становлять вчорашні працівники донецьких олігархів, які нічого не зробили, щоб зберегти ці робочі місця, маючи величезні фінансові ресурси, зароблені чималою мірою за рахунок усіляких пільг і привілеїв коштом усіх українських платників податків. Проте, ясна річ, гроші знайдуться, щоб привезти до Києва безробітних і тих, хто ще працює, під гаслами повернення до влади уряду регіоналів.
Однак деякі політичні аналітики застерігають, що такі акції можуть стати доволі небезпечними для самих організаторів, адже досвід заворушень проти «жирних котів» у Києві може бути перенесений на Донецьк і Луганськ – зрештою, елітні магазини цих міст та банківські офіси нічим не гірші від київських… А якщо за прикладом Парижа і Афін почнуть палити авта, то хто буде надто ретельно з’ясовувати, чи немає серед імпровізованих «смолоскипів» «лексусів» і «майбахів» керівних регіоналів?
Юрбі ж може сподобатися громити супермаркети, ресторани, ювелірні крамниці тощо. А над усе – магазини, де торгують спиртними напоями.
І навряд чи регіонали зможуть їх стримати, бо зараз не 2004 рік з його веселим і доброзичливим помаранчевим Майданом. Вибухонебезпечної люті нагромадилося дуже багато, і політики, депутати, урядовці тощо, провокують її найбільше. А як народ має ставитися до тих, хто всі ці роки його коштом розв’язував виключно свої приватні проблеми?
Реальних вождів у політикумі немає?
А поки що регіонали і комуністи залюбки використовують потенційний гнів народу як засіб шантажу проти Президента, а за нагоди – і проти уряду. Зокрема, в Сімферополі КПУ, Соцпартія Мороза і проросійські ветеранські організації вийшли на центральну площу міста під гаслами: «Геть Ющенка і олігархів!», а з Херсона до адміністративного центру Криму було привезено макет літака з написом: «Ющенко, валіза, Америка» для віртуальної депортації Президента до США.
За ініціативою партії «юного батька» Петра Симоненка з 10 лютого почалася акція протесту не тільки проти Ющенка, але й проти України як держави, що дало підстави Президентові назвати акцію «підступами російських спецслужб». Думаю, голова української держави є дуже близьким до істини.
Планувалося, що аналогічні акції відбудуться також у Запоріжжі, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, Харкові, Сумах, Чернігові, Вінниці, а головні заворушення мали відбутися в Києві – і вже відбулися.
Радісну статтю з цього приводу дала газета «Вечерние вести», що її ототожнюють із Юлією Тимошенко. Деякі політологи ущипливо кажуть, що не здивуються, якщо Прем’єр-міністр України поведе маси на антиурядову демонстрацію під гаслом «Владу – геть!» Адже хочеться не унеможливити вибух, а очолити його.
Не дивно, що заклики комуністів мають більш проросійський, ніж антибуржуазний присмак. Антибуржуазність комуністів дедалі більше випаровується, і тому є свої причини.
Виявилось, що «пролетарські революціонери» також дуже полюбляють те, що Карл Маркс називав «усезагальним еквівалентом», себто коштовні метали, гроші та різні інші скарби. За даними українських ЗМІ, чимало комуністичних вождів безпосередньо чи руками своїх родичів ведуть приватний бізнес.
Зокрема, авторитетний журнал «Український тиждень» стверджує, що бізнесменами є два сини лідера КПУ Петра Симоненка, родичі кількох депутатів Верховної Ради від КПУ, себто «борці за щастя трудового народу» не гребують «експлуатацією людини людиною» та службою «його величності Капіталові». У комуністів відчувається найбільш політично-хижацьке бажання використати надзвичайну ситуацію, пов’язану з кризою, у своїх партійних інтересах.
Проте це аж ніяк не здивує того, хто знайомий з реальною історією КПУ – КПСС. Комуністи найбільш комфортно почуваються саме в умовах хаосу і анархії, слабкості й неефективності влади.
Але вони вже далеко не подібні до своїх попередників часів Жовтневого перевороту. Нинішнім «буржуазним переродженцям» із КПУ є що втрачати, тому неконтрольована активність мас їх також лякає, хоча є сподівання на «стабілізувальну роль» в усіх українських справах «старшого московського брата», що завжди прийде на допомогу своїм друзям, якщо події вийдуть із-під контролю.
Хочуть усе це використати й регіонали, але боятися непрогнозованого соціального вибуху вони мають підстав набагато більше, ніж комуністи. Адже поступово формується розуміння, що граються з вогнем, бо соціальний вибух може зруйнувати державу і змести всіх: і помаранчевих, і біло-блакитних, і червоних, і біло-червоних, і безбарвних.
Розуміють, але як же важко втриматися від спокуси ризикнути й отримати все…
(Київ – Прага)
