Хіба що в інтелектуальних штабах головних ворогуючих таборів не обмежуватимуться констатацією фактів і їхнім порівняльним аналізом, не висловлюватимуть обережні прогнози , а натомість запропонують нові неординарні та екстрасміливі рішення, щоб подолати певний політичний параліч влади.
А, можливо, усе це перебільшення і ніякого паралічу нема, і усе розвивається так, як необхідно державі? Можливо, саме конфлікт є певною запорукою демократичного стану, коли жодна зі сторін не переважає, не домінує, і уся система просувається вперед відомим методом спроб і помилок?
Виглядає майже ідеальним факт того, що кожний крок будь-якого лідера перебуває під невтомним наглядом його чи її опонентів. Дехто, напевно, задовольняється цією тезою. На її захист пропонують доволі вбивчі аргументи. Адже ледве чи хто бажає так званої консолідації влади в Україні на зразок того, що нині відбувається в Росії чи в Білорусі або в Туркменистані.
У цих роздумах на шляху пошуку золотої середини варто мати на увазі кілька вагомих обставин: наскільки цей конфлікт між Ющенком і Тимошенко є ефективним для державотворення, чи зміцнює він довіру до влади , до її носіїв і наскільки він збагачує як пересічних громадян, так і, власне, усе суспільство.
Адже варто не забувати певну своєрідність конфлікту. В ньому задіяні учасники одного політичного табору – владного табору. Опозиція здебільшого перебуває у ролі спостерігача. А в чому тоді роль самого суспільства, до якого досить часто апелюють Ющенко і Тимошенко? Наскільки суспільство як таке знайшло себе у цьому доволі тривалому двобої? І чи знайшло воно себе взагалі? Чи не породив цей конфлікт серйозну політичну розгубленість в суспільстві?
Уже не можуть зупинитися
Кілька тижнів тому до Віктора Ющенка з відкритим проханням припинити напади на Юлію Тимошенко звернувся Леонід Кравчук. Президент публічно прийняв зауваження і пообіцяв припинити атаки. Вельми скоро після цього протистояння відновилося із незмінною інтенсивністю та періодичністю. Тим часом Прем’єр-міністр не втомлювалася відповідати на усі напади з подвійною енергією.
Чи не сприймають існуючий поєдинок між Прем’єром і Президентом як своєрідний ризикований цирковий трюк, в якому обидва виконавці отримують неабияке задоволення як від ризику, так і від самого існування одне одного. І тут ситуація межує з кардинальною зміною у ставленні суспільства до влади як такої. Її починають не сприймати всерйоз. А якщо це так, то у суспільстві починають домінувати вельми небезпечні тенденції. Приблизно таке саме явище спостерігалося свого часу в Білорусі і в Росії. Люди почали мріяти про сильну владну руку. От і з’явилися Лукашенко з Путіним.
Консолідація влади – це досить спірна річ. А от авторитет влади – це ледве не єдина життєва необхідність для існування держави. Отже, цей двобій породив процес, який в українському суспільстві лише накопичує свою масу. Я починав з того, що конфлікту, який затягнувся, повинні бути протиставлені не лише аналіз і діагноз. Цьому конфліктові мають бути надані дуже дійові ліки – небанальні ідеї та не менш радикальні рішення. Такі рішення, які на перший погляд можуть здаватися абсолютно нереальними! Кричущими! На рівні граничних ідей!
Кардинальність підходу можна проілюструвати прикладом. Це не означає, що запропонований нижче приклад треба розглядати як єдиний вихід із війни. Він лише характеризує серцевину того, якими рішеннями можна спробувати істотно зміцнити владу в Україні.
Сила чотирикутника
Мало хто відкидатиме факт існування чіткої групи «найголовніших людей», які сьогодні уособлюють владу в країні. Це Ющенко, Тимошенко, Янукович і Ахметов. Вони мають неабиякий вплив на рішення найбільших політичних угруповань України. Ці угруповання, у разі домовленості між собою, можуть створити те, що в українській політичній термінології давно називають «ширкою» – широкою коаліцією, що передбачає створення конституційної більшості в парламенті і фактичного миру в країні. Давно називають, але не знають як зробити. Так от для цього достатньо лише кілька рухів! Необхідно перепозиціонувати (легко сказати) саме цю «четвірку».
Маючи конституційну більшість, можна провести незначні зміни в Конституції і створити посаду віце-Президента з чіткими владними повноваженнями. Ахметов більш усього може підійти до цієї посади. Це рішучий крок до зміцнення влади.
Можна підкріпити цей захід призначенням Януковича на посаду Голови РНБО. Практично половина громадян України з цими призначеннями розвернеться обличчям до влади.
І завершальним кроком, який піднесе владу Ющенка до необхідного і незаперечного рівня як головного авторитету країни, буде за сумісництвом разом із обов’язками Прем’єр-міністра призначення Тимошенко главою президентської адміністрації. Усі ці троє людей, які на різних етапах змагалися проти президента, знають більше інших як і чим можна і треба захищати президентські тили.
Чому у цьому розкладі немає Литвина? Тому що, по-перше, він уже отримав те, що хотів, а по-друге, його блок не є у складі вирішальних у парламенті і в суспільстві у порівнянні зі згаданою «четвіркою». В решті-решт на посаду спікера може претендувати і Янукович, якщо він не погодиться очолити РНБО.
Важливо задіяти четвірку так, щоб вона підсилювала своїми посадами усю систему влади і була гарантом впливу на політичні сили, які вона представляє. Можна запропонувати інший сценарій. Але без небанального і радше сміливого вирішення долі конкретної «четвірки» невідомо, чи вдасться відійти від існуючого сценарію свар. Хіба що розслабитись і отримувати всенародне задоволення.
(Лондон – Прага – Київ)
А, можливо, усе це перебільшення і ніякого паралічу нема, і усе розвивається так, як необхідно державі? Можливо, саме конфлікт є певною запорукою демократичного стану, коли жодна зі сторін не переважає, не домінує, і уся система просувається вперед відомим методом спроб і помилок?
Виглядає майже ідеальним факт того, що кожний крок будь-якого лідера перебуває під невтомним наглядом його чи її опонентів. Дехто, напевно, задовольняється цією тезою. На її захист пропонують доволі вбивчі аргументи. Адже ледве чи хто бажає так званої консолідації влади в Україні на зразок того, що нині відбувається в Росії чи в Білорусі або в Туркменистані.
У цих роздумах на шляху пошуку золотої середини варто мати на увазі кілька вагомих обставин: наскільки цей конфлікт між Ющенком і Тимошенко є ефективним для державотворення, чи зміцнює він довіру до влади , до її носіїв і наскільки він збагачує як пересічних громадян, так і, власне, усе суспільство.
Адже варто не забувати певну своєрідність конфлікту. В ньому задіяні учасники одного політичного табору – владного табору. Опозиція здебільшого перебуває у ролі спостерігача. А в чому тоді роль самого суспільства, до якого досить часто апелюють Ющенко і Тимошенко? Наскільки суспільство як таке знайшло себе у цьому доволі тривалому двобої? І чи знайшло воно себе взагалі? Чи не породив цей конфлікт серйозну політичну розгубленість в суспільстві?
Уже не можуть зупинитися
Кілька тижнів тому до Віктора Ющенка з відкритим проханням припинити напади на Юлію Тимошенко звернувся Леонід Кравчук. Президент публічно прийняв зауваження і пообіцяв припинити атаки. Вельми скоро після цього протистояння відновилося із незмінною інтенсивністю та періодичністю. Тим часом Прем’єр-міністр не втомлювалася відповідати на усі напади з подвійною енергією.
Чи не сприймають існуючий поєдинок між Прем’єром і Президентом як своєрідний ризикований цирковий трюк, в якому обидва виконавці отримують неабияке задоволення як від ризику, так і від самого існування одне одного. І тут ситуація межує з кардинальною зміною у ставленні суспільства до влади як такої. Її починають не сприймати всерйоз. А якщо це так, то у суспільстві починають домінувати вельми небезпечні тенденції. Приблизно таке саме явище спостерігалося свого часу в Білорусі і в Росії. Люди почали мріяти про сильну владну руку. От і з’явилися Лукашенко з Путіним.
Консолідація влади – це досить спірна річ. А от авторитет влади – це ледве не єдина життєва необхідність для існування держави. Отже, цей двобій породив процес, який в українському суспільстві лише накопичує свою масу. Я починав з того, що конфлікту, який затягнувся, повинні бути протиставлені не лише аналіз і діагноз. Цьому конфліктові мають бути надані дуже дійові ліки – небанальні ідеї та не менш радикальні рішення. Такі рішення, які на перший погляд можуть здаватися абсолютно нереальними! Кричущими! На рівні граничних ідей!
Кардинальність підходу можна проілюструвати прикладом. Це не означає, що запропонований нижче приклад треба розглядати як єдиний вихід із війни. Він лише характеризує серцевину того, якими рішеннями можна спробувати істотно зміцнити владу в Україні.
Сила чотирикутника
Мало хто відкидатиме факт існування чіткої групи «найголовніших людей», які сьогодні уособлюють владу в країні. Це Ющенко, Тимошенко, Янукович і Ахметов. Вони мають неабиякий вплив на рішення найбільших політичних угруповань України. Ці угруповання, у разі домовленості між собою, можуть створити те, що в українській політичній термінології давно називають «ширкою» – широкою коаліцією, що передбачає створення конституційної більшості в парламенті і фактичного миру в країні. Давно називають, але не знають як зробити. Так от для цього достатньо лише кілька рухів! Необхідно перепозиціонувати (легко сказати) саме цю «четвірку».
Маючи конституційну більшість, можна провести незначні зміни в Конституції і створити посаду віце-Президента з чіткими владними повноваженнями. Ахметов більш усього може підійти до цієї посади. Це рішучий крок до зміцнення влади.
Можна підкріпити цей захід призначенням Януковича на посаду Голови РНБО. Практично половина громадян України з цими призначеннями розвернеться обличчям до влади.
І завершальним кроком, який піднесе владу Ющенка до необхідного і незаперечного рівня як головного авторитету країни, буде за сумісництвом разом із обов’язками Прем’єр-міністра призначення Тимошенко главою президентської адміністрації. Усі ці троє людей, які на різних етапах змагалися проти президента, знають більше інших як і чим можна і треба захищати президентські тили.
Чому у цьому розкладі немає Литвина? Тому що, по-перше, він уже отримав те, що хотів, а по-друге, його блок не є у складі вирішальних у парламенті і в суспільстві у порівнянні зі згаданою «четвіркою». В решті-решт на посаду спікера може претендувати і Янукович, якщо він не погодиться очолити РНБО.
Важливо задіяти четвірку так, щоб вона підсилювала своїми посадами усю систему влади і була гарантом впливу на політичні сили, які вона представляє. Можна запропонувати інший сценарій. Але без небанального і радше сміливого вирішення долі конкретної «четвірки» невідомо, чи вдасться відійти від існуючого сценарію свар. Хіба що розслабитись і отримувати всенародне задоволення.
(Лондон – Прага – Київ)
