Доступність посилання

ТОП новини

Хто і навіщо лобіює «троянський консорціум»?


Ігор Лосєв
Ігор Лосєв

Київ – Як стверджує низка аналітиків, Володимир Путін (не будемо згадувати Дмитра Медведєва, бо він сьогодні є лише функцією свого прем’єра і патрона) намагався «газовою війною» з Україною вирішити три питання: 1) завадити смертельного політичного удару Вікторові Ющенку; 2) залякати європейців, щоб змусити їх дати гроші на будівництво газопроводу «Північний потік» по дну Балтійського моря; 3) встановити контроль над українською газотранспортною системою (ГТС).

Судячи зі всього, найбільшу пристрасть (крім суто романтичної особистої ненависті Путіна до Ющенка) у «кремлівських чекістів» викликала саме ГТС України. Вона справді є унікальною, адже це не тільки і навіть не стільки труба, скільки унікальні (більше таких у Європі немає), створені самою природою підземні сховища газу в Західній Україні, що дозволяють ефективно диригувати потужною стратегічною ГТС, здатною транспортувати до 130 мільярдів кубометрів газу, а за умови модернізації – ще більше. Враховуючи кремлівську стратегію енергополітичної експансії в Європу, контроль Кремля над усіма ГТС, що живлять Європу газом, нафтою (а, бажано, ще й електрикою), є абсолютно необхідним для встановлення російського домінування над Старим Світом.
Між іншим, енергетичний диктат СРСР над Європою планували ще стратеги Леоніда Брежнєва. З приходом до влади чекістського угруповання Путіна до цих планів у Москві повернулися. Треба сказати, що плани підвищення енергозалежності Європи від Росії весь час перебування Путіна на президентській посаді на загал успішно реалізовувалися. Однак на шляху до енергетичної гегемонії Кремля в Європі стоїть Україна з її незалежною від Російської Федерації ГТС, як на початку 20-х років минулого століття на шляху на захід «червоних вершників» стояла Польща. Саме від її непохитності залежало, чи охопить «червона чума» весь континент. Тоді сталося «чудо над Віслою»: завдяки допомозі Європи, насамперед Франції, Польща встояла і (спільно з УНР, про що сьогодні нерідко забувають) врятувала західні країни від жахливих випробувань.
Хто перший сказав слово «консорціум»?
Зараз Володимир Путін, відкинувши всі маски, під час газового наступу на Україну публічно заявив, що Росія готова до будь-яких форм вилучення чи встановлення контролю над ГТС України чи то у формі оренди, чи то концесії, чи то приватизації і таке інше. Він не сказав тільки про одну форму підпорядкування української ГТС Росії. Здається, не сказав не випадково. Адже будучи шпигуном за першою своєю професією, добре знаючи норми конспірації, він розумів, що така пропозиція має виходити не від нього, а від інших осіб, бажано громадян України.
Ця пропозиція є практично єдиною можливістю обійти законодавство, що забороняє будь-які приватизаційні маніпуляції з українською ГТС. Такий закон за ініціативою Юлії Тимошенко був ухвалений голосами 400 депутатів Верховної Ради. Тож після сигналу Володимира Путіна деякі українські громадяни не змусили Москву довго очікувати бажаних пропозицій. Вони були оприлюднені одразу ж. Йдеться про «знахідку» ще часів Леоніда Кучми, про так званий консорціум у складі України, Росії і ще когось із європейців, щоби спільно управляти українською ГТС. Тоді формально виходить так, що ГТС України залишається українською власністю, якою колективно керує інтернаціональний орган. Здається, саме такий варіант Юлія Тимошенко не передбачила чи, принаймні, не дуже жорстко виписала в законі. Серед певного кола українських політиків ця ідея консорціуму час від часу відроджується. Крім суто егоїстичного бажання збагатитися за рахунок віддачі будь-кому, в тому числі й Росії, української власності, українських інтересів і українських територій, тут присутній ще й момент, пов’язаний з бажанням заслужити «вічну вдячність» Кремля, а також визнання власної неспроможності бути ефективними менеджерами.
Якщо такі визнання поширяться й на інші сфери діяльності, то напевно доведеться створювати міжнародний консорціум із управління Верховною Радою, Кабінетом Міністрів, а відтак і цілою Україною...
Одним із перших про газовий консорціум згадав Віктор Янукович. Тут, як із комуністами, все давно і остаточно зрозуміло. Негайно підключився до цієї теми спікер Верховної Ради Володимир Литвин. І він не просто щось сказав, а перебуваючи з візитом у Москві вже обговорював цю тему (принаймні, деякі газети це стверджували). Не полишив він її, повернувшись до Києва. У всякому разі, виступаючи в програмі «Свобода слова» на каналі «Інтер», Литвин знову нагадав про цей мертвонароджений ще за президентства його колишнього патрона Кучми проект. Що ж, поведінка Володимира Литвина також уже давно не дивує тих, хто уважно відстежує його політичну кар’єру.
Здивував Арсеній Яценюк, який виявився палким захисником консорціуму, хоча, будучи розумною і дуже поінформованою людиною, він не може не розуміти, що і хто реально за цим стоїть. До речі, це змушує багатьох прихильників Яценюка уважніше придивитися до свого улюбленця.
Чи треба лякатися газових «жахалок»?
Звісно, Арсеній Яценюк шукав якісь переконливі для публіки аргументи і навів деякі, доволі фантастичні. Зокрема, йшлося про те, що в обмін на консорціум із управління української ГТС Росія допустить Україну чи то до створення консорціуму з управління «Газпромом», чи то до володіння якоюсь часткою активів «Газпрому» і це, нібито, уможливить участь України в ухваленні рішень «Газпромом»… Це навіть важко коментувати в осудному стані, бо якось соромно стає за розумного пана Яценюка, чи, може, він інших не вважає розумними? Залишається тільки згадати народну приказку: «З’їсти він, може, й з’їсть, але хто ж йому дасть?» Здається, пан Яценюк не має зеленої уяви про звичаї сучасної російської держави, мислячи архаїчно-«совковими» категоріями «ленінської дружби народів», а не жорстокими «поняттями» російського великодержавного «бізнесу»…
Друга «цукерка», запропонована Арсенієм Яценюком українській публіці, полягала в солодких перспективах допуску України до розробки корисних копалин у Сибіру та на російській Півночі. Це вже було в 60 – 80 роках минулого століття, коли сотні тисяч українських робітників та інженерів працювали в Росії, створивши там потужну нафтогазову галузь, за допомоги якої Росія нині розв’язує багато своїх проблем і диктує умови Європі. А Україна з тієї звитяжної праці своїх людей має аж… нічого. Водночас була абсолютно занедбана українська нафтогазова промисловість, розпочався занепад, що триває ще досі, хоча, ще на початку 70-х років ХХ століття Україна посідала перше (!) місце в СРСР за видобутком газу, маючи його до 70 мільярдів кубометрів на рік (нині – ледве 20 мільярдів)…
Отже, знову працювати на зміцнення російської енергетичної імперії, маючи примарну надію отримати якісь крихти з панського столу… І все це замість розробки власних родовищ нафти і газу, замість екстрених заходів щодо енергозбереження (українська промисловість найбільш енерговитратна у світі!), раціоналізації енерговитрат, впровадження режиму економії, реалізації багатьох піонерних розробок українських учених і винахідників, використання нетрадиційних видів енергії тощо.
Але Україні пропонують віддати свою ГТС під управління Росії, можливо, Німеччини чи ще когось. Україні кажуть: віддайте в консорціум свою трубу, Росія віддасть потрібну кількість газу, а Європа – гроші. А керувати будуть більшістю голосів. Неважко уявити собі ситуацію, коли у вигляді «Європи» виступатимуть німецькі, італійські, французькі фірми, що повністю чи частково контролюються «Газпромом» (як, наприклад, «Рургаз», про ступінь афільованості якого з «Газпромом» досі сперечаються знавці). То ж Україна може опинитися в стабільній меншості під час ухвалення рішень. А якщо справа перейде у політичну площину, то цей консорціум, за певної спритності тих служб, де Володимир Путін сформувався як особистість, швидко стане ідеальною формою фактичного вилучення української ГТС в України.
До Арсенія Яценюка під час теледискусії ідейно пристав такий собі пан Бородін, у минулому високопосадовець, що опікувався нафтогазовими справами, а нині фахівець фундації, що вивчає ті ж самі справи. Пан Бородін радив негайно створювати газовий консорціум, а в разі нестворення лякав жахливими наслідками, мовляв, Росія збудує газопровід «Північний потік», а потім Росія перестане постачати газ у Європу, бо центральноазійський через підвищення цін на нього стане нерентабельним і його перехопить Китай. Унаслідок цього, Україна нібито залишиться зі своєю ГТС нікому не потрібна…
Ці жахалки пана Бородіна не витримують критики. По-перше, «Північний потік» по дну Балтійського моря ще треба збудувати, долаючи опозицію Фінляндії, Естонії і Швеції, що не в захваті від нього з екологічних міркувань, долаючи спротив Польщі, що однозначно сприймає проект як антипольський. Під цей проект ще треба отримати гроші, адже «Газпром» має величезні борги, а європейці в добу світової економічної кризі також змушені зважувати свої ресурси. Тим більше, що є сенс проводити підводні (дуже дорогі) роботи, коли газ коштує $500 за 100 кубометрів, а коли він падає до $200 і це (враховуючи падіння цін на нафту) ще не межа – є сенс подумати і не поспішати. По-друге, важко сказати, що там собі думають узбецькі, туркменські й казахстанські лідери, але якщо вони на тлі всесвітнього здешевлення енергоресурсів вимагатимуть за 1000 кубометрів по $300, то цей газ стане нерентабельним не тільки для Росії, а для всіх. І куди ж тоді подінеться Центральна Азія зі своїм продуктом? Що ж стосується Китаю, то його промисловість не тільки $300 не витримає, а навіть $100. Китай Росії сплачує за 1000 кубометрів газу $40 і навіть значну частину цієї суми намагається покрити за рахунок бартеру.
Отже, ГТС України є основою енергетичного і економічного, а відтак і політичного суверенітету української держави на найближчі щонайменше 20 років. Тому не треба вестися ні на які консорціуми, що відроджують у пам’яті давньогрецький міф про «троянського коня». Єдине, що тут справді є цікавим, це дивовижний і вражаючий синхрон щодо консорціуму, виконаний Путіним, Януковичем, Литвином, Яценюком і Бородіним. Чи це випадково?
(Київ – Прага)
  • Зображення 16x9

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

XS
SM
MD
LG