(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Роман Скрипін: Невже криза не торкнулася Вашого видання? Оскільки всі скорочують шпальти, переходять з кольору на чорно-білий друк, жаліються, що немає бюджетів, скорочують штат або взагалі закривають видання. І таких можна назвати дуже-дуже багато в 2008 році, який минає. Слово «криза» стало загальновживаним.
Роман Скрипін: Невже криза не торкнулася Вашого видання? Оскільки всі скорочують шпальти, переходять з кольору на чорно-білий друк, жаліються, що немає бюджетів, скорочують штат або взагалі закривають видання. І таких можна назвати дуже-дуже багато в 2008 році, який минає. Слово «криза» стало загальновживаним.
Я з Вами поділюся враженнями. Не так давно приходжу в заклад швидкогохарчування і даю картку, щоб розплатитися. Мені кажуть, що термінал не приймає. Я кажу: «Чому?» Кажуть: «Криза».
Хоча виявилося, що просто немає зв’язку. І термінал був вимкнений від телефонної мережі навіть. Але пояснення дуже просте: криза.
Юрій Макаров: Це як в нашого великого земляка, російського письменника Михайла Булгакова. Криза – це як розруха. Криза в головах.
- Ви знаєте, коли стається криза, всі відразу згадують Булгакова і професора Преображенського, який казав…
Юрій Макаров: Авжеж.
- …що криза – це не «старуха с клюкой».
Юрій Макаров: Абсолютно приєднуюся. І я жодного разу це ще не чув, як діагноз, але я абсолютно приєднуюся. Значною мірою так.
- Скажіть, що тоді дозволяє виданню «Український тиждень»….? Не сприймайте це як рекламу. Просто дивно, тому що всі закриваються дійсно, скорочують обсяги, україномовні видання закривають, тому що вони не прибуткові.
Юрій Макаров: Ну, тому що ми на цей момент за нашим бізнес-планом з нашими швейцарськими друзями, з якими я оце три тижні тому знову спілкувався, вони приїздили відкривати книгарню в Івано-Франківську. Звісно, що в них є криза, але в Швейцарії вона не така фатальна.
І за тим бізнес-планом ми все рівно не мали бути прибутковими. У нас мала бути певна кількість реклами, якої, звісно ж, немає або якщо є вона, то з шаленими знижками.
Тому єдине, що ми не могли індексувати платню нашим співробітникам. Тобто, вони отримають її в тій гривні, як вона була зафіксована станом на серпень-вересень цього року.
- Ну, долар, нібито, вертається на сталі позиції…
Юрій Макаров: Це ми подивимося, коли і як він повернеться.
- Хоча це, очевидно, одна з подій року. Правда?
Я з Вами хотів би поговорити про події року, оскільки всі тижневики беруть і роблять підсумок. А Ви як найголовніший тиждень можете допомогти в цьому.
Юрій Макаров: Щодо долара, то Ви точно обрали неправильного респондента, тому що я на цьому аж ніяк не розуміюся. Можу щось там на свій хлопський…
- Це однією з подій року можна вважати?
Юрій Макаров: Ну, безумовно так.
- Це такий сюрприз, такий кабанчик, який підбіг під ялинку, так?
Юрій Макаров: Це означає, що «не спи, Хомко, на те й ярмарок». Треба, якщо ти живеш в сучасному світі, в сучасній економіці, тим більше, що наша українська економіка – це до останнього часу був такий пухир…
Юрій Макаров: Станом на 2006 рік українці купили 7 мільйонів мобільних телефонів загальною сумою мало не на мільярд доларів.
- Бо дуже потрібні були мобільні телефони українцям. Саме такі.
Юрій Макаров: Очевидно, що саме такі, смартфони і таке інше. Тобто, трохи ми загралися, трохи не співставні наші апетити. Це називається «звички голодної людини», яка, нібито, стала заможною, але хоче все реалізувати свої комплекси.
Юрій Макаров: Наші можновладці їздять на останніх «мерседесах», а наш мер взагалі на «Роллс-ройсі», насправді не розуміючи, наскільки це смішно і жалюгідно виглядає. Це настільки вразливо, що хочеться пожаліти хлопчика, що він не награвся свого часу. От дерев’яні іграшки, важке дитинство – все це і проглядає.
Коли людина вдягає там якийсь костюм чи годинник за 10 тисяч, то насправді він просто вголос кричить: «Люди, мене не долюбили в дитинстві! От я себе зараз…!»
- В США кажуть, що темношкірі витрачають більше, ніж білошкірі якраз на надзвичайно дорогі речі: на золоті ланцюги шию, на прикраси, хутрові вироби і так далі.
Я можу сказати, що нашу людину так закордоном дуже легко впізнати. Це «наша людина», якщо на задниці, я перепрошую, або на лобі написано: «Річ»…
Юрій Макаров: Так-так.
- …то це 100% десь пострадянський простір. А якщо ти чуєш «Шо?» десь біля каси, то розумієш, що це з України, тобто це твої земляки…
Юрій Макаров: Ні. Ну, між іншим зазначте, що останнім часом, коли ти зустрічаєш закордоном наших, я маю на увазі наших-наших, і коли вони розуміють, що ти, власне, теж з України, то вони, принаймні, в половині випадків, не менше, мало не автоматично переходять на українську. Чого ще років 5 тому точно не було.
Юрій Макаров: Останнім часом, коли ти зустрічаєш закордоном наших, то вони, принаймні, в половині випадків, не менше, мало не автоматично переходять на українську. Чого ще років 5 тому точно не було.
- Взагалі рік 2008. Як його можна відзначити от в загальних рисах?
Юрій Макаров: Я думаю, що для мене… Це ж дуже суб’єктивно.
- Кого мені тут треба було б посадити, щоб це не було суб’єктивно? 46 мільйонів українців давайте опитаємо.
Юрій Макаров: Якогось там соціолога…
- Теж дуже суб’єктивно. А Вам невідомо, що соціологія теж суб’єктивна?
Юрій Макаров: Там хоча б є на що спертися.
- Ну, давайте зануримося в розмову: яка похибка, яка аудиторія, чи репрезентативне опитування, скільки і так далі.
Юрій Макаров: Вважаймо, що я репрезентативний для Вас екземпляр.
От для мене 2008 – це якось мірою тверезіння. Коли там захопився, адреналін б’є в голову чи або щось там б’є в голову, а потім ти раптом зупинився, заспокоївся і зрозумів, що ти, може, і взагалі надто швидко біг і взагалі не туди біг.
Тобто, такий момент такої тверезості, спокійної оцінки пройдено шляху необхідний для будь-якої людини по будь-якій ситуації.
Юрій Макаров: От для мене 2008 – це якось мірою тверезіння.
Українці, принаймні, у великих містах взагалі перестали сподіватися і розраховувати на владні структури будь-які. Будь-які. Хіба що, можливо, «бабушкі Чєрнавєцкава» ще сподіваються на свого кумира.
Українці, принаймні, у великих містах взагалі перестали сподіватися і розраховувати на владні структури будь-які. Будь-які. Хіба що, можливо, «бабушкі Чєрнавєцкава» ще сподіваються на свого кумира.
Те, що сталося, починаючи з вересня? Не лише з вересня. Я можу зафіксувати, скажімо, як мінімум, ще одну річ. Це українці, принаймні, у великих містах взагалі перестали сподіватися і розраховувати на владні структури будь-які. Будь-які.
Якщо були ще якісь там ілюзії, ну, хіба що, можливо, «бабушкі Чєрнавєцкава» ще сподіваються на свого кумира, але решта українців вже врешті-решт зрозуміли, що вони можуть покладатися виключно на себе.
От в моєму будинку, де я винаймаю квартиру, на щастя моє, на 14 поверху, то там ламається ліфт буквально щодня, тобто регулярно – щодня. Там їх два…
- Криза.
Юрій Макаров: Криза.
І от приїздять ці хлопці, щось там клацнуть, підкрутять, і він знову на дві години.
Я там на пташиних правах, я нічого не можу вдіяти, згрупувати, тому що я там ніхто. А люди, які там живуть, яким належать ці квартири, які там приписані, вони довгий час нічого. Вони лаяли владу, Черновецького, Ющенка, Тимошенко і… і… і…
І нарешті буквально тиждень тому вони зібралися і вирішили, поки що вирішили просто домовитися про спільні дії. І я вже розумію, що це якоюсь мірою дорослішання.
- То самоорганізація.
Я можу сказати, що в мене теж у дворі відбулася самоорганізація, люди повісили елементарну річ – замок на ворота, щоб ніхто зайвий не заїжджав у двір. І тепер є боротьба із ЖЕКом.
Ну, це ми особистими враженнями ділимося.
Юрій Макаров: Тобто, з цього можна витягнути узагальнення, що те, що хтось називає зневірою, насправді є поверненням до здорового глузду і до власної відповідальності.
- Але якщо говорити про здоровий глузд, то ця зневіра вона ж породжує зневіру в проекті Україна за великим рахунком. Це зворотній бік медалі…
Юрій Макаров: Є трохи.
- Так, люди покладаються на власні сили, але після такої зневіри має минути дуже багато часу, щоб люди знову полюбили свою державу і побачили в ній якщо не опікуна, то, принаймні, партнера або в чиновниках побачили тих, кого вони винаймають на роботу, а не тих, кому вони мають прислужуватися.
Юрій Макаров: Ну, це Ви в ідеалі кажете. А є ще одне слово, до якого я хочу причепитися – «любити державу».
От я думав довгий час, чи можна любити державу Україну? Країну Україну? Можна, очевидно, і треба любити.
- Можна любити і борщ.
Юрій Макаров: А от державу Україну любити? Мені здається, що це дещо така штучна постановка питання. Її не треба любити. Бажано їй вірити, якщо вона це заслужила. Якщо не заслужила як держава, як організм, як певна цілісність, до якої ми весь час апелюємо, я б радше міг би там, скажімо, сприймати державу як суму якихось настанов, як от там в Америці…
- У нас немає такого державного…
Юрій Макаров: Державу Україну любити?
Сам по собі прапор і герб ще можу. А от те, що за ним? Те, що за ним, воно ж в броньованих, блін, «мерседесах»! Розумієте? Не можу я любити броньовані «мерседеси».
Сам по собі прапор і герб ще можу. А от те, що за ним? Те, що за ним, воно ж в броньованих, блін, «мерседесах»! Розумієте? Не можу я любити броньовані «мерседеси».
Юрій Макаров: Немає у нас.
Так от, щось таке абстрактне навіть геть під гербом і прапором я вже не здатен. Сам по собі прапор і герб ще можу. А от те, що за ним? Те, що за ним, воно ж в броньованих, блін, «мерседесах»! Розумієте? Не можу я любити броньовані «мерседеси».
- Пане Іване, як Вам взагалі те, як я переробив назву Вашого видавництва, тобто не «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», а «О-БА-МА-ГА-ЛА-МА-ГА»?
Іван Малкович: Це чудова переробка. Смішна, принаймні, і найм’якіша, і найперспективніша з усіх, які я досі чув. Але не «Обамою єдиною»…
Можна говорити і про підсумки, і про сумки.
- Давайте про свої враження від 2008-го.
Іван Малкович: Я чув шматочок розповіді вашої про державу. Я думаю, що державу ми мусимо любити, бо держава – це ми. Що таке держава? Бо ми живемо в цій державі, платимо податки, і ця держава за рахунок нас і циркулює, і робиться.
А от державці…
- Ті, що в «мерседесах», як сказав пан Макаров.
Іван Малкович: …які іноді перетворюються в самодержавців, то от з ними є проблема.
Іван Малкович: Державу треба нам любити і не треба її занехаювати, і якимись останніми словами, бо як будемо її називати, така вона у нас і буде.
- Скажіть, а криза, оця ось така модна штука, як криза, коли всі посилаються на кризу, а Вам було важко видавати якісні книжки, ще й кризи не було. А от зараз не буде Вам надзвичайно важко це робити?
Іван Малкович: Я не сказав би, що мені було важко видавати. Завжди важко робити щось якісне. Але результат тоді абсолютно перевершує весь твій важкий шлях до цього.
Тому коли виходить гарний результат, коли ми наприкінці року в передостанній день видали «Бравого вояка Швейка» і Руданського, уже в нас є Глазовий…
Я хотів на Новий рік, бо я не знаю, який він буде. Бо якщо вірити прогнозам, то трохи сумніший, ніж попередній. Я хотів, щоб було більше веселіших приводів у нас в житті, тому зробив наголос на веселіші книжки, які мене і багатьох людей просто колись з всяких безвиходей дуже сильно піднімали.
- А хто «Швейка» ілюстрував, якщо можна? Бо в мене вже руки чухаються – хочу купити цю книжку.
Іван Малкович: Це класичні ілюстраціїЙозефа Лади, приятеля Гашекового, але в такому модерному у нас в стилі 1920-их років обкладинка і дуже щедро ілюстровано. Переклад Степана Масляка. Редакцією займався я десь 4,5 місяці. Сподіваюся, що це буде цікаво.
Я не втручався багато, бо це переклад Степана Масляка. Це одне з найкращих, що у нас є в перекладах. Він дуже добре вмів жартувати, іноді навіть смішніші якісь місця, ніж в оригіналі.
Але якась данина часові, коли не можна було… Знаєте, в нас «Насмілюся доложити» (це як калька з російської), де всі насмілювалися, а в нашій українській армії було якраз в 1920-ті роки, коли був Швейк: «Голошу слухняно». От я намагався якісь такі маленькі вкраплення робити українського часу того, коли був Швейк. Ну, Швейк з Україною дуже пов'язаний.
- Пане Іване, я так розумію, що «криза» - це не Ваше слово. Так? Тобто, про 2008-2009 роки якщо говорити.
Іван Малкович: Я не хотів би вживати. Всі й так вживають це слово - «криза».
Ну, ніколи не буде кризи, якщо ми одне одному скажемо зайве гарне слово. От якщо батьки не можуть книжку купити дитині, то це дуже сумно. Але вони завжди можуть на ніч розказати їй якусь казку, яку вони пам’ятають, або якусь історію з свого життя, усміхнутися, поцілувати дитину, сказати сусідові добре слово…
