Відмахуватися від цих аргументів не випадає, хоча, звісно, можна зауважити, що Владімір Ульянов-Ленін, Беніто Муссоліні, Адольф Гітлер, Фідель Кастро, ба, навіть Владімір Путін здобували владу саме в якості прем’єрів; та й і в Європі число республік з парламентською формою правління дорівнює числу республік зі змішаним правлінням; інші ж європейські держави з парламентським правлінням – це конституційні монархії, а це дещо інше, ніж республіка.
Згадаймо лише рішучі дії голландської королеви Вільгельміни під час Другої світової війни, коли вона взяла на себе повноту влади і відповідальності в боротьбі з нацизмом, коли її країна була окупована, чи вирішальну роль іспанського короля Хуана Карлоса І у придушенні військового заколоту наприкінці 1970-х, – і стане зрозуміло, що роль монарха зовсім не зводиться до участі у парадних церемоніях і відрізняється від ролі президента у парламентській республіці.
Україна: 151 одна партія – і це ще не вечір
Але справа навіть не у тому, чи можна заперечити історичними фактами та логічними конструкціями аргументи на користь переходу України до парламентської форми правління, коли головним владним персонажем стає призначений парламентом прем’єр. Справа в іншому: парламентська модель організації влади (і тут уже не має особливого значення, чи йдеться про республіку, чи про конституційну монархію) вимагає наявності в країни впливових, дієвих, авторитетних серед виборців політичних партій, які акумулюють консолідовані інтереси певних груп електорату й ефективно представляють ці інтереси в парламенті та уряді. Адже у разі, якщо такі партії (які виступають механізмами зв’язку законодавчої і, що важливо у парламентській республіці, виконавчої влади з виборцями) відсутні, якщо парламент неструктурований, якщо уряд призначається не на основі волі електорату, а на якихось інших засадах, то про ефективність парламентської форми правління годі говорити.
То ж чи існують такі політичні партії в Україні?
На перший погляд, запитання виглядає дивним. Адже на початку вересня 2008 року Міністерство юстиції України зареєструвало нову, 151-шу політичну партію, яка зветься «Пробудження». «Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах», – зазначає Закон «Про політичні партії в Україні».
Півтори сотні партій – хіба цього замало для того, щоб охопити всі інтереси різних груп виборців, щоб гідно конкурувати між собою за кращу репрезентацію цих інтересів у Верховній Раді? Хіба малий кадровий потенціал має бути у цих партій, щоб висунути своїх фахівців на відповідальні посади у виконавчу владу? Адже тільки для того, що офіційно зареєструватися, нова партія повинна мати не менше, ніж 10 тисяч прихильників, які мешкають не менше, ніж у 2/3 регіонів країни. І масових партій в Україні вистачає: скажімо, Компартія України налічує у своїх лавах понад 140 тисяч членів, «Батьківщина» – 245 тисяч, а Партія регіонів – так узагалі понад мільйон...
Ну, а щодо конкуренції та репрезентації різних інтересів – то досить згадати кілька останніх виборчих кампаній, коли телеекрани і шпальти газет просто-таки димілися від політичних баталій, чи не так?
Партії без ідеологій і без членства?
Проте не все так просто в українському партійному господарстві. Скажімо, ще 2004 року СДПУ(О) – об’єднані соціал-демократи – налічувала понад 400 тисяч осіб, а де ця партія сьогодні? Соцпартія 2005 року мала у своїх лавах 210 тисяч членів, а яка її вага сьогодні і де ж ті віддані партійці, якими так хизувалися лідери соціалістів? З іншого боку, в 2006-07 роках КПУ разом із СПУ були активними учасниками урядової коаліції, ідеологію якої тодішній віце-прем’єр Дмитро Табачник відверто визначив, як «владу великого капіталу», а партія «Батьківщина» ще 2006 року претендувала на членство у Соцінтерні, а наступного року вже стала асоційованим членом Європейської народної партії – відверто правоцентристської організації. Хіба провідні політичні партії країн із розвиненою багатопартійністю відзначаються такими карколомними змінами чисельності і невибагливістю щодо власної ідеології?
Остання в європейській політичній традиції – це не просто доважок до персони харизматичного лідера чи до обіцянок поліпшити життя всім одразу, і негайно. Попри те, що ідеологічні настанови партій сьогодні стали не такими жорсткими і непримиренними, як 100 років тому, але вони все ж є одним із головних чинників, який приваблює чи відштовхує ті чи інші групи виборців і визначає партійну стратегію у боротьбі за владу.
Сучасні дослідники трактують політичну ідеологію як багаторівневу систему концептів, настанов, гасел і міфів, які виправдовують претензії тієї чи іншої партії або групи осіб на владу (або на певне її використання), мобілізують енергію прихильників цих політичних суб’єктів на підтримку їхньої діяльності і «тиснуть» на громадську думку, прагнучи підпорядкувати її своїм цілям. Політична ідеологія є, з одного боку, духовною зброєю тих чи інших груп еліти або претендентів на місце в еліті суспільства, з іншого боку, вона стає дієвою й ефективною лише тоді, коли відповідає масовим очікуванням і наповнюється ними. Отож доцільно говорити про злиття чи навіть синтез в ідеології прагнень та ідей «верхів» та «низів» політично активної частини суспільства. І тим, й іншим вона дає універсальні, хоча й спрощені критерії для оцінки минулого, сучасного й майбутнього; для розрізнення позитивного і негативного у поточній політиці; для швидкого й ефективного виокремлення тактичних завдань політичного розвитку. На загал, ідеологія здатна бути інтегруючою та мобілізуючою силою, яка об’єднує певну частину громадян разом із їхніми лідерами для енергійних цілеспрямованих дій задля реалізації актуальних суспільних завдань.
Чи мають провідні політичні партії України власні ідеологічні засади, на яких вони б будували свою діяльність і яких би послідовно дотримувалися? Чи відбувається в цій ідеології синтез прагнень «верхів» і «низів»? Чи стає вона інтегруючим чинником значних суспільних груп з тим, щоб вони утворювали стійкі спільноти підтримки дій партійного проводу?
Навряд чи такими ідеологіями можуть виступати «новий центризм» Партії регіонів чи «єдиноцентризм» партії «Єдиний центр»; а як бути з наче лівою ідеологією КПУ, в якій присутня настанова на «канонічне православ’я», ясна річ, російське? А як оцінити ідеологію Соцпартії, яка то веде мову про «побудову Європи в Україні» і тримає курс на Соцінтерн, то входить в «уряд великого капіталу», а то заявляє про необхідність єднання з комуністами? Ба, навіть начебто більш-менш послідовні політики «Нашої України» ніяк не можуть розібратися, що їм ближче – лібералізм, консерватизм чи щось інше.
Парламентська республіка без парламентських партій
Інакше кажучи, з ідеологіями в політичних партій України, як то кажуть, не дуже склалося. І з партійним членством (ми бачили, яких обсягів сягає коливання кількості партійців – сьогодні в СДПУ(О) із понад 400 тисяч членів добре, якщо реально залишилося бодай 4 тисячі). Так само і з визначеним, стабільним електоратом – досить сказати, що на парламентських виборах 2007 року по Києву за БЮТ проголосувало 630 тисяч виборців, а через півроку на виборах Київради за той же БЮТ (список кандидатів обидва рази очолювала Юлія Тимошенко) – тільки 262 тисячі.
Що ж виходить в підсумку? А виходить те, що майже всі чільні політичні партії України належать, за класифікацією знаного американського науковця Стівена Коена, не до парламентських партій з їхньою визначеною ідеологією, розгалуженими структурами та стійким електоратом, а в кращому разі до так званих партій-машин для здобуття влади, які прийнятні для президентської республіки, але не парламентської. Або ж ідеться про український винахід – партії-холдинги, об’єднані навколо певних бізнес-інтересів. Ба більше: певне число цих партій дуже скидається на ті клієнтели, які існували у Давньому Римі навколо найвпливовіших і найбагатших політиків і діяли за принципом «голоси в обмін на гроші та інші блага».
То ж чи зможе партійна система України, в якій фактично відсутні партії парламентського типу, забезпечити ефективне функціонування такої форми правління, в якій головна опора робиться саме на зазначені партії? Чи логіка обставин штовхатиме сформовані парламентом уряди до авторитарних форм правління і до елементарної купівлі голосів виборців за відомою ще з ХХ століття формулою «свобода в обмін на певні блага і відносну стабільність»?
(Київ – Прага)
Згадаймо лише рішучі дії голландської королеви Вільгельміни під час Другої світової війни, коли вона взяла на себе повноту влади і відповідальності в боротьбі з нацизмом, коли її країна була окупована, чи вирішальну роль іспанського короля Хуана Карлоса І у придушенні військового заколоту наприкінці 1970-х, – і стане зрозуміло, що роль монарха зовсім не зводиться до участі у парадних церемоніях і відрізняється від ролі президента у парламентській республіці.
Україна: 151 одна партія – і це ще не вечір
Але справа навіть не у тому, чи можна заперечити історичними фактами та логічними конструкціями аргументи на користь переходу України до парламентської форми правління, коли головним владним персонажем стає призначений парламентом прем’єр. Справа в іншому: парламентська модель організації влади (і тут уже не має особливого значення, чи йдеться про республіку, чи про конституційну монархію) вимагає наявності в країни впливових, дієвих, авторитетних серед виборців політичних партій, які акумулюють консолідовані інтереси певних груп електорату й ефективно представляють ці інтереси в парламенті та уряді. Адже у разі, якщо такі партії (які виступають механізмами зв’язку законодавчої і, що важливо у парламентській республіці, виконавчої влади з виборцями) відсутні, якщо парламент неструктурований, якщо уряд призначається не на основі волі електорату, а на якихось інших засадах, то про ефективність парламентської форми правління годі говорити.
То ж чи існують такі політичні партії в Україні?
На перший погляд, запитання виглядає дивним. Адже на початку вересня 2008 року Міністерство юстиції України зареєструвало нову, 151-шу політичну партію, яка зветься «Пробудження». «Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах», – зазначає Закон «Про політичні партії в Україні».
Півтори сотні партій – хіба цього замало для того, щоб охопити всі інтереси різних груп виборців, щоб гідно конкурувати між собою за кращу репрезентацію цих інтересів у Верховній Раді? Хіба малий кадровий потенціал має бути у цих партій, щоб висунути своїх фахівців на відповідальні посади у виконавчу владу? Адже тільки для того, що офіційно зареєструватися, нова партія повинна мати не менше, ніж 10 тисяч прихильників, які мешкають не менше, ніж у 2/3 регіонів країни. І масових партій в Україні вистачає: скажімо, Компартія України налічує у своїх лавах понад 140 тисяч членів, «Батьківщина» – 245 тисяч, а Партія регіонів – так узагалі понад мільйон...
Ну, а щодо конкуренції та репрезентації різних інтересів – то досить згадати кілька останніх виборчих кампаній, коли телеекрани і шпальти газет просто-таки димілися від політичних баталій, чи не так?
Партії без ідеологій і без членства?
Проте не все так просто в українському партійному господарстві. Скажімо, ще 2004 року СДПУ(О) – об’єднані соціал-демократи – налічувала понад 400 тисяч осіб, а де ця партія сьогодні? Соцпартія 2005 року мала у своїх лавах 210 тисяч членів, а яка її вага сьогодні і де ж ті віддані партійці, якими так хизувалися лідери соціалістів? З іншого боку, в 2006-07 роках КПУ разом із СПУ були активними учасниками урядової коаліції, ідеологію якої тодішній віце-прем’єр Дмитро Табачник відверто визначив, як «владу великого капіталу», а партія «Батьківщина» ще 2006 року претендувала на членство у Соцінтерні, а наступного року вже стала асоційованим членом Європейської народної партії – відверто правоцентристської організації. Хіба провідні політичні партії країн із розвиненою багатопартійністю відзначаються такими карколомними змінами чисельності і невибагливістю щодо власної ідеології?
Остання в європейській політичній традиції – це не просто доважок до персони харизматичного лідера чи до обіцянок поліпшити життя всім одразу, і негайно. Попри те, що ідеологічні настанови партій сьогодні стали не такими жорсткими і непримиренними, як 100 років тому, але вони все ж є одним із головних чинників, який приваблює чи відштовхує ті чи інші групи виборців і визначає партійну стратегію у боротьбі за владу.
Сучасні дослідники трактують політичну ідеологію як багаторівневу систему концептів, настанов, гасел і міфів, які виправдовують претензії тієї чи іншої партії або групи осіб на владу (або на певне її використання), мобілізують енергію прихильників цих політичних суб’єктів на підтримку їхньої діяльності і «тиснуть» на громадську думку, прагнучи підпорядкувати її своїм цілям. Політична ідеологія є, з одного боку, духовною зброєю тих чи інших груп еліти або претендентів на місце в еліті суспільства, з іншого боку, вона стає дієвою й ефективною лише тоді, коли відповідає масовим очікуванням і наповнюється ними. Отож доцільно говорити про злиття чи навіть синтез в ідеології прагнень та ідей «верхів» та «низів» політично активної частини суспільства. І тим, й іншим вона дає універсальні, хоча й спрощені критерії для оцінки минулого, сучасного й майбутнього; для розрізнення позитивного і негативного у поточній політиці; для швидкого й ефективного виокремлення тактичних завдань політичного розвитку. На загал, ідеологія здатна бути інтегруючою та мобілізуючою силою, яка об’єднує певну частину громадян разом із їхніми лідерами для енергійних цілеспрямованих дій задля реалізації актуальних суспільних завдань.
Чи мають провідні політичні партії України власні ідеологічні засади, на яких вони б будували свою діяльність і яких би послідовно дотримувалися? Чи відбувається в цій ідеології синтез прагнень «верхів» і «низів»? Чи стає вона інтегруючим чинником значних суспільних груп з тим, щоб вони утворювали стійкі спільноти підтримки дій партійного проводу?
Навряд чи такими ідеологіями можуть виступати «новий центризм» Партії регіонів чи «єдиноцентризм» партії «Єдиний центр»; а як бути з наче лівою ідеологією КПУ, в якій присутня настанова на «канонічне православ’я», ясна річ, російське? А як оцінити ідеологію Соцпартії, яка то веде мову про «побудову Європи в Україні» і тримає курс на Соцінтерн, то входить в «уряд великого капіталу», а то заявляє про необхідність єднання з комуністами? Ба, навіть начебто більш-менш послідовні політики «Нашої України» ніяк не можуть розібратися, що їм ближче – лібералізм, консерватизм чи щось інше.
Парламентська республіка без парламентських партій
Інакше кажучи, з ідеологіями в політичних партій України, як то кажуть, не дуже склалося. І з партійним членством (ми бачили, яких обсягів сягає коливання кількості партійців – сьогодні в СДПУ(О) із понад 400 тисяч членів добре, якщо реально залишилося бодай 4 тисячі). Так само і з визначеним, стабільним електоратом – досить сказати, що на парламентських виборах 2007 року по Києву за БЮТ проголосувало 630 тисяч виборців, а через півроку на виборах Київради за той же БЮТ (список кандидатів обидва рази очолювала Юлія Тимошенко) – тільки 262 тисячі.
Що ж виходить в підсумку? А виходить те, що майже всі чільні політичні партії України належать, за класифікацією знаного американського науковця Стівена Коена, не до парламентських партій з їхньою визначеною ідеологією, розгалуженими структурами та стійким електоратом, а в кращому разі до так званих партій-машин для здобуття влади, які прийнятні для президентської республіки, але не парламентської. Або ж ідеться про український винахід – партії-холдинги, об’єднані навколо певних бізнес-інтересів. Ба більше: певне число цих партій дуже скидається на ті клієнтели, які існували у Давньому Римі навколо найвпливовіших і найбагатших політиків і діяли за принципом «голоси в обмін на гроші та інші блага».
То ж чи зможе партійна система України, в якій фактично відсутні партії парламентського типу, забезпечити ефективне функціонування такої форми правління, в якій головна опора робиться саме на зазначені партії? Чи логіка обставин штовхатиме сформовані парламентом уряди до авторитарних форм правління і до елементарної купівлі голосів виборців за відомою ще з ХХ століття формулою «свобода в обмін на певні блага і відносну стабільність»?
(Київ – Прага)
