Справедливі ці слова чи ні, але найближчим часом на Україну чекають зміни всієї конфігурації влади, включно із виборчою системою: схоже, Блок Юлії Тимошенко та Партія регіонів досягли домовленості щодо нових основних засад такої конфігурації і розподілу сфер впливу між собою. А разом вони мають у Верховній Раді України 155 плюс 175 голосів, тобто самоочевидну конституційну більшість, проти якої безсилі і опоненти, і сам Президент.
Чи варто стинати голову Главі держави?
Але головна «інституційна міна» в Основному Законі пов’язана зі статусом і місцем Президента у загальній структурі влади. Стаття 102 Конституції України зазначає: «Президент України є Главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина". А стаття 106.1 додає, що Президент «забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави». Ну, а про те, що він представляє державу у зовнішньополітичних відносинах, утворює суди та керує всіма силовими структурами, і говорити не доводиться. То ж хіба дивно, що Леонід Кучма, щоб виконувати покладені на нього Конституцією обов’язки, змушений був створити свою потужну адміністрацію, яка де-факто стояла над урядом, а Віктор Ющенко попервах спробував був обійтись без потужного апарату, але нічого не вийшло, а відтак цілком закономірно постав президентський Секретаріат на чолі з Віктором Балогою.
Повноваження президентів інших держав
Тим часом у державах, де існує, так само, як і в Україні, змішана система влади, президентів зовсім не проголошують ледь чи не «батьками нації». Скажімо, стаття 126 Конституції Польщі проголошує: «1. Президент Республіки Польща є верховним представником Республіки Польщі і гарантом тяглості державної влади. 2. Президент Республіки стежить за дотриманням Конституції, стоїть на сторожі суверенітету і безпеки держави, а також непорушності і неподільності її території». Відповідно і засоби для реалізації цих завдань (але саме цих!) польський президент одержує: на нього «зав’язані" зовнішня політика та оборона, він співпрацює з парламентом у справі призначення уряду, отже, спирається на Раду національної безпеки.
Дещо по-іншому президентську місію декларує стаття 5 Конституції Франції: «Президент Республіки стежить за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування органів державної влади, а також тяглість держави». До цього Конституційний закон 1995 року додає: «Він є гарантом незалежності, цілісності території, дотримання підписаних угод». Для цього президент Французької республіки має відповідні повноваження: без його підпису не є чинним жодне урядове рішення (але в поточну діяльність уряду він не втручається і вказівок міністрам не дає), а в разі нагальної потреби може взяти всю повноту влади на себе і вжити екстраординарні заходи.
Українське двовладдя
В Україні ж, як відомо, важелі виконавчої влади перебувають одночасно у двох руках: і Президента, і Прем’єра. Щоб усунути цю нісенітницю, Юлія Тимошенко планує не просто змінити баланс повноважень різних владних інституцій, а перемінити форму правління в державі: зі змішаної на властиво парламентську. Тільки ж от проблема: по-перше, існують великі сумніви, що парламентська республіка за українських умов буде ефективнішою: у Європі зі значних держав тільки Німеччина зі своєю традиційною працьовитістю та повагою до закону є дієвою парламентською республікою; по-друге, стаття 5 Конституції унеможливлює радикальні зміни в державі шляхом голосування у Верховній Раді: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Тож у разі, якщо БЮТ і ПР спробують провести відповідні зміни через парламент, Віктор Ющенко матиме рацію – йтиметься про державний переворот. З відповідними політичними вислідами.
Двопартійна демократія як запорука диктатури
Докорінну зміну форми правління БЮТ має намір доповнити реформою виборчої системи. У законопроекті №3109, який у Верховній Раді зареєстрував депутат Сергій Терьохін, ідеться про внесення таких змін до Закону про вибори народних депутатів, згідно з якими прохідний бар’єр на виборах має бути підвищений із трьох до десяти відсотків голосів виборців. Як пише сам Терьохін у пояснювальній записці до законопроекту, «Україна приречена прийти до двопартійної системи, де одна партія стане захисником великого бізнесу, ідей глобалізації та космополітизму, а інша партія – форпостом соціальної солідарності, етнічного самовизначення та захисту української економіки від зовнішніх нападів». Отже, треба прискорити формування такої системи й відсікти партії та міжпартійні коаліції, яких не підтримує хоча б 10% виборців, тобто «політичних маргіналів».
І знову БЮТ наражається на дуже серйозні проблеми. По-перше, у жодній демократичній державі немає і бути не може такого високого прохідного бар’єру, бо він суперечить самій сутності партійно-пропорційної виборчої системи: забезпечити якомога більш повне представництво консолідованих інтересів виборців у виборних органах влади. Відтак виборчі бар’єри у різних державах коливаються від 1% до 5% голосів, і тільки у Росії, Казахстані та подібних «маяках демократії» вони вищі.
І справді: уявімо, що одна партія одержала на українських виборах 11%, інша – 10% плюс один голос, усі інші – 9% і менше. Що в результаті? 79% виборців залишаться без представництва у Верховній Раді, а партія, яку підтримує лише 11% виборців, формуватиме уряд? По-друге, спроби створити сьогодні в Україні двопартійну систему ведуть просто до пастки, про яку у середині ХХ століття писав класик французької політичної думки Морис Дюверже. У країні без сталих демократичних традицій неминуче виникає двопартійність метафізична, сутнісна, за якої «боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває жорсткості і непримиренності релігійних війн».
Одна партія у цій боротьбі з необхідністю обстоюватиме демократичні цінності, інша – деспотичні. У разі приходу після запеклої боротьби до повновладдя антидемократичної партії вона негайно займеться усуненням своєї головної суперниці, а разом із нею і всіх демократичних інституцій суспільства, щоб за будь-яку ціну знищити ворога і саму можливість здобуття ним влади. Парадокс у тому, що у разі перемоги так само чинитиме й обпалена в горнилі боротьби демократична партія, встановлюючи диктатуру в ім’я демократії, в ім’я недопущення приходу до влади ворогів свободи. І то добре, якби тільки на якийсь час, щоб потім повернутися до нормального життя, проте будь-яка влада, як відомо, розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно...
Одне слово, спроби вивести українську політику з глухих кутів загрожують їй блуканням такими манівцями, звідки у цивілізований світ повернутися дуже важко. Але більшість політиків, схоже, на це не зважає, геть захоплена азартом боротьби за владні повноваження для себе – і тільки для себе.
