Адже, якими б недосконалими не були українські вибори, до яких спроб викривлення волевиявлення виборців не вдавалися б ті чи інші політичні гравці, але все-таки це вибори, а не пародія на них, як у сусідніх Білорусі та Росії, не кажучи вже про Придністровську квазідержаву. В Україні досі жоден глава держави не мав змоги призначити свого наступника; ба більше, мало прихована підтримка у 2004 році з боку тодішнього президента Леоніда Кучми кандидата у президенти Віктора Януковича мала відверто негативні наслідки для останнього.
А відтак хоч-не-хоч, але треба дбати про електорат, про завоювання його довіри, про відповідність твоєї політичної програми його масовим і стійким настроям. І в цьому Юлія Тимошенко зовсім не оригінальна: свого часу і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і Віктор Ющенко робили те ж саме. Тільки й різниці, що хтось робив це абсолютно цинічно, інший – більш чи менш щиросердо.
Як важливо говорити те, що подобається виборцям
Показовою у плані врахування електоральних настроїв була перша виборча кампанія Леоніда Кучми. Тоді, 1994 року, чималі групи виборців були ще доволі наївними, незалежного всеукраїнського телебачення ще не існувало, а про Інтернет не було й мови.
Отож виборчий штаб Кучми реалізував по-своєму блискучу тактику: в кожній області кваліфіковані фахівці проводили соціологічне дослідження, метою якого було визначити кілька головних проблем, що ними переймаються місцеві мешканці. А потім кандидат у президенти на зустрічах з виборцями й у місцевій пресі наголошував, що він цілком солідарний з львів‘янами (донеччанами, киянами, одеситами тощо) і крім нього ніхто ці проблеми не розв‘яже. Годі й казати, що ці проблеми та шляхи їхнього розв‘язання в різних регіонах нерідко бачилися з діаметрально протилежних позицій, але це не заважало команді кандидата...
І спрацювало! Щоправда, це була «зброя одноразового використання» – далі прогрес мас-медіа та зростання досвідченості виборців змусили від неї відмовитися; натомість 1999 року соціологи визначили, що абсолютна більшість українських виборців, попри всі соціальні проблеми і труднощі, не хоче повернення комуністичних часів. Отож вся виборча кампанія Леоніда Кучми була побудована так, щоб його суперником у другому турі виборів обов‘язково став лідер комуністів Петро Симоненко.
Що ж стосується виборів 2004 року, то тут у задумки політиків, розклади соціологів та схеми політтехнологів потужно втрутився досі незнаний в Україні гравець – структури громадянського суспільства, які зуміли за короткий строк мобілізувати великі маси виборців на спротив фальсифікації і маніпуляції результатами голосування. Наслідки цього добре відомі.
БЮТ – це «партія золотої середини»?
На перший погляд, партії колишньої «помаранчевої» коаліції, які ніколи б не здобули владу без підтримки громадянського суспільства, і сьогодні в першу чергу зацікавлені у продовженні співпраці зі структурами цього суспільства. Та це тільки на перший погляд. Схоже, провідні претенденти на посаду глави держави просто бояться самочинних дій громадських організацій, які не були і ніколи не будуть слухняними прислужниками політичних лідерів. Отож виглядає на те, що всі ці претенденти роблять ставку на політтехнологічні прийоми і на загравання з більшістю електорату.
У цьому плані демарш фракції БЮТ від 2 вересня виглядає цілком логічним. Згадаймо: конфлікт між фракціями демократичної коаліції виник через проблему оцінки парламентом російсько-грузинського воєнного конфлікту. І це не була зовнішня зачіпка: Юлія Тимошенко під оглядом настроїв виборців обрала оптимальну позицію щодо цього конфлікту й упевнено переграла як Віктора Ющенка, так і Віктора Януковича.
Згадаймо: 21 серпня були оприлюднені дані всеукраїнського опитування, проведеного компанією Research&Branding Group, згідно з яким дві третини – 67% опитаних вважають, що Україна повинна зайняти нейтральну позицію й не втручатися в конфлікти в Грузії, а по 14% респондентів вважає, що Україна повинна підтримати чи то грузинську сторону, чи то російську.
Неважко побачити, що, виходячи з настроїв суспільства, позиції Ющенка (повна підтримка Грузії) і Януковича (повна підтримка Росії) однаковою мірою програшні. А от позиція Тимошенко якраз і полягає в демонстративному дистанціюванні від обох сторін конфлікту з певними реверансами в бік європейських політиків-миротворців. Інші дані Research&Branding Group теж засвідчують виграшну позицію Тимошенко щодо рівновіддаленості від гострих міжнародних питань: 59% опитаних вважають, що для України через кавказький конфлікт важливо зміцнювати власний нейтралітет і не вступати в будь-які військово-політичні блоки.
Утім, можливо, ця соціологічна фірма, тісно пов‘язана з ПР, дає заздалегідь невірні дані, а насправді суспільні настрої зовсім інші?
Звернімося до даних Центру Разумкова, який аж ніяк не можна запідозрити у праці на ПР. 2 вересня опубліковані дані проведеного ними всеукраїнського опитування, згідно з якими 29,2% респондентів вважають, що в конфлікті між Росією й Грузією агресором є Грузія, 24,7% опитаних вважають, що агресором є Росія, а 19,6% вважають агресорами обидві країни. Інші не змогли відповісти або дали інші відповіді. Тут потенційні виборці Юлії Тимошенко – знов-таки ті, хто займає серединну позицію, не може визначитися чи для кого ці події не є життєво важливими. Таких у сумі помітно більше, ніж кожної з груп прихильників більш радикальних настроїв.
І, нарешті, ймовірно, найбільш серйозні дані, одержані наприкінці серпня Національним інститутом стратегічних досліджень. Згідно із результатами цього всеукраїнського опитування, 41,9 % респондентів відповіли, що краще не підтримувати у конфлікті жодну із сторін. Ще 20,2 % вважають доцільним підтримати Грузію виключно дипломатичними засобами, 18,3 % - підтримати Росію виключно дипломатичними засобами, 4,0 % - надати Грузії військову та військово-технічну підтримку, 2,9 % - надати Росії військову та військово-технічну підтримку, 12,7 % респондентів не визначилися з відповідями.
Як бачимо, серединна позиція знову переважає, особливо, якщо взяти до уваги тих, хто не визначився (а такі люди зазвичай не люблять різких політичних рухів). І хто після цього скаже, що Юлія Тимошенко не відбиває у своїй діяльності настроїв широких українських громадських мас?
Якщо додати до цього, що 73,8% опитаних «Фондом громадська думка – Україна» наприкінці серпня не схвалювали дії президента Віктора Ющенка, і тільки 51,1% респондентів не схвалювали дії прем‘єра Юлії Тимошенко, то слід визнати: час для початку наступу на позиції чинного глави держави і привід для цього – парламентську оцінку подій у Грузії – вибрано вдало. Оплески значного числа, якщо не абсолютної більшості виборців, Юлія Тимошенко заробила.
Тим більше, що інші проблеми, які турбують український електорат (і, за даними всіх досліджень, стабільно перебувають у ранзі першорядних), як-от підвищення життєвого рівня населення, боротьба з корупцією, поліпшення медичного обслуговування, подолання злочинності, - це якраз та сфера, де прем‘єр та її команда почуваються (принаймні, на словах) дуже впевнено. Тож чи варто сумніватися, що Юлія Тимошенко і далі зуміє краще за своїх конкурентів пропонувати виборцям такі розв‘язання нагальних проблем, які подобатимуться більшості виборців?
От тільки ніяк не йдуть із пам‘яті слова Вінстона Черчілля, що політик думає про виграш найближчих виборів, а справжній державний діяч – про суттєві національні інтереси.
А відтак хоч-не-хоч, але треба дбати про електорат, про завоювання його довіри, про відповідність твоєї політичної програми його масовим і стійким настроям. І в цьому Юлія Тимошенко зовсім не оригінальна: свого часу і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і Віктор Ющенко робили те ж саме. Тільки й різниці, що хтось робив це абсолютно цинічно, інший – більш чи менш щиросердо.
Як важливо говорити те, що подобається виборцям
Показовою у плані врахування електоральних настроїв була перша виборча кампанія Леоніда Кучми. Тоді, 1994 року, чималі групи виборців були ще доволі наївними, незалежного всеукраїнського телебачення ще не існувало, а про Інтернет не було й мови.
Отож виборчий штаб Кучми реалізував по-своєму блискучу тактику: в кожній області кваліфіковані фахівці проводили соціологічне дослідження, метою якого було визначити кілька головних проблем, що ними переймаються місцеві мешканці. А потім кандидат у президенти на зустрічах з виборцями й у місцевій пресі наголошував, що він цілком солідарний з львів‘янами (донеччанами, киянами, одеситами тощо) і крім нього ніхто ці проблеми не розв‘яже. Годі й казати, що ці проблеми та шляхи їхнього розв‘язання в різних регіонах нерідко бачилися з діаметрально протилежних позицій, але це не заважало команді кандидата...
І спрацювало! Щоправда, це була «зброя одноразового використання» – далі прогрес мас-медіа та зростання досвідченості виборців змусили від неї відмовитися; натомість 1999 року соціологи визначили, що абсолютна більшість українських виборців, попри всі соціальні проблеми і труднощі, не хоче повернення комуністичних часів. Отож вся виборча кампанія Леоніда Кучми була побудована так, щоб його суперником у другому турі виборів обов‘язково став лідер комуністів Петро Симоненко.
Що ж стосується виборів 2004 року, то тут у задумки політиків, розклади соціологів та схеми політтехнологів потужно втрутився досі незнаний в Україні гравець – структури громадянського суспільства, які зуміли за короткий строк мобілізувати великі маси виборців на спротив фальсифікації і маніпуляції результатами голосування. Наслідки цього добре відомі.
БЮТ – це «партія золотої середини»?
На перший погляд, партії колишньої «помаранчевої» коаліції, які ніколи б не здобули владу без підтримки громадянського суспільства, і сьогодні в першу чергу зацікавлені у продовженні співпраці зі структурами цього суспільства. Та це тільки на перший погляд. Схоже, провідні претенденти на посаду глави держави просто бояться самочинних дій громадських організацій, які не були і ніколи не будуть слухняними прислужниками політичних лідерів. Отож виглядає на те, що всі ці претенденти роблять ставку на політтехнологічні прийоми і на загравання з більшістю електорату.
У цьому плані демарш фракції БЮТ від 2 вересня виглядає цілком логічним. Згадаймо: конфлікт між фракціями демократичної коаліції виник через проблему оцінки парламентом російсько-грузинського воєнного конфлікту. І це не була зовнішня зачіпка: Юлія Тимошенко під оглядом настроїв виборців обрала оптимальну позицію щодо цього конфлікту й упевнено переграла як Віктора Ющенка, так і Віктора Януковича.
Згадаймо: 21 серпня були оприлюднені дані всеукраїнського опитування, проведеного компанією Research&Branding Group, згідно з яким дві третини – 67% опитаних вважають, що Україна повинна зайняти нейтральну позицію й не втручатися в конфлікти в Грузії, а по 14% респондентів вважає, що Україна повинна підтримати чи то грузинську сторону, чи то російську.
Неважко побачити, що, виходячи з настроїв суспільства, позиції Ющенка (повна підтримка Грузії) і Януковича (повна підтримка Росії) однаковою мірою програшні. А от позиція Тимошенко якраз і полягає в демонстративному дистанціюванні від обох сторін конфлікту з певними реверансами в бік європейських політиків-миротворців. Інші дані Research&Branding Group теж засвідчують виграшну позицію Тимошенко щодо рівновіддаленості від гострих міжнародних питань: 59% опитаних вважають, що для України через кавказький конфлікт важливо зміцнювати власний нейтралітет і не вступати в будь-які військово-політичні блоки.
Утім, можливо, ця соціологічна фірма, тісно пов‘язана з ПР, дає заздалегідь невірні дані, а насправді суспільні настрої зовсім інші?
Звернімося до даних Центру Разумкова, який аж ніяк не можна запідозрити у праці на ПР. 2 вересня опубліковані дані проведеного ними всеукраїнського опитування, згідно з якими 29,2% респондентів вважають, що в конфлікті між Росією й Грузією агресором є Грузія, 24,7% опитаних вважають, що агресором є Росія, а 19,6% вважають агресорами обидві країни. Інші не змогли відповісти або дали інші відповіді. Тут потенційні виборці Юлії Тимошенко – знов-таки ті, хто займає серединну позицію, не може визначитися чи для кого ці події не є життєво важливими. Таких у сумі помітно більше, ніж кожної з груп прихильників більш радикальних настроїв.
І, нарешті, ймовірно, найбільш серйозні дані, одержані наприкінці серпня Національним інститутом стратегічних досліджень. Згідно із результатами цього всеукраїнського опитування, 41,9 % респондентів відповіли, що краще не підтримувати у конфлікті жодну із сторін. Ще 20,2 % вважають доцільним підтримати Грузію виключно дипломатичними засобами, 18,3 % - підтримати Росію виключно дипломатичними засобами, 4,0 % - надати Грузії військову та військово-технічну підтримку, 2,9 % - надати Росії військову та військово-технічну підтримку, 12,7 % респондентів не визначилися з відповідями.
Як бачимо, серединна позиція знову переважає, особливо, якщо взяти до уваги тих, хто не визначився (а такі люди зазвичай не люблять різких політичних рухів). І хто після цього скаже, що Юлія Тимошенко не відбиває у своїй діяльності настроїв широких українських громадських мас?
Якщо додати до цього, що 73,8% опитаних «Фондом громадська думка – Україна» наприкінці серпня не схвалювали дії президента Віктора Ющенка, і тільки 51,1% респондентів не схвалювали дії прем‘єра Юлії Тимошенко, то слід визнати: час для початку наступу на позиції чинного глави держави і привід для цього – парламентську оцінку подій у Грузії – вибрано вдало. Оплески значного числа, якщо не абсолютної більшості виборців, Юлія Тимошенко заробила.
Тим більше, що інші проблеми, які турбують український електорат (і, за даними всіх досліджень, стабільно перебувають у ранзі першорядних), як-от підвищення життєвого рівня населення, боротьба з корупцією, поліпшення медичного обслуговування, подолання злочинності, - це якраз та сфера, де прем‘єр та її команда почуваються (принаймні, на словах) дуже впевнено. Тож чи варто сумніватися, що Юлія Тимошенко і далі зуміє краще за своїх конкурентів пропонувати виборцям такі розв‘язання нагальних проблем, які подобатимуться більшості виборців?
От тільки ніяк не йдуть із пам‘яті слова Вінстона Черчілля, що політик думає про виграш найближчих виборів, а справжній державний діяч – про суттєві національні інтереси.
