– Що саме є предметом обговорення в Брюсселі?
– Більшість країн ЄС хоче надіслати Україні чіткий сигнал. Але формулювання цього сигналу і його ясність поки що є предметом переговорів. Тому питання України є серед головних у порядку денному міністрів закордонних справ.
– У Києві канцлер Німеччини Анґела Меркель сказала, що угода про асоціацію не зробить з України «асоційованого члена» та що ця угода не обіцятиме вступу України до ЄС. У чому ж тоді переваги угоди про асоціацію для Києва?
– Для декого це може виглядати як мікроскопічні різниці, але вони істотні. Київ уже протягом довгого часу домагається угоди про асоціацію, яка може наблизити його до членства в ЄС. Досі ЄС відмовляв Україні навіть у згадці про якесь тісніше партнерство, ніж сусідство. А тепер ЄС хоче надіслати сигнал про тіснішу співпрацю, але не може в нинішній ситуації обіцяти членство. Тому ЄС буде наполягати, що між угодою про асоціацію та обіцянкою членства немає прямого зв’язку.
– Чи є різниця між угодами про асоціацію, котрі пропонували країнам, які згодом стали членами ЄС, та Україні?
– Угоди про асоціацію, які мали нинішні нові члени ЄС на початку 1990-х років, також не містили перспективи членства. Навіть кандидатський статус не гарантував їм членства. Про те, що ці угоди прокладали їм шлях до членства, ми можемо судити лише постфактум, на підставі досвіду. Тому підписання угоди про асоціацію для України дуже важливе, бо воно наближує її до обраної мети. Але якщо взяти досвід Туреччини, то він також повчальний, бо угода про асоціацію не надто наблизила цю країну до членства. Найголовніше у цьому процесі – це відчуття, що він просувається. Це те, що зараз відбувається з Україною – вона входить у нову стадію стосунків із ЄС. Поки є поступ, є надія. Туреччина, здається, навпаки, наштовхується на стіну.
– Це через позицію Франції?
– Так, до значної міри. Французькі політики говорять, що Україна – європейська країна, а щодо Туреччини вони цього не говорять. Із приходом президента Ніколя Саркозі шанси Туреччини на вступ різко впали, а в України, навпаки, зросли.
– Україна намагається вступити до Європейського Союзу і НАТО, і якщо НАТО обіцяє їй членство, але поки що не дає механізму до цього, то виглядає, що ЄС якраз пропонує механізм, але не гарантує членства.
– Так, але це дві дуже різні організації. Сполучені Штати, які є членом НАТО, сформували думку в середині 1990-х років, що Україна може стати членом альянсу. Україна не встигла на той поїзд здебільшого через внутрішні причини, а ситуація тепер є іншою через такий чинник, як Росія. А ЄС любить просуватися в еволюційному ключі, більш органічно. І тут нічого немає дивного, якщо ви подивитесь, як у цілому функціонує ЄС.
(Прага – Київ)
– Більшість країн ЄС хоче надіслати Україні чіткий сигнал. Але формулювання цього сигналу і його ясність поки що є предметом переговорів. Тому питання України є серед головних у порядку денному міністрів закордонних справ.
– У Києві канцлер Німеччини Анґела Меркель сказала, що угода про асоціацію не зробить з України «асоційованого члена» та що ця угода не обіцятиме вступу України до ЄС. У чому ж тоді переваги угоди про асоціацію для Києва?
– Для декого це може виглядати як мікроскопічні різниці, але вони істотні. Київ уже протягом довгого часу домагається угоди про асоціацію, яка може наблизити його до членства в ЄС. Досі ЄС відмовляв Україні навіть у згадці про якесь тісніше партнерство, ніж сусідство. А тепер ЄС хоче надіслати сигнал про тіснішу співпрацю, але не може в нинішній ситуації обіцяти членство. Тому ЄС буде наполягати, що між угодою про асоціацію та обіцянкою членства немає прямого зв’язку.
– Чи є різниця між угодами про асоціацію, котрі пропонували країнам, які згодом стали членами ЄС, та Україні?
– Угоди про асоціацію, які мали нинішні нові члени ЄС на початку 1990-х років, також не містили перспективи членства. Навіть кандидатський статус не гарантував їм членства. Про те, що ці угоди прокладали їм шлях до членства, ми можемо судити лише постфактум, на підставі досвіду. Тому підписання угоди про асоціацію для України дуже важливе, бо воно наближує її до обраної мети. Але якщо взяти досвід Туреччини, то він також повчальний, бо угода про асоціацію не надто наблизила цю країну до членства. Найголовніше у цьому процесі – це відчуття, що він просувається. Це те, що зараз відбувається з Україною – вона входить у нову стадію стосунків із ЄС. Поки є поступ, є надія. Туреччина, здається, навпаки, наштовхується на стіну.
– Це через позицію Франції?
– Так, до значної міри. Французькі політики говорять, що Україна – європейська країна, а щодо Туреччини вони цього не говорять. Із приходом президента Ніколя Саркозі шанси Туреччини на вступ різко впали, а в України, навпаки, зросли.
– Україна намагається вступити до Європейського Союзу і НАТО, і якщо НАТО обіцяє їй членство, але поки що не дає механізму до цього, то виглядає, що ЄС якраз пропонує механізм, але не гарантує членства.
– Так, але це дві дуже різні організації. Сполучені Штати, які є членом НАТО, сформували думку в середині 1990-х років, що Україна може стати членом альянсу. Україна не встигла на той поїзд здебільшого через внутрішні причини, а ситуація тепер є іншою через такий чинник, як Росія. А ЄС любить просуватися в еволюційному ключі, більш органічно. І тут нічого немає дивного, якщо ви подивитесь, як у цілому функціонує ЄС.
(Прага – Київ)
