Злочинна втеча від злочину не лише знищує його жертву, але й руйнує гідність і мораль усього суспільства. У цьому, власне, суть сильного документального телефільму, який пройшов недавно в Польщі. «Троє приятелів» („Trzech kumpli”) – це історія трьох людей, що здружилися ще студентами в комуністичному Кракові.
Один із трьох (Станіслав Пияс) став поетом, опозиціонером до комуністичної влади – і був убитий. Найімовірніше, це зробили комуністичні спецслужби, вбивство так і лишилося нерозкритим. Другий (Броніслав Вільдстейн) став палким дисидентом-антикомуністом, займався журналістською діяльністю, а в 2006–7 роках очолював польське громадське телебачення (TVP).
Третій (Леслав Малешка) став журналістом, іще в студентські часи активно залучився до «Солідарності». Але, як з’ясувалося, він також став одним із провідних таємних агентів польської комуністичної Служби безпеки, доносячи за добру плату на своїх друзів. Аж донедавна він працював редактором знаменитої «Ґазети виборчої», а перед своїм викриттям був її публіцистом і виступав проти люстрації.
Цей фільм – лише один зразок того, скільки людей співпрацювали з комуністичним репресивним апаратом у Польщі, а потім опинялися на високих посадах, отримували пенсії й інші привілеї та винагороди, про які рядові поляки не могли й мріяти.
Питання про те, коли і як посткомуністичні суспільства мають зробити крок, щоб «залишити позаду» злочини комуністичних часів, досі викликає серйозні дискусії в усій Європі. Я звернувся до нього в своїй останній телеграмі до британського МЗС, яку послав із Варшави у вересні 2007 року.
Я звернув увагу, що за комуністичних часів громадян часто змушували підписувати документи про готовність до співпраці, навіть якщо владі така співпраця не була потрібна.
«Влада хотіла домогтися від особи розписатися у власному психологічному підкоренні, виявленому цим одним маленьким, не вартим уваги, таємним підписом, сама дріб’язковість, непомітність якого робила акт підкорення ще тотальнішим», – написав я тоді.
Я доповів, що аргументи проти викриття злочинів часів комунізму надходять із різних верств суспільства. У першу чергу за це виступають колишні комуністичні еліти – вони й їхні родини дуже зацікавлені, щоб обсяги їхнього насильства, плюндрування й обману залишалися заховані від громадськості.
Є й, за визначенням Леніна, «корисні ідіоти» – кола на Заході, які самі користаються з переваг західної цивілізації, але применшують лиху сутність комунізму. Є помірковані, які кажуть, що хоча відкритість і потрібна, та біль і руйнування, які вона приносить декому, не виправдовує її.
Їхні аргументи різні, але кінцевий результат той самий, написав я в своїй вересневій телеграмі. Пам’ять згасає, а тих, хто керував комуністичною системою чи користався з неї, тепер вітають як сучасних європейських соціал-демократів. А жертви комунізму звертаються по справедливість до європейських інституцій, але часто залишаються ні з чим.
У випадку Польщі вражає те, як колишні комуністи замулили питання, а потім тихенько відійшли вбік.
За чотири роки моєї праці в Польщі суперечки зосереджувалися на тому, що робити з викриттям «колаборантів» – не штатних працівників комуністичних спецслужб, а таємних інформаторів, які погоджувалися доносити на співгромадян. Дехто з них ставив підпис із власної волі; інших «купували» або змушували шантажем чи залякуванням.
Тож чи справедливо, обмірковували в Польщі, викривати того, хто записався в інформатори, щоб забезпечити лікування хворій дитині? А якщо взяти до уваги, що архіви комуністичних часів неповні й ненадійні, чи варто нині виносити на публіку записані в них брехні й чутки, можливо, руйнуючи невинні життя?
Це непрості питання, але це ще не всі. Чи не мали б ті, хто вистояв перед погрозами й улещуваннями режиму, відмовився підписати й тяжко потерпів за це, нині отримати моральне відшкодування й визнання?
І, нарешті, чому дебати мають зосереджуватися на тому, хто співпрацював, а хто ні, коли справжні злочинці – це ті, хто керував тією системою, а тепер мають щедрі пенсії?
А дебати тим часом тривають. Уже й на Леха Валенсу знайшли дані, ніби й він свого часу побував в інформаторах.
Західна Європа дивиться й чудується. Чи не застаріло це все? Адже «холодна війна» закінчилася майже 20 років тому. Чому ж досі копирсаються в тій грязюці?
А в колишній комуністичній Європі багато хто каже, що цього ще замало. Європа має будуватися на справедливості – особливо ж коли згадати, що багато з тих, хто коїв зловживання і хто їх вистояв, іще живі. То в кого має бути вища пенсія?
Тож коли теперішній час відокремлюється від минулого? У серпні 2009 року сповнюється 70 років від укладення сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа, який призвів до захоплення значної частини Європи німецькими нацистами й радянськими комуністами. Ці роковини мали б дати всьому континентові підставу багато про що подумати.
(Чарлз Крофорд – колишній британський дипломат, Посол Великої Британії в Польщі в 2003–2007 роках.
Думки автора не конче відображають позицію Радіо Свобода.)
Один із трьох (Станіслав Пияс) став поетом, опозиціонером до комуністичної влади – і був убитий. Найімовірніше, це зробили комуністичні спецслужби, вбивство так і лишилося нерозкритим. Другий (Броніслав Вільдстейн) став палким дисидентом-антикомуністом, займався журналістською діяльністю, а в 2006–7 роках очолював польське громадське телебачення (TVP).
Третій (Леслав Малешка) став журналістом, іще в студентські часи активно залучився до «Солідарності». Але, як з’ясувалося, він також став одним із провідних таємних агентів польської комуністичної Служби безпеки, доносячи за добру плату на своїх друзів. Аж донедавна він працював редактором знаменитої «Ґазети виборчої», а перед своїм викриттям був її публіцистом і виступав проти люстрації.
Цей фільм – лише один зразок того, скільки людей співпрацювали з комуністичним репресивним апаратом у Польщі, а потім опинялися на високих посадах, отримували пенсії й інші привілеї та винагороди, про які рядові поляки не могли й мріяти.
Питання про те, коли і як посткомуністичні суспільства мають зробити крок, щоб «залишити позаду» злочини комуністичних часів, досі викликає серйозні дискусії в усій Європі. Я звернувся до нього в своїй останній телеграмі до британського МЗС, яку послав із Варшави у вересні 2007 року.
Я звернув увагу, що за комуністичних часів громадян часто змушували підписувати документи про готовність до співпраці, навіть якщо владі така співпраця не була потрібна.
Влада хотіла домогтися від особи розписатися у власному психологічному підкоренні
Я доповів, що аргументи проти викриття злочинів часів комунізму надходять із різних верств суспільства. У першу чергу за це виступають колишні комуністичні еліти – вони й їхні родини дуже зацікавлені, щоб обсяги їхнього насильства, плюндрування й обману залишалися заховані від громадськості.
Є й, за визначенням Леніна, «корисні ідіоти» – кола на Заході, які самі користаються з переваг західної цивілізації, але применшують лиху сутність комунізму. Є помірковані, які кажуть, що хоча відкритість і потрібна, та біль і руйнування, які вона приносить декому, не виправдовує її.
Тих, хто керував комуністичною системою чи користався з неї, тепер вітають як сучасних європейських соціал-демократів.
У випадку Польщі вражає те, як колишні комуністи замулили питання, а потім тихенько відійшли вбік.
За чотири роки моєї праці в Польщі суперечки зосереджувалися на тому, що робити з викриттям «колаборантів» – не штатних працівників комуністичних спецслужб, а таємних інформаторів, які погоджувалися доносити на співгромадян. Дехто з них ставив підпис із власної волі; інших «купували» або змушували шантажем чи залякуванням.
Тож чи справедливо, обмірковували в Польщі, викривати того, хто записався в інформатори, щоб забезпечити лікування хворій дитині? А якщо взяти до уваги, що архіви комуністичних часів неповні й ненадійні, чи варто нині виносити на публіку записані в них брехні й чутки, можливо, руйнуючи невинні життя?
Це непрості питання, але це ще не всі. Чи не мали б ті, хто вистояв перед погрозами й улещуваннями режиму, відмовився підписати й тяжко потерпів за це, нині отримати моральне відшкодування й визнання?
І, нарешті, чому дебати мають зосереджуватися на тому, хто співпрацював, а хто ні, коли справжні злочинці – це ті, хто керував тією системою, а тепер мають щедрі пенсії?
А дебати тим часом тривають. Уже й на Леха Валенсу знайшли дані, ніби й він свого часу побував в інформаторах.
Західна Європа дивиться й чудується. Чи не застаріло це все? Адже «холодна війна» закінчилася майже 20 років тому. Чому ж досі копирсаються в тій грязюці?
А в колишній комуністичній Європі багато хто каже, що цього ще замало. Європа має будуватися на справедливості – особливо ж коли згадати, що багато з тих, хто коїв зловживання і хто їх вистояв, іще живі. То в кого має бути вища пенсія?
Тож коли теперішній час відокремлюється від минулого? У серпні 2009 року сповнюється 70 років від укладення сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа, який призвів до захоплення значної частини Європи німецькими нацистами й радянськими комуністами. Ці роковини мали б дати всьому континентові підставу багато про що подумати.
(Чарлз Крофорд – колишній британський дипломат, Посол Великої Британії в Польщі в 2003–2007 роках.
Думки автора не конче відображають позицію Радіо Свобода.)