– Пані Кемпе, на візит канцлера Німеччини Анґели Меркель до України, під час якого йтиметься також про євроатлантичну інтеграцію України, довелося досить довго чекати. Чи не характеризує це ставлення Берліна до Києва?
– Загалом слід зауважити, що відносини між Берліном і Києвом є хорошими. Щоправда, після того, як в Україні сталася Помаранчева революція, в Німеччині довший час не знали, як бути з цією країною. В Україні спочатку зробили великий крок до втілення реформ, але тепер виникла загроза того, що розвиток певною мірою може піти в зворотньому напрямку. У Німеччині існує політична воля того, що Україні треба допомогти, але бракує концепцій, як це зробити.
– Від початку проголошення незалежності Україна боялася опинитися в «сірій зоні» між Заходом і Сходом. Але тепер вона вірогідно перебуває саме в такій зоні, якщо врахувати зволікання з приєднанням її до Плану дій з набуття членства в НАТО, а також відсутність перспективи на членство в ЄС. В чому причини?
– Тут, на мою думку, існують дві причини. По-перше, це зволікання з проведенням подальших ринкових і демократичних реформ у самій Україні. По-друге, різність інтересів Росії та колишніх пострадянських країн. Слід визнати, що Німеччина і Європа не хочуть особливо дратувати Росію з огляду на енергетичні інтереси. Але я б не стала говорити, що Україна остаточно опинилася в «сірій зоні». На саміті НАТО в Бухаресті Україні поки що відмовили в швидкому приєднанні до Альянсу. Це сталося не в останню чергу під тиском німецької сторони. Але дискусія триває. І тут Україна може сподіватися на американську підтримку також після виборів у США. Подальші дебати ведуться і в питанні її зближення з ЄС. Хоча Україна ще не отримала перспективи на членство в Євросоюзі, тут ще не ухвалено жодного остаточного рішення. Ще ніхто не може сказати, в який спосіб можна було б зблизити Україну з трансатлантичними структурами. Те, що це треба зробити, вже зрозуміли в європейських столицях, у тому числі – в Берліні. Але європейські політики ще не знають, що запропонувати Україні.
– Якщо врахувати зацікавленість Західної Європи в російському газі й нафті, то мабуть не слід очікувати швидкої зміни позиції відносно України?
– Ставлення до України змінюватиметься разом з її успіхом на шляху реформ. Це можна було абсолютно чітко простежити 2004 року після Помаранчевої революції. Тоді в Європейському Союзі і в Берліні були дуже близькі до того, щоб запропонувати Україні перспективу членства в ЄС. Але потім реформи загальмувалися. Отже, посилити тиск на західних політиків Україна зможе в тому разі, якщо успішно реформуватиме своє суспільство й економіку. Звичайно енергетичними інтересами не можна нехтувати – і це відіграє певну роль і в Брюсселі, і в Берліні. Але подальше зближення України й Заходу в більшій мірі залежить від самої України.
– Румунія й Болгарія свого часу не могли похвалитися великими реформаторськими успіхами, але вони все ж таки отримали перспективу членства в ЄС, що спонукало їхніх політиків до подальших реформ. Можливо така перспектива для України також стала б своєрідним стимулом?
– Безперечно, це може мати подібний ефект. Але ми повинні стежити за тим, щоб Європейський Союз не втратив свою дієздатність. Поки що ЄС не вдалося подолати внутрішню кризу. Це засвідчив провал проекту європейської конституції на референдумах у Франції та Нідерландах, а також згодом провал Лісабонської угоди на референдумі в Ірландії. ЄС зараз не здатний приймати нові країни, не говорячи вже про держави, які не можуть похвалитися достатньою внутрішньою стабільністю. До речі, Румунія та Болгарія зараз є великою проблемою для ЄС. І абсолютно обґрунтованою є думка про те, що цим країнам членство надали зарано.
– Загалом слід зауважити, що відносини між Берліном і Києвом є хорошими. Щоправда, після того, як в Україні сталася Помаранчева революція, в Німеччині довший час не знали, як бути з цією країною. В Україні спочатку зробили великий крок до втілення реформ, але тепер виникла загроза того, що розвиток певною мірою може піти в зворотньому напрямку. У Німеччині існує політична воля того, що Україні треба допомогти, але бракує концепцій, як це зробити.
– Від початку проголошення незалежності Україна боялася опинитися в «сірій зоні» між Заходом і Сходом. Але тепер вона вірогідно перебуває саме в такій зоні, якщо врахувати зволікання з приєднанням її до Плану дій з набуття членства в НАТО, а також відсутність перспективи на членство в ЄС. В чому причини?
– Тут, на мою думку, існують дві причини. По-перше, це зволікання з проведенням подальших ринкових і демократичних реформ у самій Україні. По-друге, різність інтересів Росії та колишніх пострадянських країн. Слід визнати, що Німеччина і Європа не хочуть особливо дратувати Росію з огляду на енергетичні інтереси. Але я б не стала говорити, що Україна остаточно опинилася в «сірій зоні». На саміті НАТО в Бухаресті Україні поки що відмовили в швидкому приєднанні до Альянсу. Це сталося не в останню чергу під тиском німецької сторони. Але дискусія триває. І тут Україна може сподіватися на американську підтримку також після виборів у США. Подальші дебати ведуться і в питанні її зближення з ЄС. Хоча Україна ще не отримала перспективи на членство в Євросоюзі, тут ще не ухвалено жодного остаточного рішення. Ще ніхто не може сказати, в який спосіб можна було б зблизити Україну з трансатлантичними структурами. Те, що це треба зробити, вже зрозуміли в європейських столицях, у тому числі – в Берліні. Але європейські політики ще не знають, що запропонувати Україні.
– Якщо врахувати зацікавленість Західної Європи в російському газі й нафті, то мабуть не слід очікувати швидкої зміни позиції відносно України?
– Ставлення до України змінюватиметься разом з її успіхом на шляху реформ. Це можна було абсолютно чітко простежити 2004 року після Помаранчевої революції. Тоді в Європейському Союзі і в Берліні були дуже близькі до того, щоб запропонувати Україні перспективу членства в ЄС. Але потім реформи загальмувалися. Отже, посилити тиск на західних політиків Україна зможе в тому разі, якщо успішно реформуватиме своє суспільство й економіку. Звичайно енергетичними інтересами не можна нехтувати – і це відіграє певну роль і в Брюсселі, і в Берліні. Але подальше зближення України й Заходу в більшій мірі залежить від самої України.
– Румунія й Болгарія свого часу не могли похвалитися великими реформаторськими успіхами, але вони все ж таки отримали перспективу членства в ЄС, що спонукало їхніх політиків до подальших реформ. Можливо така перспектива для України також стала б своєрідним стимулом?
– Безперечно, це може мати подібний ефект. Але ми повинні стежити за тим, щоб Європейський Союз не втратив свою дієздатність. Поки що ЄС не вдалося подолати внутрішню кризу. Це засвідчив провал проекту європейської конституції на референдумах у Франції та Нідерландах, а також згодом провал Лісабонської угоди на референдумі в Ірландії. ЄС зараз не здатний приймати нові країни, не говорячи вже про держави, які не можуть похвалитися достатньою внутрішньою стабільністю. До речі, Румунія та Болгарія зараз є великою проблемою для ЄС. І абсолютно обґрунтованою є думка про те, що цим країнам членство надали зарано.
