 |
Учасники новітньої «боротьби без правил» (а це нині не лише президентська та прем’єрська сторони, а й радикальне крило Партії регіонів, яке веде власну далекосяжну гру, та Блок Литвина й «Народна самооборона», котрі намагаються, бодай позірно, засвідчити самостійні позиції) вже встигли звинуватити один одного в усіх можливих гріхах. Аж до зради національних інтересів чи (більш м’яке формулювання) нехтування ними. Воно було б до певної міри зрозуміло, якби такими репліками обмінювалися, скажімо, речники БЮТ та Партії регіонів – давніх політичних опонентів. Але ні, українські громадяни чують ці слова з вуст Президента та Прем’єр-міністра і їхнього оточення.
Якщо не знайдеш гріхів – вигадай їх
У взаємне обливання брудом недавніх союзників із номінально досі чинної урядової коаліції включилися численні газети та інтернет-видання; тут перед ведуть наближені до БЮТ «Вечірні вісті» та неофіційний рупор «Нашої України» й президентського Секретаріату — «Україна молода». Виглядає на те, що точиться справжнє змагання: хто зуміє дошкульніше «вкусити» опонента. Відтак дійшло до того, що сайт «Реальна політика» помістив статтю, де Юлія Тимошенко була звинувачена у співучасті в отруєнні Віктора Ющенка восени 2004 року, а «Україна молода» цю статтю передрукувала...
Схоже, учасники «полеміки» забули давню істину: на початку всього було Слово. Як загальносвітових процесів, так і цілком конкретних історичних епізодів. Відтак своїми словесними баталіями, з яких, схоже, вже щезло почуття міри, основні українські політичні гравці об’єктивно провокують в Україні безлад, що може перетворитися на хаос, а навколо України – вкрай негативні процеси: від скепсису щодо перспектив української євроінтеграції до намагань поставити державу під контроль колишньої метрополії. Про всі ці небезпеки на повен голос ведуть мову провідні інтелектуали, намагаючись зупинити політиків, але цього голосу владна еліта, видається, не чує.
Економіка як жертва боротьби за владу
Тим часом, на думку експертів, інфляційні процеси цього року приблизно наполовину спричинені інформаційною складовою, іншими словами – тими інвективами, якими обмінюються як уряд із президентським Секретаріатом, так і уряд із основною опозиційною силою – Партією регіонів. На перший погляд, усі перераховані інституції (бо ж опозиція – теж державна інституція) мають бути зацікавлені передусім у зміцненні країни, її економіки, її експортного потенціалу, її інвестиційної привабливості тощо. А це все неможливо за умов високої інфляції. Проте з самого початку виплат урядом знецінених радянських заощаджень речники Партії регіонів заговорили про «високий інфляційний потенціал» таких виплат, хоча економісти одразу ж підрахували: ці виплати можуть збільшити інфляцію лише на 1-1,5%, але водночас вони здатні різко посилити довіру громадян до влади.
Здавалося б, такий знаний у світі банкір, яким був Віктор Ющенко, мусив би поставити на місце опозицію і заспокоїти співвітчизників: влада докладе всіх зусиль, щоб угамувати інфляційні процеси, які дісталися Кабміну Тимошенко у спадщину від уряду Януковича, а виплати частини заощаджень радянського часу не здатні істотно збільшити грошову масу на українському ринку. Але ні! Логіка взаємопоборювання змусила Ющенка-фахівця поступитися місцем Ющенкові-партійцю, для якого інтереси власного політичного клану вищі за необхідність мати стабільну економіку країни. Як мусить реагувати пересічний громадянин на не раз змальовані самим Президентом перспективи інфляційного сплеску? Правильно, бігти до крамниць і скуповувати все, що потрапить під руку; ажіотажний попит стимулює інфляційні процеси, вони підштовхують інфляцію – і закрутилося...
Але, власне, яка у справді високій інфляції частка провини чинного уряду? У порівнянні з другим півріччям минулого року темпи інфляції не зросли; світові ціни на нафту і нафтопродукти повзуть угору; сусідня Росія очікує цього року інфляційного сплеску на рівні 18-20%; у Західній Європі також наростають інфляційні процеси. Одне слово, ситуація складна, Україна вже інтегрована у світову економіку, зовнішні інфляційні чинники додаються до внутрішніх. Отож державні інтереси мали б змусити усіх політичних гравців докласти максимум зусиль, щоб спільно зупинити інфляцію на позначці 20% (і це було б цілком прийнятно за чинних геоекономічних обставин). Проте як президентське оточення, так і опозиція ведуть прицільний вогонь по урядові, звинувачуючи його в неефективній роботі. У свою чергу, уряд під виглядом першочергових антиінфляційних законів прагне провести через Верховну Раду ті рішення, які потрібні БЮТ і його союзникам у взаємопоборюванні...
І це тільки один із прикладів абсурдної під оглядом національних інтересів боротьби між владними інституціями та їхніми очільниками. Як наслідок: щойно міжнародне рейтингове агентство Fitch погіршило прогноз рейтингів України з «позитивного» до «стабільного». Агентство зазначає, що поточна макроекономічна ситуація в країні відображає зростаючі ризики, пов’язані з високим рівнем інфляції й збільшенням розміру дефіциту поточних рахунків.
Які наслідки матиме війна всіх проти всіх?
«Якщо “урядоутворююча” політична сила прямо звинувачує главу держави в “антиукраїнській діяльності”, якщо Президент не може поділити з урядом Фонд державного майна, якщо секретарем РНБОУ призначають, можливо і талановитого, але все ж не стратега-аналітика, а гінеколога, якщо діяльність законодавчого органу блокується як не компанією мандатоносних хуліганів, так чварами протиприродним способом створеної коаліції, якщо повсякденна комунікація гілок влади здійснюється переважно у взаємопоборенні, вербальних “наїздах” та підкилимних інтригах (причому за колективної безвідповідальності перед суспільством), суспільству треба з цим щось робити», – пише юрист Олександр Северин.
Це лише один із численних речників громадянського суспільства, того самого, яке 2004 року стало творцем Помаранчевої революції, а сьогодні переважно дистанціюється від усіх політичних сил. Головні причини – нестримна жадоба влади з боку всіх груп політичної еліти, відсутність «гальм» у боротьбі за цю владу, кричуща нездатність до державницького мислення, до праці на свою країну. Ще трохи – і в Україні виникне нова «лінія фронту»: влада як така в особі усіх її гілок та інституцій, весь чинний політикум – і про нього громадянське суспільство. До чого може призвести такий розвиток подій – це спрогнозувати важко. Але одне зрозуміло: українська держава виявиться вкрай розхитаною у час, коли перед нею постають нові економічні виклики і зовнішньополітичні загрози.
Іншими словами, об’єктивні чинники, що підштовхували владні інституції до з’ясування стосунків між собою, а це модифікована 2004 року Конституція та цілий ряд законів, за останні півроку не лише не були пом’якшені, а, навпаки, посилені дією суб’єктивних факторів. Тут ідеться і про майнові інтереси різних промислово-фінансових кланів, які фактично злилися з тими чи іншими політичними партіями, і про особисті амбіції політичних лідерів та чиновників високого рангу, і про цілеспрямовану роботу тих чи інших груп впливу, які прагнуть поглибити конфлікт між чільними політичними гравцями та владними інституціями, щоб зробити себе незамінними. Власне, відповідальні державні діячі мусять розуміти, що перманентні публічні конфлікти, нестримне взаємопоборювання не можуть мати наслідком нічого доброго, але, схоже, в Україні політики більше керуються власною інтуїцією, ніж раціональними чинниками і цивілізованими правилами гри.
Що ж чекає країну на фініші нестримних змагань за владу? Радикальна зміна політичної еліти? Чиясь особиста перемога за рахунок послаблення держави? Одне зрозуміло: політичний хаос й абсурд нікого не привели до процвітання.