40 років Указу президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму»

Сьогодні в головній мечеті Сімферополя Кебір-джамі моляться за душу Ідріса-ефенді. Родичі покійного кажуть, що хоч він і жив у скруті, але був щасливий померти та бути похованим на батьківщині – у Криму. Його батько, шанований Джелял-ефенді, залишився в далекій узбецькій землі. Хоч і пробував повернутися на батьківщину наприкінці 60-х років минулого століття, але знову був викинутий радянською владою за межі півострова. Тоді тисячі кримських татар повірили в їхню реабілітацію президією Верховної Ради СРСР. Проте в Криму їх зустріли ворожість повоєнних переселенців, брутальна сила правоохоронців і репресії спецслужб.

40% депортованих кримських татар загинули

Кримські татари були вислані з території Криму за рішенням тодішнього радянського керівництва і персонально Йосипа Сталіна у травні 1944 року. Тоді їх звинуватили у «зраді радянської влади і посібництві німецько-фашистським окупантам». Починаючи з 18 травня протягом трьох діб радянські війська силою вивезли до Сибіру і Центральної Азії майже 160 тисяч кримських татар – переважно жінок, дітей і літніх людей. Потім ще протягом місяця у місця вислання відправили усіх кримських татар-чоловіків, які воювали на фронтах і служили в інших частинах Червоної Армії. Загалом, за різними даними, під час депортації та у перші роки вислання загинули понад 40% усіх кримських татар.

В Указі президії Верховної Ради Радянського Союзу «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму» від 5 вересня 1967 року, якому повірив покійний Джелял-ефенді, були скасовані усі рішення державних органів влади СРСР у частині, що містила огульні обвинувачення на адресу, цитую: «громадян татарської національності, які мешкали в Криму», але стверджувалося, що, продовжую цитувати: «Вони укорінилися на території Узбецької та інших союзних республік». Фактично, радянська влада вперше визнала незаконність виселення кримських татар у 1944 році, але заборонила їм повертатися до Криму з місць депортації.

Шістдесяті роки – роки відлиги

Один з лідерів національного руху кримських татар, відомий український політик Рефат Чубаров каже, що головна причина появи такого Указу – масовий рух кримських татар за повернення на батьківщину. «Наростання, пік національно кримськотатарського руху наприкінці 60 років, деякі зовнішні аспекти політики СРСР, наближення 50-річчя так званої Великої жовтневої соціалістичної революції – діяли всі ці фактори. Але насамперед –змусив тодішнє керівництво СРСР зробити вигляд, що воно начебто вирішує кримськотатарську проблему».

Відомий кримський історик Ібраїм Абдуллаєв каже, що цим Указом влада намагалася протидіяти масовому та організованому національному рухові кримських татар. «Із середини 60-х років відзначається значна активізація кримськотатарського національного руху. Тоді були написані кілька звернень до керівництва Союзу і з’їзду КПРС. Загалом під ним було поставлено кількасот тисяч підписів кримських татар».

Указ активізував кримських татар

Паралельно з Указом радянські органи ухвалили ще кілька підзаконних актів, якими зробили значно жорсткішим паспортний режим у Криму, зокрема, для кримських татар. Ті з них, які спробували потрапити на півострів, не могли придбати житло, якщо ж це вдавалося – не могли прописатися, бо не мали роботи. А без прописки їх не брали на роботу. Коло замикалося й у фіналі завжди була повторна депортація за межі Криму.

Заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров каже, що після цього Указу кримськотатарський національний рух активізувався ще більше. Навіть ця частина кримських татар, які сподівалися, що радянська влада сама зрозуміє, що ж Сталін вчинив проти кримських татар, і повертатиме їх до Криму прозріла. «І всі зрозуміли, що справа повернення – це справа масовості та єдності кримськотатарського національного руху».

Ще одним уроком, який винесли кримські татари після Указу 1967 року стала форма їхньої боротьби. Історик Ібраїм Абдуллаєв каже, що попри провокування з боку радянських спецслужб, лідери національного руху не використовували заходи насильницького впливу на владу. «Ми взяли тоді мирні методи боротьби. І з тих часів кримськотатарський національний рух таких методів мирного спротиву дотримується і досі».

Багато татар повернулося, але далеко не всі

Після 1967 року пройшло ще близько двох десятиліть, аж поки кримські татари вибороли право повернутися на батьківщину. Зараз їх у Криму майже 300 тисяч, але багато їхніх співвітчизників – третя частина цієї кількості – ще й далі перебуває у місцях вислання. За майже 20 років репатріації кримським татарам не вдалося домогтися повної реабілітації і відновлення їхніх прав. Вони більше страждають від соціальних негараздів, аніж повоєнні російськомовні переселенці. Навіть попри те, що уряд України цілі півтора десятиліття щороку виділяє на облаштування репатріантів до 10 мільйонів американських доларів.

І в Криму дивуються, чому Росія, керівники якої часто називають її правонаступницею СРСР, жодним чином не допомагає кримським татарам. Кримський експерт Микола Семена завважує, що міждержавні проблеми мають вирішувати ті держави, які до них причетні. «Проблему кримських татар мала б вирішувати Росія. Оскільки вона, якщо стосується прав на майно чи якісь наслідки, то оголошує себе правонаступницею колишнього СРСР. А ось коли мова йде про обов’язки, про вирішення проблем інших країн, до чого вона причетна, то в такому випадку Росія відмежовується. Її керівники кажуть, що це внутрішня проблема саме тих країн».

Втім, самі кримські татари кажуть, що, хоч і допомога з Росії не зашкодила б, але більше сподіваються на Захід. Сьогодні в Криму про Указ 1967 року практично не згадували, лише історики зібралися на наукову конференцію у провінційному Карасувбазарі. Тут кажуть, що яким би не було важким минуле, краще жити надіями на майбутнє.