Словаччина – Визначний український вчений і громадсько-політичний діяч 19-го століття Михайло Драгоманов у своїй науково-публіцистичній розвідці «Україна і центри», опублікованій 130 років тому, запрошуючи читача уважно приглянутися, крім іншого, до наслідків русифікації українського шкільництва, дійшов висновку, що: «вся державна історія Росії є ніщо інше, як лише спустошення країв, їх грабування й обман і зовсім не «збирання» для того, аби їх згодом просвітити європейською наукою, ощасливити всякими іншими благами».
Достеменно відомо, що в «ощасливленні» чужих країв і звичаїв активну участь брала вірна служниця самодержав’я – Російська православна церква. У зв’язку з цим Драгоманов наводить слова московського монаха Дамаскіна, який у 17 столітті дав, так би мовити, «сконцентровану» оцінку тодішнього українського православ’я, що його привів до процвітання славетний київський митрополит Петро Могила. «Кияни все давнє благочестя зрадили, перейшли від смиренного на горде; в одежі, в поступках та звичаях все у них латиноподібне. По чому можна пізнати киянина?», – запитував Дамаскін і тут же дав відповідь:« Він читає польські й литовські книги, Київ понад міру вихваляє, науки грецької не любить, а латинську приймає. Сам собою, як сатана, бути хоче».
Ось яка квінтесенція! Це не емоційно-спонтанне висловлювання якогось малоосвіченого монаха, а свідоцтво того, чим в ті часи турбувалося російське самодержав’я і православ’я – остаточно підкорити собі Русь-Україну і цим самим знищити, з погляду Москви, «єресь», свого роду «сатанізм». Це проявлялося в різний спосіб. За часів апогею цезаропапізму, 1720 року цар Петро Перший наказав всі церковні книги друковані у Києві звіряти з російськими виданнями «дабы никакой розни и особаго наречыя в них не было». Згодом всілякі прояви «сатанізму» чи пак – української окремішності у Петербурзі-Москві почали називати «мазепинством», ще пізніше, «мазепинством-петлюрівством» і закінчили наприкінці ХХ століття тавром «українського буржуазного націоналізму».
Якщо російський президент Володимир Путін 2005 року говорив, що розвал Радянського Союзу є найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття, то він повторив «міністра закордонних справ» Московської патріархії митрополита Кирила (Гундяєва), який 1994 року заявив: «Церква сприймає розпад єдиної держави як трагедію. Тому ми (Московський патріархат, – І. Г.) вважаємо, що будь-які розумні зусилля, спрямовані на відновлення Вітчизни, – це благо. Росіяни, українці і білоруси – це єдиний народ».
Нове звучання гасла «народ і партія – єдині»
В такому ж дусі й проповідував Кирило, вже як Московський патріарх, під час свого візиту до України. «Трагедією» для нього є базування двох флотів у Криму. Звісно, найкращою розв’язкою, вважає московський першоієрарх, було б, якби там залишився один – російський флот, і то навіки. Не дають спокою «розкольники, католики, уніати». Для
предстоятеля РПЦ Кирила, Україна – «єдиний простір Святої Русі». Звучало повторно і нав’язливо. Однак, нічого нового. Саме так, щоправда, без прикметника «свята» говорили раніше російські політики. Вісім днів після провалу ГКЧП і на п’ятому дні життя України як держави 1991 року Олександр Руцькой заявив: «Розкол росіян, українців та білорусів є найбільшою поразкою російської держави від часів Богдана Хмельницького». А щоб не було різних тлумачень, герой радянської окупації Афганістану додав, що «СРСР – це була Росія, названа Радянським Союзом».
Послідовник вчення Леніна, махровий «інтернаціоналіст» і шеф Компартії Російської Федерації Геннадій Зюганов 1998 року проливав сльози: «Нашу єдину державу і єдиний триєдиний російський (русский) народ – великоросів, малоросів і білорусів – розрізали по-живому. Без слов’янської єдності не може бути ніякого відродження нашої великої Батьківщини». Подібні переконання політиків і церковників Росії стали підставою того, що митрополит Смоленський і Калінінградський, а нині патріарх Кирило, в лютому 1999 року остерігав сенаторів Верхньої палати Державної думи Росії не поспішати з ратифікацією «великого» Договору з Україною. Його попередник, патріарх Алексій ІІ також висловився «за цілісність і неподільність історичної Росії» (Российская газета, 6.1.2001), бо виходив з переконання, що і вся територія України аж до українсько-словацького кордону (а може ще й дальше) є «канонічною» територією РПЦ.
Дуже дивно, навіть агресивно звучали з вуст Московського патріарха слова, що Київ – «наш спільний Єрусалим». Якщо паломник їде до «Єрусалима», який є столицею незалежної держави, то слід виявити до цього факту якусь елементарну повагу, сказати на привітання хоча б одну фразу українською мовою. Марні сподівання. Щоправда, патріарх Кирило, то не папа Іван Павло Другий, який у Києві під час свого візиту до України 2001 року повторив слова Тараса Шевченка «У свої хаті своя правда і сила, і воля», що одразу було кваліфіковано керівним співробітником Інституту країн СНД в Києві Кирилом Флоровим як одну із заяв, «скерованих на подальший відрив України від Росії».
Колективного спасіння немає
А як розуміти слова патріарха Кирила, що Дніпро – «спільна купіль» трьох східнослов’янських народів? Тисячу років тому хрестився в Дніпрі один народ – Київської Русі. Якщо згодом «народилися» три брати і кожен з них нині, у ХХІ столітті живе своїм власним життям, то чи всі троє повинні одним милом намилюватися, в одній і тій самій купелі купатися та може ще й одним рушником витиратися? Чи, може східні слов’яни взагалі не «братні народи», а якесь чудовисько з двома хвостами, котрі вертяться так, як диктує їм одна голова, котра стирчить... у Москві?
В останній день свого візиту до України, в Почаївській лаврі Кирило знову наголосив, що єдність – це основа «без якої не може бути спасіння народу». Ерудований богослов такого казати не повинен, адже відомо, що згідно з вченням Ісуса Христа спасіння, – це не справа колективів чи навіть цілих народів. Це справа кожного окремого віруючого християнина...
Михайло Драгоманов, навівши у своїй, згаданій на початку, праці висловлювання московського монаха Дамаскіна, прокоментував їх такими словами: «Ось у чому все лихо: «САМ СОБОЮ, ЯК САТАНА, БУТИ ХОЧЕ!» А все інше – діло побічне тілько, звісно, такого «безпорядку» (сепаратизму, анархізму, чи як там!) не може потерпіти «государственный елемент», ні правий, ні лівий».
У цьому контексті можна сказати, що патріарх Кирило, прем'єр-міністр Путін, комуніст Зюганов та іще з ними сучасні – праві й ліві – російські політики, якщо йдеться про «братерські» обійми України – одним миром мазані.
(Словаччина – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Ось яка квінтесенція! Це не емоційно-спонтанне висловлювання якогось малоосвіченого монаха, а свідоцтво того, чим в ті часи турбувалося російське самодержав’я і православ’я – остаточно підкорити собі Русь-Україну і цим самим знищити, з погляду Москви, «єресь», свого роду «сатанізм». Це проявлялося в різний спосіб. За часів апогею цезаропапізму, 1720 року цар Петро Перший наказав всі церковні книги друковані у Києві звіряти з російськими виданнями «дабы никакой розни и особаго наречыя в них не было». Згодом всілякі прояви «сатанізму» чи пак – української окремішності у Петербурзі-Москві почали називати «мазепинством», ще пізніше, «мазепинством-петлюрівством» і закінчили наприкінці ХХ століття тавром «українського буржуазного націоналізму».
Патріарх Московський і всія Руси Кирил під час зустрічі з архієреями, духовенством, чернецтвом, викладачами і студентами Київських духовних шкіл 29 липня 2009 року.
Патріарх Російської православної церкви Кирило, перебуваючи в Україні, постійно мав на увазі цю «єресь», щоправда він не послуговувався мовою монаха Дамаскіна, натомість висловлювався значно витонченіше, навіть дипломатично, щоб важко простим віруючим розрізнити між проповіддю і політичним посланням. Московський патріарх говорив в дусі історичних традицій РПЦ і відповідно до намірів режиму Путіна/Медведєва: гальмувати і, по можливості, задушити прагнення України утвердити себе як європейська суверенна держава з власною, їй притаманною, культурою і духовністю. 
Якщо російський президент Володимир Путін 2005 року говорив, що розвал Радянського Союзу є найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття, то він повторив «міністра закордонних справ» Московської патріархії митрополита Кирила (Гундяєва), який 1994 року заявив: «Церква сприймає розпад єдиної держави як трагедію. Тому ми (Московський патріархат, – І. Г.) вважаємо, що будь-які розумні зусилля, спрямовані на відновлення Вітчизни, – це благо. Росіяни, українці і білоруси – це єдиний народ».
Нове звучання гасла «народ і партія – єдині»
В такому ж дусі й проповідував Кирило, вже як Московський патріарх, під час свого візиту до України. «Трагедією» для нього є базування двох флотів у Криму. Звісно, найкращою розв’язкою, вважає московський першоієрарх, було б, якби там залишився один – російський флот, і то навіки. Не дають спокою «розкольники, католики, уніати». Для
предстоятеля РПЦ Кирила, Україна – «єдиний простір Святої Русі». Звучало повторно і нав’язливо. Однак, нічого нового. Саме так, щоправда, без прикметника «свята» говорили раніше російські політики. Вісім днів після провалу ГКЧП і на п’ятому дні життя України як держави 1991 року Олександр Руцькой заявив: «Розкол росіян, українців та білорусів є найбільшою поразкою російської держави від часів Богдана Хмельницького». А щоб не було різних тлумачень, герой радянської окупації Афганістану додав, що «СРСР – це була Росія, названа Радянським Союзом».
Послідовник вчення Леніна, махровий «інтернаціоналіст» і шеф Компартії Російської Федерації Геннадій Зюганов 1998 року проливав сльози: «Нашу єдину державу і єдиний триєдиний російський (русский) народ – великоросів, малоросів і білорусів – розрізали по-живому. Без слов’янської єдності не може бути ніякого відродження нашої великої Батьківщини». Подібні переконання політиків і церковників Росії стали підставою того, що митрополит Смоленський і Калінінградський, а нині патріарх Кирило, в лютому 1999 року остерігав сенаторів Верхньої палати Державної думи Росії не поспішати з ратифікацією «великого» Договору з Україною. Його попередник, патріарх Алексій ІІ також висловився «за цілісність і неподільність історичної Росії» (Российская газета, 6.1.2001), бо виходив з переконання, що і вся територія України аж до українсько-словацького кордону (а може ще й дальше) є «канонічною» територією РПЦ.
Дуже дивно, навіть агресивно звучали з вуст Московського патріарха слова, що Київ – «наш спільний Єрусалим». Якщо паломник їде до «Єрусалима», який є столицею незалежної держави, то слід виявити до цього факту якусь елементарну повагу, сказати на привітання хоча б одну фразу українською мовою. Марні сподівання. Щоправда, патріарх Кирило, то не папа Іван Павло Другий, який у Києві під час свого візиту до України 2001 року повторив слова Тараса Шевченка «У свої хаті своя правда і сила, і воля», що одразу було кваліфіковано керівним співробітником Інституту країн СНД в Києві Кирилом Флоровим як одну із заяв, «скерованих на подальший відрив України від Росії».
Колективного спасіння немає
А як розуміти слова патріарха Кирила, що Дніпро – «спільна купіль» трьох східнослов’янських народів? Тисячу років тому хрестився в Дніпрі один народ – Київської Русі. Якщо згодом «народилися» три брати і кожен з них нині, у ХХІ столітті живе своїм власним життям, то чи всі троє повинні одним милом намилюватися, в одній і тій самій купелі купатися та може ще й одним рушником витиратися? Чи, може східні слов’яни взагалі не «братні народи», а якесь чудовисько з двома хвостами, котрі вертяться так, як диктує їм одна голова, котра стирчить... у Москві?
В останній день свого візиту до України, в Почаївській лаврі Кирило знову наголосив, що єдність – це основа «без якої не може бути спасіння народу». Ерудований богослов такого казати не повинен, адже відомо, що згідно з вченням Ісуса Христа спасіння, – це не справа колективів чи навіть цілих народів. Це справа кожного окремого віруючого християнина...
Михайло Драгоманов, навівши у своїй, згаданій на початку, праці висловлювання московського монаха Дамаскіна, прокоментував їх такими словами: «Ось у чому все лихо: «САМ СОБОЮ, ЯК САТАНА, БУТИ ХОЧЕ!» А все інше – діло побічне тілько, звісно, такого «безпорядку» (сепаратизму, анархізму, чи як там!) не може потерпіти «государственный елемент», ні правий, ні лівий».
У цьому контексті можна сказати, що патріарх Кирило, прем'єр-міністр Путін, комуніст Зюганов та іще з ними сучасні – праві й ліві – російські політики, якщо йдеться про «братерські» обійми України – одним миром мазані.
(Словаччина – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.