Через трагедії, що відбулися з вірменами в минулому столітті, чисельність вірменської діаспори у світі сьогодні перевищує населення самої Вірменії. Від початку 1990-х кількість вірмен в Україні зросла майже удвічі. Найбільше представників цього народу живе нині у Донецькій області.
Як українські Приазов’я та Донбас стали для вірмен новою батьківщиною, що в їхньому житті змінила війна і якою мовою розмовляють їхні діти – в репортажі Радіо Свобода з прифронтових районів на сході країни.
Незалежно від віку чи місця проживання, кожен вірменин береже пам’ять про найбільш трагічні події свого народу від початку минулого століття: масове знищення вірмен у Туреччині 1915–1917 років, коли загинуло близько півтора мільйона людей – вірмени називають це геноцидом свого народу; землетрус 1988 року біля вірменського міста Спітак, де постраждали щонайменше двадцять п’ять тисяч осіб, та Карабахський конфлікт, що триває досі і забрав життя понад сорока тисяч людей.
Внаслідок останнього у Вірменії з’явилося поняття «темні часи». Йдеться про три роки блокади країни з 1992 по 1995 роки, коли населення опинилося відрізаним від будь-яких комунікацій.
Люди у вірменській столиці Єревані спали при нульовій температурі у будинках, не мали продуктів харчування, а щоб зігрітися, зривали паркет, палили меблі і зрізали усі дерева, що були навколо.
У той час вірмени часто вимінювали свої помешкання на квиток в один бік – геть із міста. Більшість із них туди вже ніколи не повернулася.
Кілька тисяч вірмен на початку дев’яностих опинилися і в Україні. Донецька область стала для них прихистком, бо у промислових містах була хоч якась робота.
Сьогодні у Донецькій області налічується понад п’ятдесят тисяч вірмен. На неокупованих територіях найбільше в Маріуполі – понад десять тисяч, у Краматорську – близько п’яти тисяч, та у Костянтинівці – понад дві.
«Подивіться на це місто. Як його можна не любити?» – каже, зіщулившись від пронизливого вітру, Ваге Маміконян.
Він стоїть на вершині ледь засніженої гори біля металевого вершника на зеленому коні. Навколо – пологі, лисі донецькі гори, а внизу – Краматорськ. Місто, що лежить між Білявськими пагорбами і горою Карачун. Її щоглу звідси добре видно.
Саме у Краматорську двадцять шість років тому родина Ваге знайшла притулок, а сам він останні п’ять років очолює місцеву вірменську громаду.
Ваге став її керівником у двадцять п’ять років і, як сам признається, це був непростий виклик. Здавалося, що не впорається, не зможе, щось піде не так. Але найстарші представники громади обрали саме його без вагань. І не помилилися.
Телефон Ваге дзвонить не менш ніж півсотні разів на день. Його друзі кажуть, що він не вміє казати «ні» і завжди намагається допомогти. Навіть коли здається, що це неможливо.
До Вірменії Ваге повертатися не збирається: «Тут мені дали можливість заробити те, що я маю. Іноді навіть користувався тим, що я вірменин. Бо мої родичі тут давно трудилися, а місцеве населення їх поважало».
Ваге признається, що сум за батьківщиною є, але він вміє його тамувати – періодично їздить туди із родиною. А потім повертається до Краматорська.
Агасі Барсегян із родиною живе в одному із багатоквартирних панельних будинків Костянтинівки. Звідси до Краматорська менш ніж тридцять кілометрів.
Заходимо до Барсегянів у гості разом із Ваге та Ламарою Мовсісян – жінкою, яка керує освітніми проектами вірменської громади.
У родині Барсегянів троє дітей. Найстарший син, Ґурґен, закінчив Харківську консерваторію, середня дочка Маріам вивчає китайську мову у Харкові, а найменша Наре – вчиться у костянтинівській школі. Усі вони з дитинства знають вірменську.
На просторій кухні у кутку стоїть фортепіано, поруч – клітка із папугою. На музичному інструменті лежить вірменський прапор та картина із Араратом – священною горою і символом втраченої батьківщини для вірмен.
Господар дому дістає із горщика полбу (національна страва), а в окрему тарілку складає смажене м’ясо. На столі вже чекає вірменський лаваш і кінза. Це основні страви вірменської кухні.
Агасі разом із дружиною Анаїт живуть у Костянтинівці понад двадцять років. Але Україна починалася для них із Чернігівщини.
У «темні часи» сестра Анаїт покликала їх до України. З маленькою дитиною вони втекли з Вірменії, не взявши із собою нічого.
«Люди знали, що у нас дитина. Прийдуть, постукають – принесли молоко. Добрі до нас були. А там, вдома, мила не мали, щоб випрати дитині штани. В Україну ж приїхали – ось земля, бери, працюй. У нас нічого не було, а за двадцять п’ять років все створили завдяки Україні. Я не маю права не любити, не поважати її», - розповідає Анаїт.
Приїхавши до України, вона разом із сестрою плела і шила, щоб заробити хоч якісь гроші. У Чернігівській області залишилися подруги, з якими Анаїт спілкується й досі.
Після півночі України родина переселилася до східної Костянтинівки і почала нове життя.
Про те, чи не ставилися до них колись упереджено, жінка відповідає стримано: «Може, хтось і сказав: «понаїхали». Але я впевнена, що ніколи не можна «тикати». Звідки ти знаєш, що далі з тобою буде? Але зараз, куди не прийду, я впевнена, що мені поможуть. Наші, українці. Нас тут уже всі знають, а ми їх».
У жінки багато подруг-українок, яких вона вчить готувати вірменські страви.
Вірмени – показовий приклад народу, який старанно зберігає традиції, ідентичність та своєрідний щем за втраченою батьківщиною. Однак мало хто туди повертається, незважаючи на війну, що останні чотири роки триває на Донбасі.
Навесні 2014-го, коли Донеччину розділила війна, місцеві вірмени, як і всі інші жителі сходу України, відчули страх. З’явилися думки про те, що через майже тридцять років після переселення доведеться знову тікати.
Той, хто мав можливість, у «найгарячіший» час відправляв дітей до Вірменії, в інші країни чи міста.
Агасі про початок війни згадує емоційно. «Для мене це була катастрофа. Люди щодня покидали місто. Думав, де я буду свої помідори продавати, якщо всі виїхали?» – жартує Агасі.
Анаїт каже, що чоловік готувався до того, що через його поля їхатиме військова техніка. Був час, коли його на поле не пускали ні українські військові, ні сепаратисти.
Село, де стоїть ферма Агасі, розташоване за п’ятнадцять кілометрів від Зайцева.
«Я не хотів їхати. Летять вертольоти над полем, а ми працюємо. Досі чуємо, коли лунають артобстріли. Там, де ми обробляємо землю, можна бачити горлівські шахти. Але зараз відносно тихо», – каже Агасі і швидко продовжує: «Дуже хочу жити у Вірменії. Я не патріот, бо якби ним був, то зараз воював би там. Якби був покупець, я би все продав. Магазин, поля, техніку, сховище, промислові холодильники. Бо кому я там потрібен з порошніми кишенями? Приїхати треба вже з грошима».
Чоловік на мить замислюється, його запал потрохи стихає, і Агасі продовжує вже в іншій тональності: «Якби у нас там не було корупції, якби була національна ідея, щоб почати з чистого аркуша. То можна було б їхати».
Із ним не погоджується Ламара Мовсісян. Вона також приїхала на Донбас у 90-х, а її діти та онуки вважають Україну рідною: «Мій народ втомився кочувати. Після геноциду вірмени живуть в усьому світі. Купили тут собі будинки, все з нуля почали. Тут знайомства, зв’язки. Скільки можна їхати?».
На кухні западає тиша - очевидно, кожен замислився про причини, заради яких залишається жити на Донбасі.
Після прийому вдома Агасі веде нас до однієї із костянтинівських шкіл, де вивчають вірменську. Тут нині триває ремонт. Чоловік показує розрите подвір’я і тонкі молоді дерева.
«Минулого року ми відзначали 200-річчя Тараса Шевченка і посадили на честь цього десять вишень біля школи», – каже вірменин і з гордістю додає: «Я після того портрет Шевченка повісив у себе на складі. Вояки заходять, бачать його і кажуть про мене: «Це наш хлопець!».
Вірмени Краматорська, як і Костянтинівки, не мають власної церкви, тому відвідують православні храми міста. Але віра цього народу відрізняється від православного християнства. Вірмени належать до своєї власної Вірменської апостольської церкви.
Найближча вірменська церква від Краматорська та Костянтинівки, Сурб-Хач, розташована в окупованій Макіївці, куди раніше вірмени навідувалися, щоб помолитися, охрестити дитину чи одружитися. Тепер, щоб відвідати вірменську церкву, треба їхати у Дніпро чи Харків.
Вірменин, диякон Геннадій, який служив у макіївському храмі протягом десяти років, після початку війни облаштував келію у власному подвір’ї приватного сектору Костянтинівки.
Рудий пес пронизливим гавкотом зустрічає усіх гостей біля хвіртки. Кілька метрів засніженою доріжкою вглиб двору, і потрапляємо у тісну кімнату, обставлену іконами та образами. Тут Геннадій молиться.
Він приїхав до Костянтинівки у 1996 році з Вірменії, де також служив у церкві.
У кожної ікони тут – своя історія. Це все подарунки від священнослужителів із України, Західної Європи та Росії.
«Коли засновник Києво-Печерської лаври Антоній був на Афоні, його благословили і сказали: «Йди на свою Батьківщину і там будеш проповідувати християнство. Він ходив по монастирях, але вони йому не сподобалися, душа не лежала. Тому він поселився у печері сам-один і побудував своїми сльозами монастир. До нього приходили меценати, допомагали. А ця келія – це все з моїх сліз», – пояснює Геннадій.
Диякон каже, що раніше, коли жив у іншому будинку, до нього приходили багато людей, яким він допомагав. Тепер інколи він зустрічається із ними у місцевому храмі. Проте більшість часу – спілкується з людьми в інтернеті через соціальні мережі.
Чоловік детально розповідає про кожну річ у своїй келії. Каже, що ніколи й подумати не міг, що до нього прийдуть журналісти, і дякує за візит. Потім запалює ладан і читає молитву вірменською мовою. За мить тісна кімната наповнюється справжнім церковним духом.
«Тут я виклянчую здоров’я: тілесне, духовне, душевне. Бо коли душа болить, людина днями і місяцями може не спати. Тут прошу в Бога для наших померлих спокою душі, а потім кажу: «Господи, вибач мене, многогрішного». Бо немає людини без гріха?» – запитує Геннадій, уважно заглядаючи в очі.
Вірмени Донбасу планують збудувати власну церкву. Одні із найстарших представників громади Краматорська Гайк Мовсісян та Альберт Ґріґорян запевняють, що вже мають план та місце, де хотіли б звести храм.
Гайк Мовсісян та Альберт Ґріґорян були одними із перших вірмен у Краматорську, які оселилися у промисловому місті ще в 1960-х роках. А на початку 1990-х, під час Карабахського конфлікту, допомагали співвітчизникам знайти домівку в Україні.
Дід Мовсісяна був священиком у Західній Вірменії (нині Туреччина). Під час геноциду він втік до Армавірської області Вірменії, але встиг захопити кілька церковних книг. На новому місці він побудував невелику каплицю і мріяв, щоб там з’явилася церква. У 2009 Гайк Мовсісян збудував там церкву, і за її зразком запланований храм і у Краматорську.
Поки що священним місцем для вірмен Костянтинівки та Краматорська є хачкар біля церкви Іова Почаївського.
Хачкар – стела з вирізьбленим зображенням хреста. Для вірмен це символ спасіння. В усьому світі немає двох однакових хачкарів – кожен майстер робить його оригінальним.
У Донецьку область цей хачкар привезли із Вірменії. Там протягом двох місяців його вирізьблювали із вулканічного червоного туфу.
Хачкар у Костянтинівці встановили в пам’ять двадцятип’ятиріччя землетрусу у Вірменії. Це сталося п’ятого грудня у 2015 році, коли за кілька кілометрів від міста тривали бойові дії.
Щосуботи у найстарішій школі Краматорська діти молодших класів протягом трьох годин вивчають вірменську мову та культуру.
Місцеві заклади освіти поділені на чотири округи, і на прохання школи відділ освіти виділив три години на тиждень на вивчення вірменської у загальноосвітній школі № 1.
Двоповерхова яскрава будівля з колонами на вході та високими стелями всередині. У кабінеті, де вчать вірменську, на стінах українська символіка, а на шафі – невеликий вірменський прапор.
Вчителька вірменської Тегміне Айрумян пояснює дітям нові вірменські слова, а вже за півгодини вони вивчатимуть вірменські танці. З іншою вчителькою – українкою.
Вірменську мову щосуботи тут опановують діти переважно менших класів. Деякі приходять з батьками, які також хочуть покращити свої знання.
Вірменська мова складна для вивчення – вона належить до індоєвропейської сім’ї, але має там особливе місце і не входить до складу жодної мовної групи. Тим не менш, у вірменської та англійської є схожі звуки, що дає можливість вірменам розмовляти англійською майже без акценту.
Директор школи, вірменин Ашот Григор'янць приїхав до Краматорська у 1989 році із Баку, де вчився у російськомовній школі. Закінчував навчання в Україні і на той час не мусив вчити української. Освоїв її вже в інституті, а нині вільно розмовляє та веде документацію українською.
Але для більшості вірмен, які переселилися до України у 90-х, українська мова так і не стала рідною. Вони її розуміють, але самі майже не використовують.
Натомість вже їхні діти вчать українську як рідну, знають російську та вірменську.
Ваге Маміконян впевнений, що вірменські діти в першу чергу мають знати українську: «Якщо ми хочемо. щоб діти мали рівні можливості, то треба вивчати українську, як рідну. Я хочу, наприклад, щоб мій син працював в обладміністрації. Він не зможе цього робити, якщо не знатиме мови».
Підручники для вивчення вірменської краматорська школа щороку отримує із Вірменії.
У середньому заняття відвідують двадцять дітей, хоча у місті вірменських сімей значно більше. У школі ж сподіваються, що учнів із часом стане більше.
Ашот Григор'янць каже, що діти, які ходять на заняття, – майбутнє вірменської громади:
«Ми офіційно зареєстрована національна меншина, тому можемо вивчати рідну мову. Але основне завдання наших занять – зробити так, щоб діти полюбили і зрозуміли вірменську культуру. А ще щоб вони не соромилися розмовляти вірменською і завжди могли сказати, що вони вірмени».
Читайте також: Нацменшини на лінії розмежування: греки Приазов’я
