Українські міленіали за кордоном: крізь терни до зірок
Як українські міленіали долають складнощі на шляху до здійснення своїх мрій
Багато сучасних міленіалів мріють про те, щоб стати «громадянами світу» – відчувати себе вдома в будь-якому куточку землі, подорожувати та накопичувати унікальний досвід. Та переїхати до іншої країни часто означає залишити свою зону комфорту – його супроводжує чимало викликів та труднощів, яким не кожен здатен подивитися в очі. Як українська молодь долає труднощі на шляху здійснення своїх мрій, чого шукають та в чому цінність такого досвіду?
У серпні 2014 року я сіла в літак, зліт якого затримували на годину – напевно, давали мені час і шанс, щоб передумати.
Після того, як я закінчила університет у Києві, переді мною стояло питання: «А що робити далі?». Я хотіла отримати освіту за кордоном, в Чехії або Німеччині, адже в цих країнах є можливість навчатися безкоштовно. А через те, що я кілька років до цього захоплювалася німецьким футболом, а потім і самою країною, то для мене вибір був очевидним, і я почала вивчати німецьку.
Я поїхала в Німеччину за програмою AuPair. Перший місяць у Мюнхені в мене була ейфорія буквально від усього! Моя «гостьова мама/гастмутер/хостмама» водила мене всюди буквально за руку, за що їй величезна подяка. Вона оформляла всі мої документи, починаючи з проїзного і закінчуючи дозволом на перебування, а я тільки ходила слідом, дивилася по сторонах і не могла повірити, що все це відбувається зі мною.
Але вже на другий місяць я наштовхнулася на перші труднощі. Коли я забула проїзний в іншій сумці і мене оштрафували за це на 40 євро (я порівняла цю суму із цінами в Україні), тоді я рішуче була впевнена, що нічого не складається, і весь світ проти мене. З появою нових більш серйозних труднощів, напевно, як у всіх мігрантів, починали з’являтися думки: «А що я тут роблю? Навіщо це все? Хочу додому до мами!».
Складно було звикнути, наприклад, до закритих магазинів по неділях. Все зачинено! Але коли вже звик, то приємно усвідомлювати, що неділя – це все ж таки день, щоб провести його з сім’єю і друзями, а не в торговому центрі.
Я також була дуже здивована, адже українські ЗМІ так довго розповідали про німецькі зарплати в 3–4 тисячі євро, але промовчали про податки і плату за житло!
В плані культури баварці дуже відкриті привітні люди, які вміють святкувати що завгодно з пивом, при цьому не переводячи свято в пияцтво. Було також незвично, що зі мною віталися люди, яких я не знала, цікавилися моїми справами, хоча і не всі щиро. Ще німці схиблені на бігу, велосипедах і здоровому способі життя (так-так, пиво – це ізотонічний напій, який корисний після тривалого забігу, наприклад).
Щодо візи – після приїзду в Німеччину тримісячну візу треба було поміняти на річний дозвіл на перебування. Це не найприємніша процедура, тому що все залежить від співробітника міграційного відділу (то не вистачає якоїсь довідки, копії, перекладу, то ще якісь проблеми із документами… і доводиться днями стояти в черзі).
Безумовно, це був і є складний шлях: приїхати в країну, де у тебе немає нікого і нічого, і почати абсолютно все спочатку. Але ж який це шанс – почати все спочатку! Тебе тут не знає ніхто, у тебе є можливість зібрати себе самому, наново, зарекомендувати себе так, як ти цього хочеш, а не так, як склалося раніше. Ти просто вчишся жити заново, як дитина, але тільки стільки часу вже немає і треба швидше вчитися говорити, шукати друзів, комунікувати в зовсім іншому суспільстві.
Я не люблю нічого планувати, мої плани чомусь не здійснюються, але життя доводить, що це на краще.
Я переїхала до Праги наприкінці 2011 року з метою навчання в університеті. В мене було багато планів, надій та мрій на майбутнє. Але мої випробування почалися вже з самого початку – коли мені вперше відмовили у візі в консульському відділенні Чехії в Києві. Та сподівання на краще і віра у свої сили давали мені змогу йти далі.
З другого разу мені вже вдалося отримати візу та переїхати до Праги. Та це не поклало край моїм візовим пригодам – тоді я навіть не уявляла, що попереду мене чекало ще довгих сім років нескінченної боротьби за право навчатися та отримати європейську освіту.
Численні відмови у візах, суди та нерозуміння причини цих відмов були значним тягарем для мене. Але поки мою справу розглядали, йшли роки, я вже встигла вивчити чеську мову, повністю адаптуватися та майже закінчити навчання на магістратурі. За стільки років в мене з’явилося багато друзів, я звикла до всього, з чим жила. І коли міграційна служба Чехії видала остаточну відмову у візі – а разом із тим відмову в можливості хоча б закінчити навчання – мої руки опустилися. Все, що залишалося, – кинути все на півшляху та повернутися.
Я повернулася до України, але зрозуміла, що здаватися не маю права. Стільки років боротьби не могло закінчитися так несправедливо. Я вирішила спробувати ще раз, і цього разу мені вдалося отримати чеську візу, а разом з нею – змогу закінчити магістратуру.
Тепер кожного разу, йдучи до міграційної поліції, я боюсь зробити щось не так, боюсь, що державна структура не ухвалить мені візу, і я не буду мати змоги хоча б отримати свій диплом.
Переїзд – це величезна відповідальність, і я не одразу зрозуміла це. Попри численні складнощі, тут я відчуваю себе у безпеці. Я вважаю, що мій досвід колосальний і з нього треба робити висновки, що ніколи і ні в якому разі не можна зупинятися, адже, крім нас самих, зачинені двері ніхто не відкриє. Що для мене дійсно важливо – це бути там, де відкриті можливості перед усіма, хоча б на правовому рівні.
Для мене та моєї дружини переїзд був неймовірним шансом розширити свої горизонти. В серпні 2011 року ми переїхали з кількома валізами на один рік для навчання в Університеті Твенте. Навчання було таким собі шляхом переїзду, а також воно відкривало двері для подорожування Європою.
Родичі дружини на той момент жили в Голландії вже близько дев’яти років, і їхній досвід показував, що в цій країні є багато плюсів. Соціальний захист для громадян (медична страховка, виплати по безробіттю в разі хвороби чи звільнення), екологія, середній рівень життя студентів і доходу в цілому (в порівнянні з Україною, де підвищена стипендія в 2011 році в ВНЗ Києва була 400–500 гривень, тоді як в Нідерландах стипендія була 875 євро, з яких 400 євро ще залишалась на життя після того, як ти заплатив за оренду квартири).
На початку було досить складно знайти гідну роботу без знання нідерландської мови. Моїй дружині тим часом було надзвичайно складно через ностальгію за Україною.
Додаткова складність була і в тому, що після навчання в університеті в Голландії давали всього півроку на пошук роботи – так звана «віза на пошук роботи». При цьому не можна працювати будь-де, а лише в компаніях, які є в реєстрі імміграційної служби, так званий «реєстр роботодавців для висококваліфікованих мігрантів». Інша складність в тому, що візи дуже дорогі. Наприклад, віза для пошуку роботу коштувала близько 300 євро, а віза для висококваліфікованих мігрантів – близько 500. При цьому навіть якщо пощастить знайти роботу за півроку, подальша віза дається на час вашого контракту з фірмою, які зазвичай дають контракт максимум на рік. Тобто ви весь час під тиском того, що у вас закінчується віза, замість того, щоб зосередитись на роботі і власне просто повноцінно планувати і радіти життю.
Найбільші складнощі тут – це високі податки, коротка декретна відпустка і високі ціни на житло (якщо ви працюєте, то ви маєте право орендувати житло від 710 євро, люди які не мають доходів, претендують на соціальне житло. Але це стосується біженців та голландців). Плюс мова достатньо складна для того, щоб оволодіти нею в перші пару років життя. В плані пошуку роботи – вас вважають конкурентом голландцям, яким роботодавці часто надають перевагу в маленьких містах.
Але тут є і безліч плюсів: екологія, розвинута інфраструктура, привітні люди, фінансова стабільність, прозорість податкової системи та відсутність корупції.
Наш досвід був надзвичайно складним, адже тут всього довелося досягати самотужки. Без допомоги сім’ї. Але я завжди говорю так: п’ять років життя в іншій країні рівноцінні 15 рокам життя в своїй країні. Досвід неоціненний, він загартував характер, зробив мене сильнішим. Я можу дати своїй сім’ї те, чого не можу дати в Україні (на щастя та на превеликий жаль одночасно, адже хотілося б, аби Україна давала ті ж можливості для молоді, що і Європа).
Якщо була б можливість, я б хотів, щоб мої батьки теж переїхали до Голландії, де, виходячи на пенсію, люди влаштовують свято, адже тепер вони вільні і можуть подорожувати світом.
Переїзд до Китаю – це наче стрибнути з парашутом, не знаючи куди, з якої висоти, і не знаючи, чи є у тебе взагалі парашут за спиною! Мій «стрибок» відбувся в 24 роки. Тоді я повернулася в Україну, проживши рік в Каліфорнії, влаштувалася на роботу, зрозуміла що робота з 9-ї до 5-ї – це не для мене, і душа просить пригод. Цього разу – східних!
Приїхала я в Пекін із двома валізами, записалась на курси китайської, зненавиділа Китай, пережила неймовірно холодний січень, а навесні… я закохалася, і живу з цим відчуттям вже три роки! Любов, вона ж зла!
Знайти роботу і оформити дозвіл на роботу в Китаї цілком можливо, якщо ви вільно володієте англійською, маєте вищу освіту та знаєте собі ціну. Зараз я працюю менеджером в декількох освітніх проектах і викладаю в Пекінській кіноакадемії. Та в Китаї треба звикнути до того, що дзвінки по роботі в 23:00 – це норма.
Інша проблема – забруднене повітря. В першу чергу – купуєш очищувач повітря додому, а маска стає невід’ємним аксесуаром. Бувають навіть «дні забруднення», коли зачинають школи, вулиці – порожні, і ви мусите сидіти вдома. Тільки-но уявіть, як це. Але влада робить все можливе, щоб подолати цю проблему.
Додатковий культурний шок в Китаї – заборонені Google, Facebook, Instagram. Цензура, повний контроль над соціальними мережами та медіа в цілому. Це настільки лякає, що хочеться все кинути та переїхати якомога скоріше. Але тут теж використовують VPN, тому при бажанні побачити, що подарував наречений подружці на новий рік, – знайдеться можливість зайти в Facebook.
Ще одна проблема – мова. В ній п’ять тонів, 5 інтонацій – і коли одне й те саме слово вимовляєш по-різному – змінюється й значення. А писати й читати багато іноземців навіть не починають пробувати. Треба прийняти й те, що ніхто майже не говорить англійською. Тому навіть знайти McDonald’s без китайської може бути складно, китайською він Màidāngláo, і (на їхню думку) звучить це однаково.
Але тут є і багато переваг. У Пекіні дуже безпечно, навіть вночі, а темпам розвитку міста немає рівних. Прокидаючись, я беру молоко, яке мені привезла молочна компанія о 6-й ранку і поставила під двері, снідаю, виходжу на вулицю, беру суспільний велосипед, сканую QR-код, плачу 1 юань на день (4 грн) і їду на роботу. Готівки у мене немає вже рік … всі в Пекіні розраховуються віртуальними грошима в мобільному застосунку – чи то овочевий ринок, чи оплата комунальних послуг, чи оплата навчання або зарплатня. Всюди є переносні батареї для телефонів, які можна взяти напрокат, і все доставляють додому. У супермаркеті я не була вже місяців 6.
Рішення переїхати до Польщі було спонтанним. Я ніколи не мріяв побувати у статусі «європейського студента» і зовсім не уявляв себе за кордоном. Відверто кажучи, надихнули мене мої друзі й однокурсники, які, закінчивши бакалаврат в Україні, вступили на магістратуру за кордон.
Вони розповідали про мультикультурне середовище, можливість подорожувати, розваги і численні переваги європейської системи освіти. У серпні 2014 року, отримавши студентську візу, я поїхав у Варшаву.
Якщо я скажу, що мій переїзд був швидким і легким, це буде неправда. Коли переїжджаєш в іншу країну, змінюються не тільки речі навколо – змінюєшся й ти сам. На мою думку, адаптуватися у Польщі набагато легше, ніж в інших країнах ЄС. Схожа мова, традиції, менталітет – все це йде лише на користь. Є можливість навчатись, працювати та інтегруватись.
А ось щодо питань легалізації – зробити це в Польщі можливо, якщо ти маєш польське коріння, або якщо ти студент чи маєш постійне місце праці. На жаль, зараз ситуація з отриманням посвідки на проживання ускладнюється великим потоком трудових мігрантів, через що державні установи не справляються з поданими заявами і розгляд справ суттєво затягується (деколи майже на рік).
Також зовсім не новина, що ставляться поляки до іноземців (зокрема українців) теж по-різному: деякі прагнуть щиро подружитись, а деякі відверто уникають.
Та, попри всі складнощі, я відчуваю себе на своєму місці.