Наприкінці 1962-го на околицях Києва виникла Кібертонія, яка, як запевняли її мешканці, не влазила ні у який бінокль, оскільки була країною трьох вимірів – енергії, сміху, мрії і фантазії.
У Кібертонії була своя конституція, рада роботів на чолі з роботом-саксофоністом, своя валюта кібертіно, власна газета «Вечірній Кібер» і, серед іншого, кіберперукарня та кіберлазня.
Такою самоіронічною травестією зустрічали новий рік молоді співробітники новоствореного Інституту кібернетики Академії наук УРСР. Це був колектив творчих та енергійних особистостей, які серйозно ставилися до своєї роботи. А коли жартували, то теж на совість.
Кібертонці жартували, адже почуття гумору – одна з найхарактерніших рис, що мала б відрізнити їх від розумних машин, у створення яких вірив їхній лідер Віктор Глушков.
Після Другої світової багатьом новаторам в СРСР було нелегко. Коли комуністи вирішили, що генетика – маніпуляція імперіалізму, на Заході почалося зародження кібернетики. У 1948-му американський математик Норберт Вінер дав їй визначення науки про управління і комунікацію у тварині та машині. Визначення поплічників Сталіна було коротшим: буржуазна лженаука.
Але з початком хрущовської відлиги Радянський Союз накрила хвиля технооптимізму. Владна верхівка демонструвала інтерес до раніше заборонених дисциплін. Це був зоряний час для Інституту кібернетики. За два десятиліття кількість його кадрів зросла з кількох сотень до кількох тисяч. Під керівництвом Віктора Глушкова вони розробляли електронно-обчислювальні машини і прототипи персональних комп’ютерів, працювали над теорією автоматів та обробкою природної мови, закладаючи таким чином фундамент для розвитку інформаційного суспільства – поняття на той час маловідомого.
Перші комп’ютери створювали для військових потреб. Підхід Віктора Михайловича полягав у тому, щоб використати їх ще й для управління суспільством
– Перші комп’ютери створювали для військових потреб. Підхід Віктора Михайловича полягав у тому, щоб використати їх ще й для управління суспільством, – розповідає один зі студентів вченого, доцент кафедри інформаційних систем факультету комп’ютерних наук та кібернетики КНУ ім. Тараса Шевченка Володимир Шевченко. – Але суспільство не було повною мірою до цього готовим.
Погляди Глушкова, як кажуть, випереджали час. Шевченко згадує свого вчителя як надзвичайно завантаженого та продуктивного діяча, якому дивовижним чином вдавалося встигнути, здавалося б, неможливе.
Його улюбленим літературним персонажем був Фауст, що прагнув пізнати усі таємниці світу
– Він постійно був у справах. Нас вражала його унікальна пам’ять і те, наскільки він був ерудованим. Кажуть, замолоду він побився об заклад, що упродовж десяти годин декламуватиме вірші. Німецьку класику знав в оригіналі. Його улюбленим літературним персонажем був Фауст, що прагнув пізнати усі таємниці світу.
Доля склалася так, що у самого Глушкова на це було лише 58 років.
Народився 24 серпня 1923 року в Ростові-на-Дону. Так само як і вундеркінд Вінер, Глушков змалку був допитливим та цілеспрямованим. На запитання, які його цікавили, ще не було відповідей. Тож аби їх знайти, він вирішив стати вченим.
Війна змушувала відкладати плани. Але це лише зміцнило його наміри.
Провчившись чотири роки в Новочеркаському індустріальному інституті на теплотехнічному факультеті, вирішив повернутися на фізико-математичний Ростовського університету, який змушений був залишити після початку мобілізації. Для цього потрібно було скласти академрізницю – 25 іспитів та заліків. Складав один за одним, намагаючись встигнути якомога більше. Коли викладачі розійшлися по домівках, подався їх шукати. Один із іспитів склав професору астрономії, доки той стояв у черзі за хлібом. Отримавши чергову п’ятірку, відмінник підживився сухарями, які залежалися у нього в кишенях, підійшов до руїн тамтешнього драматичного театру і заснув. Комфорт – найменше, чим доводилося жертвувати.
Із закоханою у нього однокурсницею був чесним – сказав прямо, що збирається присвятити себе науці, й запропонував вийти за нього заміж, якщо вона готова взяти на себе домашні клопоти.
Після завершення навчання молодого ученого відправили за розподілом на Урал. Там він викладав в Лісотехнічному інституті Свердловська.
У 1955 році під час відпустки, яку проводив на Кавказі, мислитель віднайшов вирішення однієї з 23 фундаментальних проблем, сформульованих на початку ХХ століття видатним німецьким математиком Девідом Гільбертом. Світовій науковій спільноті до сьогодні вдалося впоратися з шістнадцятьма з них. Вирішення п’ятої – здобуток 32-річного Глушкова, що з гуком розчахнуло для нього двері у вищу математичну лігу. Йому запропонували продовжити роботу у Москві, Ленінграді чи Києві. Дружина сказала, що хоче на південь – так вони й опинилися в Україні.
Принципи, за якими діяла планова економіка з 40-х, не могли дати раду прискореному росту народного господарства: помилки у підрахунках траплялися часто й відлунювали то дефіцитом, то перевиробництвом. Глушков хотів зробити її ефективнішою, закликаючи до боротьби з паперовою стихією, яка породжувала довідки заради довідок, переважну більшість яких ніхто не читає.
На початку 60-х він запропонував керівництву СРСР створити Загальнодержавну автоматизовану систему збору та обробки інформації (ЗДАС), за допомогою якої управління країною можна було б здійснювати у віддаленому режимі. Цей проект часом називають спробою запуску «радянського інтернету».
Як зауважує режисер документального фільму про Глушкова «Великий прискорювач» Олексій Радинський, найближче оточення вченого визнає, що термін слугує радше для популяризації і є не зовсім точним. Насправді передбачалося щось значно більш тотальне, ніж інтернет, щось ближче до поняття електронне урядування.
Створення ЗДАС, яку Глушков потім називатиме головною справою свого життя, вимагало будівництва мережі обчислювальних центрів, яка охопила б усю країну (близько 200 регіональних і більше 10 тисяч локальних) і збирала б показники для головного центру обробки даних. Доступ до цієї мережі, згідно з проектом, мали б не лише представники партноменклатури, а й кожен «гвинтик» системи.
Політика цікавила Віктора Михайловича передусім як інструмент для втілення наукових ідей
– Думаю, політика цікавила Віктора Михайловича передусім як інструмент для втілення наукових ідей, яким він був відданий, – переконаний декан факультету кібернетики КНУ ім. Тараса Шевченка Анатолій Анісімов.
Глушков говорив із офіційною Білокам’яною зрозумілими їй поняттями. Він міг цитувати, не зазираючи у текст, громіздкі уривки творів Маркса. А презентуючи проект, акцентував на його ідеологічній складовій. ЗДАС, за його словами, мала стати повнокровним втіленням пророцтва щодо комуністичного майбутнього, де не те, що довідки, а й гроші будуть не потрібні. Але це, ясна річ, у перспективі.
На етапі впровадження ця програма, як визнавав Глушков, була б набагато складнішою за програми космічних та ядерних досліджень укупі. Для її створення знадобилося б щонайменше три чи чотири п’ятирічки і не менше 20 мільярдів рублів. Але за належної організації вже після першої п’ятирічки можна було б досягти окупності, а після її повної реалізації, за підрахунками Глушкова, можливості економіки й добробут населення мали б подвоїтися.
Титанічні зусилля поборника електронного соціалізму постійно наштовхувалися на стіни байдужості і навіть ворожості у верхніх ешелонах командно-адміністративної системи, пише у біографічному нарисі про життя Глушкова ветеран обчислювальної технiки академік Борис Малиновський. На це скаржилася і дружина вченого, якій він неодноразово казав, повертаючись із чергового відрядження у Москву, що його не розуміють. Але директор Інституту кібернетики не здавався.
1 жовтня 1970 року він увійшов у один із просторих залів Кремля, щоб презентувати свій проект політбюро. Проте місця генсека Леоніда Брежнєва та прем’єра Олексія Косигіна були порожніми.
На нього чекав міністр фінансів Василій Гарбузов. Він повідомив, що керівництво вважає доцільним встановити комп’ютери в центрах виробництва, але проти того, щоб з’єднувати їх між собою.
Цей компроміс був початок кінця прориву. Але не лише цей.
На початку 70-х СРСР майже припинив виробництво вітчизняних комп’ютерів після рішення Ради економічної взаємодопомоги про повсюдний перехід на машини-копії комп’ютерів ІBM третього покоління, які нарекли ЄС ЕОМ.
На той момент у Європі вже були моделі четвертого покоління. Донька Глушкова Віра пам’ятає, як її батько та головний конструктор першої ЕОМ Сергій Лебедєв писали листи у Москву з проханням не робити цього. Але вердикт уряду не змінився. Відтак радянська кібернетика була приречена на відставання.
– ЗДАС не реалізували через боягузтво керівництва, яке жахалося її як чорт ладану, тож цю ідею спрямували у русло автоматизації технологічних процесів для підвищення виробної спроможності. Це нікому не заважало, – пояснює академік та доктор фізико-математичних наук Олександр Летичевський, який також працював з Глушковим.
Програмне забезпечення, розроблене київським Інститутом кібернетики, донині функціонує на багатьох українських заводах. Його спеціалісти майже повністю автоматизували оборонну галузь СРСР та близько 80% нафтопроводів, які і тепер працюють на тому ж програмному забезпеченні (в алгоритм додали один критерій – «мінімізація зносу обладнання»).
Комп’ютеризація економіки СРСР, якою бачив її Глушков, означала б кінець привілеїв для представників державних інституцій, яким йшлося про власний вплив та власні інтереси, зазначає медіадослідниця, професор-асистент критичного аналізу медіа і технологій Університету Саймона Фрейзера у Ванкувері Світлана Матвієнко:
Він хотів усунути бюрократію, яка гальмувала виробництво
– Глушкову ж йшлося про те, щоб забезпечити комунікацію індустрії, щоб за багато тисяч кілометрів можна було керувати виробничим процесом. Він хотів усунути бюрократію, яка гальмувала виробництво. Але багатьом видавалося, що усунути бюрократію можна лише усунувши із системи управління людину із характерними для неї обмеженнями: егоїзмом, емоційністю, неквапливістю та невпевненістю. До того ж, радянська система значною мірою ґрунтувалася на так званій економіці послуг та хабарів. Кожний маленький бюрократ намагався перетворити свій невеличкий владний ресурс у матеріальний еквівалент. Ідея Глушкова делегувати рішення машинам непокоїли багатьох, хто брав у цьому участь, що викликало неабиякий спротив серед бюрократів різних рівнів.
Радянський Союз був не єдиною країною, що намагалася запровадити електронний соціалізм. Приміром, у Чилі за президента Сальвадора Альєнде у 1970-73 рр. за допомогою мережі телеграфів створили централізоване комп’ютерне управління плановою економікою – так званий Кіберсин (Cybersyn). Проектом керував англійський кібернетик Стаффорд Бір. Утім, після військового перевороту, здійсненого під проводом Августо Піночета, який ставив за мету розгром лівих сил, Кіберсин ліквідували.
Звісно ж, не обійшлося без конспірологічних теорій. У тому, що проект ЗДАС заглухнув, звинувачували й американських шпигунів. Подейкували, що уряд США, роз’ятрений досягненнями СРСР у освоєнні космосу, уважно стежив за кожним кроком заокеанського конкурента й вдавався до усіх можливих прийомів, щоб попередити його подальші перемоги.
Дослідник історії радянської науки Бенжамін Пітерс у його книзі How Not to Network a Nation. The Uneasy History of the Soviet Internet звертає увагу на парадоксальність втраченого шансу створити інформаційне суспільство в Радянському Союзі: доки соціалісти поводилися як капіталісти, яким властиво змагатися, капіталісти робили щось, чого чекали від соціалістів, – кооперувалися. США вдалося створити мережу ARPANET – предтечу сучасного інтернету – саме завдяки активній співпраці держави, науковців, військових і громадських організацій. Радянська ж система не була спроможна на аналогічну взаємопідтримку. І в останні роки її існування, коли академіка Глушкова не було серед живих, партійні мастодонти, усвідомлюючи хиткість свого становища, усе менше демонстрували вірність примарним ідеалам комунізму, роблячи натомість ставку на лібералізацію ринку.
За радянських часів вийшло чимало фільмів та книг про героїв, прототипом яких був Глушков.
Журналісти нерідко називали його «богом» та «царем» кібернетики. Ті, хто добре знав Глушкова, кажуть, він був харизматичним, але при цьому скромним чоловіком, який служив своєму покликанню до останніх днів, працюючи по 18 годин на добу.
Восени 1981 року стан його здоров’я суттєво погіршився.
Через кілька місяців після кількох колапсів він опинився у палаті реанімації з пухлиною у мозку. Опритомнівши, думав про те, що залишить після себе:
– Останні дні я хочу прожити з користю, – промовив він і попросив доньку Ольгу приходити до нього з диктофоном. Попри свій тяжкий стан, він збирався з силами, щоб усно підбити підсумки свого двадцятип’ятирічного наукового шляху.
Віктор Глушков був яскравим виразником того, що ми сьогодні уявляємо, говорячи про інформаційне суспільство. Він радо ділився знаннями та досвідом зі своїм оточенням, прагнув зробити науку доступною для якнайширшого загалу.
Учні Глушкова характеризують його як вмілого та досвідченого оратора, який, окрім імпульсу, давав їм свободу. А вимогливим був передовсім до самого себе.
Роль директора Інституту кібернетики він поєднував з роллю консультанта у численних масштабних проектах систем як в СРСР, так і за кордоном. Дещо нарікав на те, що над оформленням статей працював повільно. Хай там як, а за чверть століття йому вдалося написати їх понад 800, з яких більше 500 самотужки, решту – у співпраці з колегами. Чимало його статей про інтелектуальні машини, що могли б стати нашими помічниками, були адресовані саме молоді, на яку покладав сподівання.
Він розмірковував над тим, якою могла би бути логіко-математична модель розуму, який здатний мислити поза людським тілом, і вбачав у розвитку штучного інтелекту шлях до безсмертя, якого теж хотів: «Уже сьогодні на сучасному етапі розвитку кібернетики можна ставити питання щодо наступного щабля увічнення особистості, коли людина-творець може залишати нащадкам не лише готові результати своєї праці, а й свій творчий метод. І цілком ймовірно, що настане час, коли буде можливим перехід людства в пам’ять електронно-обчислювальної машини».
В останні дні він не прощався і втішав свою дружину, яка сиділа коло його ліжка, нагадуючи про їхні довгі вечірні прогулянки, коли дарував їй далекі сузір’я.
