Народ, що не має можливості повернутися додому. Турки-месхетинці, вони ж народ ахиска або турки-джавахці, після сталінської депортації із Грузії у 1944 році втратили свою батьківщину.
Нині близько 500 тисяч месхетинців живуть по цілому світу. Найбільше – у Казахстані, Росії та Туреччині. В Україні проживає близько 10 тисяч ахиска, переважно на сході та півдні. Турецький президент Реджеп Ердоган запрошує українських джавахців до Туреччини, проте не всі хочуть залишати Донбас.
Як живуть турки-месхетинці на Донеччині та чому не виїжджають – у репортажі Радіо Свобода із прифронтових районів країни.
Почувши назву селища Комишуваха, уявляєш, як шелестить той самий «комиш», він же очерет, біля сільського ставка. Того, де на світанку випивають безробітні, а місцевий турок-месхетинець щораз із ними свариться. Він тут вже давно свій – майже 30 років тому його родина оселилася на Донбасі, подолавши кілька тисяч кілометрів виснажливого шляху із Узбекистану. Туди турків із грузинської Месхетії депортував Сталін у 1944 році.
Азіз Айдінов – месхетинець, який живе на Донеччині із дванадцяти років. Має двох дітей, дружину-українку, власний будинок і господарство. В Україну приїхав, не маючи за душею нічого, окрім радянських документів. Тепер очолює місцеву громаду турків-месхетиніців.
Селище, у якому живе Азіз, сьогодні підпорядковане міській раді Краматорська. Проте, незважаючи на близькість до нового тимчасового обласного центру, тут поки немає ні інтернету, ні мобільного зв’язку.
Саме тому на полі біля Комишувахи можна часто бачити поодинокі фігури місцевих мешканців – там, на підвищенні, вони «полюють» на зв’язок, аби подзвонити.
З іншого боку Комишуваха розташована близько до лінії розмежування. Попри це, місцеві турки-месхетинці навіть у найкритичніший час відмовилися виїжджати.
Турки-месхетинці, вони ж ахиска або джавахці, історично проживали у Месхетії – регіоні на південному заході Грузії.
Історики кажуть про ахиска як субетнічну групу турків, яка утворилася в Грузії наприкінці 16-го століття, коли Османська імперія захопила переважно християнську Месхетію.
Після російсько-турецької війни у 1829 році цей регіон розділили між собою майбутні Грузія і Туреччина на дві частини.
У 1944 році за наказом Державного комітету оборони СРСР турків-месхетинців, разом із курдами та гемшинами (вірменська етноконфесійна група) депортували до Середньої Азії, зокрема до Узбекистану.
Там вони мали статус спецпоселенців, тобто людей без права на переселення, аж до 1956 року. Після того лише незначна частина турків зважилася на зворотній шлях до Грузії.
В Узбекистані турки-месхетинці займалися переважно землеробством, зокрема – вирощували бавовну.
У 1989 році у Ферганській долині Узбекистану сталися погроми: між узбеками і турками-месхетинцями спалахнув міжетнічний конфлікт, внаслідок якого влада евакуювала турків із Узбекистану.
Дослідник Олексій Осипов у історичній публікації назвав цілих п’ять версій, чому сталися погроми:
1. Все почалося зі сварки на базарі через «тарілку полуниці» (турок нагрубіянив продавчині-узбечці і перекинув полуницю. За неї заступилися, почалася бійка);
2. Невдоволення узбецького населення своєю бідністю на тлі більш успішних турків призвело до погромів і заворушень;
3. Боротьба турецької та узбецької мафій;
4. Поширення в Узбекистані націоналістичних ідей;
5. Політична змова. Тут два варіанти. Або вона виникла для дискредитації влади, або ж конфлікт організували органи КДБ, щоб виселити турків-месхетинців «для освоєння покинутих земель Російської Федерації».
Гульзада Сулейманівна, мати Азіза, на момент початку конфлікту у Фергані мала трьох маленьких дітей. Одного травневого дня 1989 року вона вийшла зі свого будинку, щоб подивитися, чи повертаються діти зі школи. Із полів щойно зібрали бавовну, й школярі бігли додому по свіжій оранці. Вчителі, відпускаючи їх з уроків, сказали: «Сьогодні буде війна».
«Я вийшла на дорогу разом із братом. Одразу побачили узбеків – йдуть усі в чорному, такі, що не впізнати. Вони нам усі були як родичі, ми дітей наших одружували. А тепер йдуть і кидають палаючі пляшки в наші будинки», – розповідає Гульзада.
Вона вже чула про погроми у Фергані, які сталися напередодні, але у їхньому селищі, на щастя, обійшлося без жертв – наказали лише переселитися.
«Нас вивезли у Ташкент, дали кімнату у санаторії, годували. А згодом сказали: «Виїжджайте. Хто куди хоче, де у кого є родичі. Ми так і зробили».
За втрачене житло туркам відшкодували гроші, й вони змогли роз’їхатися по всьому СРСР. Хтось виїхав до Туреччини або Сполучених Штатів. Від семи до десяти тисяч потрапили в Україну.
«Ми всі розсипались. Десять сімей туди, десять – сюди. Знайшли одне одного лише тоді, коли з’явився інтернет», – каже Гульзада.
«Тоді там була справжня війна, чого ж Туреччина нас не забрала до себе? Фергану показували всюди, вони ж все бачили! Чого не сказали: «Давайте наших людей сюди!?».
Вона впевнена, що сьогодні турки-месхетинці не повинні виїжджати з України, адже нині вони почуваються цілком безпечно:
«У 2014 році страшно було, звісно. Як почула, що людей убивають, згадала все, що з нами сталося. Дуже співчуваю цим людям: мирно жили, а тепер кожен сам за себе».
Шлях родини Азіза із Ферганської долини до Комишувахи був довгим. Спочатку вони виїхали до російського Ростова-на-Дону, потім до Смоленська, а за тим – в Україну, до Києва. Звідти їх направили на Донбас.
У Комишувасі поселили в «інтернаціональний табір» (він же приміщення місцевого санаторію) та будинок сільської школи, де турки-месхетинці жили протягом п’ятнадцяти років.
«Будинків нам ніхто не давав, – розповідає Гульзада. – Ми зайняли кімнати, завели господарство. Діти в школу ходили, хоч на початках не було навіть у що їх одягти. Нам не відмовляли у роботі – так і ставали на ноги. Купили будинок лише у 2006 році. Весь цей час продовжували займатися господарством, бо роботи у селі все одно всім не вистачало».
Жінка показує свою сьогоднішню господарку – у подвір’ї корови, гуси, індики. Немає хіба що котів – у сім’ї Азіза їх не люблять.
«Коли ми сюди приїхали, у нас ніхто не вірив. А потім мужики із майстерні почали говорити: «Вони іще піднімуться, будемо самі до них по допомогу ходити. Бо їхні баби не п’ють і не курять», – сміється вона, згадуючи.
Жінка запевняє, що Україна їх ніколи не ображала, хоча й життя було не легким.
Гульзада Сулейманівна навчила свою невістку Тамару турецьким традиціям, хоча, як тільки дізналася, що син хоче одружитися із українкою, не могла стримати емоцій:
«Я плакала. Все думала: «Як буде, що буде?». Але потім заспокоїлась: якщо полюбили один одного, то що вже їм казати. Але Тамара швидко всього навчилася, хоча я її й не змушувала, вона все сама».
Обабіч головної дороги, посеред села, стоїть у руїнах та сама школи, де жили кілька турецьких родин. У кожній кімнаті – не менше ніж по шість людей. Поруч зі школою колись були повітки для худоби, а діти бігали гратися на шкільний стадіон.
Воду набирали з криниці. Із кожного вікна виглядала труба від буржуйки: газопроводу у Комишувасі не було. І досі немає.
Тут, у школі, яка стала чи то гуртожитком, чи комунальною квартирою, виріс Азіз, його дві сестри і брат. Тут же громада турків-месхетинців відсвяткувала два весілля, і тут, у Комишувасі, вони всі вирішили залишитися. Бо ж «куди їхати?».
Після того, як турки-месхетинці покинули приміщення школи, воно пустує. Сходинки біля входу огороджує попереджувальна стрічка – будинок в аварійному стані.
Через розбиті вікна можна роздивитися затерті крісла, стільці та старі матраци – ледь помітні сліди минулого життя. Навпроти школи – ставок, який Айдінов волів би засипати – каже, місцеві забагато там випивають.
«Якщо за щось переживаєш, то немає часу пити. То все від нестатку роботи. Ось ми у 89-му вирішили: треба щось робити своє. Тому й не здалися. А так би і пили, і бомжували б», – каже Азіз.
Із Азізом, керівником місцевої турецької громади, наc знайомить вірменин, лідер вірменської громади. Незважаючи на «історичну ворожнечу» між цими двома народами, в Україні вони один одного підтримують:
«Коли ми зустрічаємося, то не говоримо, що один – вірменин, а інший – турок. Ми всі люди, живемо тут пліч-о-пліч. Україна нас об’єднала – маємо однакові паспорти, а отже, і однакову відповідальність. Наше завдання як двох представників національних діаспор – нести це у свої громади»
«Бара, Бара! Ходи сюди – станеш зіркою!»
Азіз кличе до себе одну з овець. Тварини з розкуйовдженою шерстю зібралися біля огорожі і з цікавістю поглядають на господаря.
«Одну із них я назвав Собчак, дуже на неї схожа», – жартує господар і запрошує пройти в повітку. Там, незважаючи на лютневий мороз, тепло.
«Я хочу, щоб у мене було тисячу голів. Ось тоді життя буде дійсно хороше!» – замріяно розповідає чоловік.
Азіз показує господарство, город і садок. Зауважує, що держава не підтримує його. Чоловік хоче збудувати вівчарню, найняти людей, але, як каже сам, «не дають підняти голови»:
«Зараз у нас немає доступу до людей, яким можна поскаржитися. Сказати: «Чорте-дияволе, чи Миколо-Петре, я ось цим хочу займатися, а ви допоможіть. У цьому ж немає нічого поганого, що я хочу розводити господарство?» – запитально стверджує Айдінов.
М’ясо родина Азіза здає у місто, а із молока самі роблять сир. Чоловік розповідає про те, як чистить і миє шлунок барана, потім надуває і сушить, а після цього набиває його бринзою та сметаною.
Цей «ритуал» зберігся іще від предків, коли холодильників не було, але молочні продукти треба було якось зберігати. Взимку тварини Азіза тісняться у повітках, а влітку їх виганяють на пасовиська. Тут Комишувасі пощастило – поля біля села залишилися чистими, без мін.
Турки-месхетинці у Комишувасі ображені на Туреччину, а програму переселення, яку запропонував Реджеп Ердоган, не підтримують.
Донецькі турки не розуміють, чому уряд не забрав їх після погромів в Узбекистані ще у 1989 році.
За словами Азіза, від початку війни на сході України Комишуваха не значно постраждала, тому причин для переселення немає. Всі залишаються на своїх місцях. Так вважає сам Айдінов, а отже – і його громада.
«Якби я мав сумніви, чи лишатися в Україні, я виїхав би ще у 2014 році. Але я не сумнівався. Сепаратисти нас у свої лави не тягли, хоча й раз зупинили мене на дорозі», – розповідає чоловік.
Більшість турків-месхетинців, які жили у Семенівці, що за двадцять кілометрів від Краматорська, справді виїхали до Туреччини.
Цей населений пункт серйозно постраждав унаслідок обстрілів, і його не відбудовували протягом трьох років. Схожа ситуація із переселенням і в селі Васюківка, що під Бахмутом, – значна частина турків-месхетинців покинула свої українські домівки.
Турки, які відмовилися виїжджати, вважають пропозицію Ердогана про переїзд до Ерзіджана, міста на північному сході країни, не такою вже й привабливою. У Туреччині їх чекають умебльовані будинки, проте є і «бонус» – життя на умовному «кордоні» із місцевими курдами. Месхетинці вважають, що з них хочуть зробити «живий щит».
«Не можна міняти шило на мило. Ми тридцять років тут щодня щось будували, працювали на городі, дерева садили, а тут – «бах» - і переїхав, бо там хороші умови пропонують? – чоловік сходить на емоції. – Я свій будинок не поміняю, а ворог прийде – із вилами зустріну».
Тим часом турецькі ЗМІ розповідають про «нелегку долю турків в Україні», переважно через християнське населення та холодний клімат.
«…було важко, бо Україна – не мусульманська країна. Хіба вони можуть про нас подбати?» – запитує турецьких журналістів 76-річна Сімізар Хадімова.
Ільдар Айдінов, брат Азіза, вже три роки депутат селищної ради Комишувахи. Раніше, як каже сам Азіз, брат був розбишакою, довго не одружувався (така поведінка не вітається у місцевих турків) і міг узагалі місяцями не з’являтися вдома. Нині він вирішує проблеми сільської громади і їхати з України також не збирається.
«Як мені зараз на стіл, на який мені дали хліб, стати ногою? Це вже не по-людськи буде. Україна дала нам свій хліб», – роздумує Ільдар про можливість переселення до Туреччини.
Він по кілька разів повторює сказане і уважно вдивляється в очі. Ільдар має дружину із Київщини, яку, як сам жартує, викрав, та трьох дітей - рудоволосого, як і батько, хлопчика Азара, і дві чорняві дівчинки – Кадар і Мяляк. Усі в родині знають турецьку та російську, діти дивляться мультики українською.
Біля входу до будинку Ільдара стоїть традиційний турецький круглий стіл – софра. Айдінові часто п’ють чай та каву, щоправда, не з маленьких прозорих склянок, як заведено у турків, а зі звичайних кружок.
Ільдар стверджує, що раніше таким людям, як він, прийти до влади не давали можливості. Багато років селищем керувала одна і та ж людина, яка, переконані Айдінові, ненавиділа турків. Але Ільдар вважає, що про національність в таких справах говорити не треба взагалі:
«Ми всі маємо за руку триматися. Немає значення, якого кольору у тебе шкіра, бо кров у всіх нас червона».
Родина Азіза зберігає турецькі традиції та сповідує іслам.
«Синам зробили обрізання, дружина не була проти. Поважаємо старших – при батькові почав курити лише два роки тому. Якщо сидимо із друзями, то не прийнято, щоб жінка була за столом. Якщо ж друзі прийшли зі своїми дружинами – сидимо всі разом.
Місцеві турки зберегли у побуті та сімейних стосунках ісламський підхід: турецьким парам не можна жити разом до весілля, а зустрічатися варто лише у присутності третіх осіб. Родичі нареченої на весіллі не бувають – приїжджають лише через місяць, а наречений за дружину має сплатити калим (викуп).
«Це не означає, що я наречену купив, – сміється Азіз. – За ці гроші її батьки купують меблі, тобто кошти все одно повертаються в сім’ю. З мене за мою дружину калим не просили».
Чоловік признається, що почав практикувати іслам вже після тридцяти:
«Я пишаюся тим, що я мусульманин. І я вірю в це. Завжди даю милостиню. До мене буває вночі прийдуть: «Допоможи, кажуть, капусти треба чи картоплі». Я знаю, що у нього сват чи кум живе у сусідньому будинку, але він йде до мене. Значить, його Аллах відправив у мій будинок. І я допомагаю.
У молитвах багато хто просить: «Дай мені», а ми просимо: «Дай сусіду, а мені трошки». Коли він ситий, то не буде заглядати до тебе через паркан і думати, що ти там робиш».
Азіз ніколи не був у Туреччині і не вважає її своєю батьківщиною. Він хотів би побувати у священних місцях для мусульман в Саудівській Аравії чи Ірані, але не в Туреччині.
На переконання Азіза, його народ має цінувати те, чого їм вдалося досягнути в Україні:
«Все дали. Чого вартий лише паспорт! Яка країна у світі відразу дасть паспорт і громадянство, де ще таке є?».
Справді, усі турки-месхетинці, які жили на території України, після розпаду СРСР отримали громадянство України.
Не маючи вищої освіти, чоловік мріє, що його діти навчатимуться в університетах. Старша дочка – обов’язково в медичному.
Не усі ахиска, які покинули свій дім у 1989, мають можливість вивчити своїх дітей у виші. Більше того, не всі досі отримали громадянство.
Експерт Московської Гельсінської групи Вадим Карастелєв займається темою турків-месхетинців у Росії із 2001 року. Саме він брав активну участь у реалізації гуманітарної програми для національних меншин, яких переслідують. За цією програмою до США переселилися понад одинадцять тисяч турків-месхетинців із Краснодарського краю Росії.
Турки неодноразово говорили про дискримінацію з боку місцевої влади. На початку 90-х у Краснодарському краї свої будинки масово продавали кримські татари, які поверталися у Крим, але тамтешні чиновники відмовилися визнавати договори купівлі-продажу між ними та турками-месхетинцями. Таким чином, останні були позбавлені можливості отримати прописку і, як наслідок, – паспорт.
Сьогодні в Росії налічується близько двох тисяч турків-месхетинців, які після майже 30 років життя в тій країні й досі не мають громадянства. Таким чином вони позбавлені будь-яких прав, а їхні діти можуть вчитися лише до дев’ятого класу – вища освіта для них недоступна.
Вадим Карастелєв допомагає їм збирати необхідні документи і отримувати паспорти, намагається привернути увагу ООН та ОБСЄ до проблем ахиска.
Азіз запрошує до хати. Сьогодні він готує смажену баранину із цибулею. Ретельно нарізає шматки м’яса і запевняє: тварину зарізав не він, бо йому її було б шкода.
Кожну дату у своїй розповіді про родину він уточнює у дружини Тамари. Вона підказує і допомагає готувати печеню. Приносить розчинну каву та запрошує їсти варення з хлібом.
Азіз не засуджує тих своїх співвітчизників, які вирішили поїхати з України. Проте він свій вибір зробив:
«Я приїхав сюди в дванадцять, а старшій дочці вже чотирнадцять. У мене тут город, яблуні собі посадив. Зрештою, ми ж не пташки, аби щороку відлітати на нове місце», – каже Азіз і виходить на кухню.
