Пересадка органів в Україні: ви готові до цього?

Депутати проголосували за те, щоб кожна людина мала змогу стати донором органів після смерті. Для цього необхідно буде дати свою згоду за життя або це можуть зробити родичі після смерті людини.

За життя жертвувати органи може повнолітня дієздатна людина. Проте це заборонено вагітним, іноземцям та особам без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, хворим (які страждають на тяжкі психічні розлади або мають захворювання, що можуть передатися реципієнтові), людям, які утримуються в місцях позбавлення волі, а також тим, хто вже раніше надав орган або його частину на трансплантацію.

Забороняється бути донорами посмертно дітям-сиротам, ветеранам АТО та ООС, а також тим, особа кого не встановлена. Крім того, не можуть бути використані органи, якщо проти цього виступають правоохоронці, судмедексперт чи суд.

Якщо людина підписала незгоду щодо донорства після смерті чи близькі виступили проти донорства, то ніхто не використовуватиме її анатомічні матеріали.

На центральному рівні має бути створений єдиний електронний реєстр із волевиявленням щодо посмертного донорства, зокрема. Інформація у цих реєстрах буде конфіденційна, доступ матимуть лише медзаклади, які займаються трансплантацією, трансплант-координатори та судмедексперти.

«Закон принципово нічого не міняє. Він створює передумови для розвитку трансплантології, але до того, як це запрацює на рівні Іспанії, ще дуже багато роботи», – наголошує заступник міністра охорони здоров’я Олександр Лінчевський.

Свого часу білоруси, які наразі є просунутими у сфері трансплантології, вчилися в Україні, зазначає Олександр Лінчевський. Заступник міністра охорони здоров’я зазначає, що Запоріжжя є столицею трансплантології в Україні.

«Занепад трансплантації – це в тому числі жахлива медійна проблема. Медіа-кампанія із використанням слів «чорна трансплантологія» вбила «білу трансплантологію», – додає він.

Наразі пересадка органів чи кісткового мозку – це одиничні операції, які здійснюють, за словами заступника міністра, супер-ентузіасти.

«Ці трансплантації, які робилися і зараз роблять в Запоріжжі, трансплантації нирки, ті одиничні трансплантації серця чи легені – це не є система. На системному рівні цього немає і це треба буде будувати», – зазначає посадовець.

Трансплантація – це затратна, високотехнологічна, командна робота і це найвищий рівень командної роботи серед лікарів, який можна уявити, додає він.

Освіта. Фахівців у сфері трансплантології треба готувати. За державними програмами можливо проходити навчання у Запоріжжі, та цього буде недостатньо, зазначає Лінчевський.

«Освітні постанови зараз дозволятимуть лікарям вчитися за кордоном, дозволятимуть освітнім закордонним програмам відбуватися в Україні. І це буде зараховано, це буде визнаватися. З іншого боку – білоруси свого часу вчилися в Запоріжжі. У Запорізькій академії післядипломної освіти відкриті спеціальні курси тематичного вдосконалення для трансплант-координаторів, для анестезіологів по констатації смерті головного мозку і по роботі взагалі всієї системи. І сьогодні лікарні можуть відряджати своїх співробітників на ці цикли тематичного вдосконалення, це вже державний курс. З точки зору держави – ми цей курс забезпечили», – наголошує Лінчевський.

Створення єдиного координаційного центру. Дії при появі донора мають бути скоординовані: від виїзду бригади вилучення органів до доставки органів у клініку для пересадки. В просунутих у сфері трансплантації країнах для цього використовується авіація, бо час іде на години. До того ж, має бути скоординована доставка пацієнта, який перебуває в черзі на донорський орган.

«Яким чином доставити пацієнта з берега Дністра чи Буковини до потрібної лікарні, коли є 2-3 години? Звичайно, авіація. Але чия вона буде, хто має заправляти той вертоліт. Працювати доведеться не лише одному міністерству і лікарям, а й не лікарям теж. Не існує однієї людини, яка може це все вирішити. Це залежить від всіх. Одна маленька громада займається своєю поліклінікою, велика – лікарнею. Це є колективна відповідальність і колективна участь в розвитку трансплантології. Як доставити пацієнта – це має передбачити районна рада, міська чи сільська. Є речі, які мають бути централізованими. І це – єдина інформаційна система, єдиний координаційний центр з трансплантації, щоб всі все бачили».

Підтримка суспільства і мотивація лікарів. У суспільстві існує презумпція недовіри до лікаря, зазначає Олександр Лінчевський. Він пояснює, що і, зокрема, ці умови можуть вплинути на мотивацію лікаря.

«Наприклад, лікар серед ночі каже: «Дійсно, є донор». Отримує згоду, приїжджає бригада вилучення і отримує органи. Наступного дня журналісти починають писати байки про «розібрали на органи», пишуть заяви, з’являються адвокати, юристи і всі, хто хоче на цьому нажитися. Цей лікар після поневірянь у пресі, очікувань з мікрофоном його біля лікарні чи вдома, після викликів у прокуратуру на допити, коли станеться це наступного разу, він подумає чи варто за це братися… Це питання не лише медійне, воно стосується і роботи прокуратури та адекватного сприйняття ситуації. Ми повинні як суспільство дозріти до цього, ось є новий вид діяльності, нова ситуація, коли людина нібито як і мертва, але разом з тим і ні».

Лікарні, які можуть здійснювати пересадку органів, за словами заступника міністра охорони здоров’я, розташовані в таких містах: Київ, Львів, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Одеса.

Щодо спеціалістів, каже, вони є, але без комплексного підходу нічого не зміниться.

«Це питання не хірургічне. Хірурги можуть це робити, вони справляться. Це питання організації системи, яка не залежить від однієї людини», – пояснює заступник міністра.

Операції з трансплантації органів в Україні в ціні зрештою будуть відрізнятися від закордонних в рази в менший бік, бо за кордоном на цьому заробляють, цим займаються приватні клініки, це – їхній бізнес, пояснює Лінчевський.

Україна оплачує трансплантацію для тих громадян, яким нездатна провести її самотужки. Зробити операції за кошти бюджету можуть 100-150 пацієнтам, зауважує заступник очільника МОЗ.

«Для лікування 100-150 пацієнтів ми витрачаємо 700 мільйонів гривень – це цифра співрозмірна із бюджетом всієї системи медичної освіти. Ще 10 років тому програми лікування за кордоном не було, вона була сміховинною, зараз ці суми виросли астрономічно. Якби ж ми з тих часів витрачали гроші на освіту за кордоном, то в нас би зараз була повноцінна система трансплантації, до нас би їхали на пересадки», – наголошує Олександр Лінчевський.

Навіть тоді, коли Україна запустить власну галузь трансплантології, все одно кошти на операції за кордоном будуть виділятися на ті пересадки, які країна не може забезпечити.

Цього року було виділено 112 мільйонів гривень на підтримку тих лікарень, які проводять ті одиничні трансплантації, але це було до ухвалення закону. Тож тепер їх можуть використати інакше, більш ефективно, вважає Лінчевський: «Мова йшла про відшкодування вартості витратних матеріалів тим лікарням, які задіяні в процесі трансплантації. Зараз з ухваленням закону будемо переглядати ці позиції. І, можливо, цими коштами можна буде розпорядитися ефективніше».

Без діагнозу від анестезіолога про «смерть головного мозку» донор не з’явиться. Люди, які стикнулися із необхідністю пересадки, зазначають, що в Україні такий діагноз ставлять вкрай рідко, попри унормованість цього питання на рівні міністерства. Тобто проблема не в наявності нормативної бази, а у відсутності такої практики, досвіду, рекомендацій і знань.

До того ж, є моральна складова. Олександр Лінчевський пояснює, що означає «донор».

«Щоб ви уявляли, що таке донор – це людина, яка лежить, апарат штучної вентиляції працює і здіймаються груди, ви берете за руку і відчуваєте пульс, а лікар каже, що найближча ваша людина вже померла. І в цій ситуації ви сидите поруч і маєте дати згоду. Чи ви морально до цього готові? Чи довірятимете ви лікарю, який вам покаже, розкаже, пояснить? І ця проблема не вирішується одним законом. Чи втрачатимемо ми донорів через відмову родичів? Безперечно».

Аби трансплантологія в Україні запрацювала, необхідно, щоб і на місцевому рівні за кошти місцевих бюджетів скеровували фахівців на навчання, вважає заступник очільника МОЗ.

«Є лікарні районні і є головний лікар, йому треба навчити всіх своїх анестезіологів. Всі анестезіологи для того, щоб констатувати смерть головного мозку, повинні залишити свої сім’ї і колись поїхати на курси в Запоріжжя повчитися, а ще краще – за кордон. Не від волі парламенту це залежить. Лікар має хотіти це зробити».

Щоб лікар захотів це зробити, він має бути захищений юридично, а також бути вмотивованим, зокрема і гідною заробітною платою.

«Люди виходять із коми і через місяці, тож діагноз «смерть мозку» може бути хибним», – зазначають в обговореннях люди. Чи це є правда, чи міф – пояснює Олександр Лінчевський.

«Формально будь-який діагноз може бути помилковим. Помилитися може будь-хто, будь-де і будь-коли. Чи лікарі в світі не помилялися? Були випадки, коли ставили неправильний діагноз. Теоретично це можливо».

Та сучасна медична наука і сучасний стан трансплантології є таким, що робиться все можливе для того, щоб ризик помилки лікаря мінімізувати, додає він.

«Тому діагноз «смерть мозку» ставиться не лише шляхом роздумів і спостереження, є лабораторні підтвердження, інструментальні підтвердження, і ці вимоги до констатації «смерті мозку» є такими ж, як і в усьому цивілізованому світі. Наскільки в межах сучасної науки можна точно поставити діагноз «смерті мозку», настільки точно він буде вимагатися», – наголошує Лінчевський.

«Це – абсурд і біологічно неможливо. Навіть якщо б хтось хотів це зробити, це неможливо зробити біологічно – брати орган, а потім дивитись, підійде – не підійде», – відповідає Олександр Лінчевський щодо аргументів про те, що начебто «людей викрадатимуть заради органів».

Щодо наявності нелегальної трансплантології, заступник міністра пояснює так.

«Все що завгодно може бути нелегальним. Але на сьогодні – тут би легально це робити. Настільки складно це зробити потужностями держави, що говорити про те, що ми в підвалі десь щось комусь пересадимо – ні. Це неможливо», – зазначає заступник міністра.

Та в Україні неможливо буде, наприклад, добровільно віддати свій орган якійсь сторонній людині, це є нелегальним.

«Є поняття «емоційне донорство». Ви побачили передачу про когось і захотіли віддати свою нирку – в Америці це дозволено, в Україні – ні. В Україні цього робити не можна, хоча технічно це здійснено: їдете в США, і там це здійснюєте. Є країни, де дозволено віддати орган сторонній людині, не родичу, бо дуже симпатизує людина, є країни, де це заборонено. Але в нас і звичайної трансплантації немає – від померлого донора, давайте ми її запустимо», – пояснює Олександр Лінчевський.

«Світові релігії, а в Україні то тим більше, є піонерами і в комунікації, і в підтримці цієї ідеї. І ми дуже дякуємо духовенству за активну громадську позицію, про підтримку трансплантації лідери церков висловилися ще задовго до цієї передачі. Дякую!», – наголошує заступник міністра.