Феномен виборів: чому не спрацювала гречка?

Вони були сумними, неочікуваними, але цікавими.

Сумними, бо ці вибори до парламенту були беззмістовними. Про президентські ми маємо, що згадати, а ці вибори пройшли в тіні президентських.

Відсутність змістовної дискусії стосовно планів на майбутнє, скоріше боротьба простих ідей і трендів.

На жаль, було багато бруду, поза тим, що мало креативу і яскравості. Негативні тенденції української виборчої кампанії зберіглися. Ми бачили і маніпулювання соціологією.

Якщо під час президентської кампанії ми могли пишатися українськими соціологічними службами, бо вони дійсно давали якісні цифри і потім ми побачили, що вони збігаються із результатами виборів. То на парламентських рейтинги деяких політичних сил розбігалися більше ніж в два рази, а рейтинг лідера гонки давали із розльотом в 10% – це жодна методологія не може виправдати.

Потрібно відчувати дух часу. Люди голосували проти тих календариків, засівань тощо. Люди голосували, як під час президентської, так і під час парламентської кампанії «проти», а не «за».

Це накопичений протест за багато електоральних циклів, до всієї старої політичної еліти, до всього політичного в цілому. Грубо кажучи, люди вирішили помститися тим, хто не один електоральний цикл розчаровував їхні надії і маніпулював ними.

Люди голосували не за мажоритарників, не за списки, вони голосували за бренд, за яким стоїть ідея покарання старих. Люди голосували проти тих прізвищ, які вони знають, а не за ті, яких вони не знають. Ця історія була абсолютно закономірною.

Кожен вкладав в Зеленського і його команду те, що він хотів би побачити. І в кожного – Зеленський і його команда – своя, і те, чого вони очікують так само різні речі.

Але всіх їх об’єднує не мова, не віра, не питання геополітичного вибору, а саме бажання знести стару політичну систему і стару політичну еліту і для цього вони обрали «зброю». Найкращою зброєю виявилися невідомі люди, яких не те, що в суспільстві не знають, а навіть Google, якщо запитати, він їх просто не знаходить.

Був на руйнацію. Цей парламент приходить із мегазавданням – руйнувати ту антилюдяну систему, яка в Україні реанімовувалася різними політичними елітами впродовж двох з половиною десятків років.

У Вакарчука виявилися занадто інтелігентними і занадто розумними для того, щоб сказати, що треба все знести.

Вони виступали із позитивним порядком денним і з тим, що потрібно створити на уламках, яким чином можна щось з цього зберегти і реформувати, якою мала б бути країна майбутнього, з чого складатися.

Але ця команда супроти тренду, їх час настане через електоральний цикл. Зараз були потрібні ті, хто буде демонтувати. А для цього необхідні брутальні люди, якій вийдуть і в класичній традиції голови колгоспу візьмуть якогось чиновника і скажуть: «Пшол вон отсюда!», «Зараз Баканову подзвоню», – і так далі.

Володимир Зеленський реалізував найстрашнішу фантазію будь-якого українського політика.

Це одночасно і щастя, і жах. Тому що він сконцентрував всю владу в своїх руках абсолютно формальними і законними методами. Інші президенти це робили неформально, вступаючи в домовленості, розставляючи олігархічні баланси.

Йому це вдалося абсолютно законно. Поруч із тим, він сконцентрував на собі всю повноту відповідальності: не на прем’єрі, не на парламенті, а суто на прізвищі «Зеленський». І в цьому жах, тому що жоден політик такого ще досі не робив, навіть Янукович.

З одного боку, можна назвати це узурпацією влади.

Система стримувань і противаг побудована таким чином, що левова частка інституцій формуються за квотним принципом. І поділено це на три: квота у президента, квота у парламенту і квота в уряду.

У разі, коли президентська фракція формує монобільшість і складає коаліцію, то вона формує уряд, не спираючись взагалі на думки нікого іншого. Тоді вони беруть і парламентську, і урядову квоту, таким чином всі три квоти опиняються в руках однієї команди.

Тож всі ризики узурпації присутні, але узурпація визначається не лише тим, що одна команда формує владу, але й тим, як вона нею розпоряджається.

Є ще медіа, які неможливо на сьогоднішній день узурпувати, принаймні швидко. Є ще громадський сектор і інші інституції, які створюють систему стримувань і противаг.

Тому говорити про можливість швидкої узурпації влади, навіть якщо сконцентрована формальна влада в руках, не доводиться. В Україні суспільство не терпить автократів, відповідно, запобіжником є сама натура і політична культура українців.

Тому однією з червоних ліній є саме потяг до узурпації чи відсутність такого потягу. Якщо Володимир Зеленський буде узурповувати владу, то все більша частина суспільства буде тверезіти і, фактично, вибудовувати інструменти противаг.

Навіть той, хто ще вчора підтримував його, бо для українців – це одна з червоних ліній. Ми декілька сторіч існували в умовах відсутності власної влади, тому українці дуже добре навчилися воювати проти влади. От будувати її – далеко не завжди, але знімати «зарвавшихся» чиновників – це ми точно вміємо.

Реально, що знімуть.

Для цього вже немає місця для обговорення. Зараз в суспільстві є стала, сформована, думка, що недоторканість потрібно знімати.

Направду в українських умовах її потрібно значно обмежувати. Вона має стосуватися суто політичної діяльності. В усьому іншому її немає бути. Якщо ти збив когось на переході, то недоторканості не має бути. Якщо тебе спіймали на корупції, недоторканності, не має бути. А якщо ти щось заявив, або захищав когось під час акцій протестів, то в такому випадку не повинні переслідувати. Має бути якась градація, бо ми в перехідному етапі і дуже часто депутатська недоторканість грала позитивну роль.

Це один із запитів і індикаторів ефективності до нової влади, тому доведеться знімати, так само як і доведеться робити державу в смартфоні, бо по ній левова частка виборців буде оцінювати наскільки дійсно слова «Слуги народу» відповідають діям.

Якість цього парламенту буде нижчою, ніж минулого.

І, на жаль, це тренд останніх українських парламентів. Більше того, якість парламентарів жодним чином в нас не була пов’язана з ефективним виконанням ними своїх функцій, не були запобіжниками від корупції. Радше – навпаки: чим професійнішим був парламент, тим більш вишуканими були схеми розкрадання бюджету, тим швидше вони зорієнтовувалися, де вони можуть прихопити собі більше влади.

Частина з цих людей, які без жодного бекграунду опинилися у парламенті, може виявитися дійсно фаховими, частина – дуже моральними, але в цілому якість такого парламентаря далека від того, яким ми б хотіли бачити ідеального депутата.

Тим не менш, завдання їхнє було, через що вони потрапили до списку, це явно не виписувати законопроекти, завдання їх було – голосувати законопроекти, а там на табло всього три кнопочки: зелена, червона і жовта. Думаю, що для цього у будь-якої людини, якщо вона є дієздатною, є достатньо навичок, щоб розрізнити ці кнопочки і натискати одну з них.

Такі парламентарі, скоріш за все, будуть ходити до парламенту, а не будуть ходити, їх просто виженуть з фракції самі ж.

Там є кістяк, який буде формувати якісні законопроекти, коли вони будуть потрібні. Завдання інших – просто голосувати і зайняти місця тих корупціонерів, які завдяки ним не пройшли.

По соціології люди дають від 6 до 12 місяців «Слузі народу» для того, щоб реалізувати власну політику, перш за все Зеленському.

Відповідно, зимовий період потрапляє в ці перші 6 місяців, коли суспільство готове потерпіти і дати кредит довіри. Звісно, цей сезон Зеленський пройде із електоральними втратами, можливо, зі скандалами, певними труднощами, цілком вірогідно, що не вся фракція витримає цей тиск, який на них буде чинитися, що будуть відпадати певні групи по інтересах і певні фракції всередині самої «Слуги народу».

Але поряд з тим, цей період для них не буде катастрофічним, тому що, знову ж таки, не на цьому в найближчі півроку буде базуватися рейтинг Зеленського. А від того, наскільки йому вдасться ефективно управляти суспільним гнівом. Від того буде залежати, наскільки довго він зможе концентрувати всю владу в своїх руках.

На сьогодні, його влада буде базуватися не стільки на законності його дій та рішень, скільки на легітимності. Він сам задав цей фарватер, починаючи від розпуску Верховної Ради, завершуючи призначенням Андрія Богдана, сам, фактично, сперся на визнання суспільством і на легітимність, тому цей президент і парламент будуть дуже сильно залежні від вулиці, від суспільної думки.

І так, і ні. Скоріше, це міф.

Якщо подивитися на кількість політичної реклами в медіа, в соціальних мережах, ботоферми, стратегію просування в мережах YouTube і Instagram, то зрозуміємо, що серіал був лише одним з носіїв, який зіграв важливу і значну роль для того, щоб інсталювати цей міф про можливого Голобородька і відповідність до нього політиків.

Тобто встановити систему координат, відповідно до якої, людина б вже відзначала, що є добре, що погано, що їй подобається, що – ні, відносно політичних діячів.

Але той же «95 квартал» впродовж десятків років на українському телебаченні зробив не менше, з точки зору іміджу пана Зеленського і можливості потрапляння в президентське крісло, ніж декілька років серіалу «Слуга народу».

Якби балотувався суто Голобородько, то за нього б в Україні не проголосували б. Наприклад, балотувався Безсмертний Роман Петрович, вчитель, з досвідом тощо. Він набагато ближчий до образу Голобородька, ніж сам пан Зеленський, тим не менше за нього проголосувало мало людей.

Українці не хотіли бачити Голобородька, вони хотіли бачити Зеленського. Це було одне з альтер-его і зараз Зеленський балансує повсякчасно між Голобородьком, Трампом, Макроном.

Для зміни Конституція потрібно 300 голосів. Для цього у президентської партії голосів немає.

Для того, щоб набрати їх, треба заручитися підтримкою як мінімум ще двох фракцій. Або потрібно згуртувати навколо себе майже всіх самовисуванців, представників інших сил, які пройшли по мажоритарці.

Це не легке завдання. Тим паче, що сама фракція «Слуга народу» всередині не є гомогенною і питання, які потребують змін до Конституції, це зазвичай дуже важливі питання і не факт, що вони будуть знаходити навіть внутрішньопартійний консенсус.

Концентрація всіх трьох квот дозволяє перезавантажити судову систему.

Наскільки я знаю, в команді Зеленського проробляють можливості перезавантаження судової гілки влади.

Сказати, що це позитивне явище, я не можу, тому що ми не знаємо на що її перезавантажать, якою вона буде. Концентрація такої влади в одних руках може призвести до того, що її будуть перезавантажувати під себе. Але поруч із тим, якщо не було б такої концентрації влади, її перезавантажити, скоріш за все не вдалося б.

Не дореформувавши судову гілку, ми створили ситуацію, коли ми винесли суди не просто з-під політичного впливу, а ми їх винесли у відкритий космос і подалі від здорового глузду. Не оновивши її, а запустивши туди стару кров, фактично, ми просто створили таку собі повну незалежність, ми прибрали засоби контролю за судовою гілкою влади.

За логікою, коли вони взяли абсолютну більшість в парламенті, вигідніше проводити місцеві вибори у 2020 році. Виходячи із заяв Разумкова, цей сценарій найбільш реалістичний.

Більше того, в тій заяві був меседж до місцевого самоврядування – якщо не буде корупції, то ніхто чіпати не буде, якщо ви приймаєте ці правила, тоді до виборів всі нормально досидять. Якщо будуть корупційні скандали, саботування діяльності, тоді буде підстава для дочасних виборів.

Але грошей в бюджеті немає на ці вибори. Зміни до Конституції внести, щоб провести позачергові вибори, можливо, але складно.

Тим більше зараз існують дві системи самоврядування: ОТГ і стара. І перезавантажувати стару перед тим, як її будуть змінювати, сенсу особливого немає. Тож вибори у 2020 році – це раціональніше і для суспільства, і політично для Зеленського.