Через «залізну завісу» на повітряній кулі. Як чемпіон Чехословаччини з велоспорту втік від соціалізму

Виїхати з Чехословаччини її жителі не могли: з 1948 року країна закрила кордони і запровадила виїзні візи. Спочатку втечі не були рідкістю. Люди втікали через кордон із Німеччиною або Австрією пішки, на поїздах, на вантажівках і навіть на саморобному танку.

«Прикордонна охорона Чехословаччини на заході була доведена майже до досконалості, показник успішності затримання прикордонниками був близько 98–99%. Це означає, що тільки один зі ста втікачів перетинав кордон», – розповідає Петр Пайпах, директор Музею «залізної завіси» в Чехії.

«Роберт був прикладом того, на що мало хто з людей здатний. Пішов на такі крайнощі, яких ніхто ніколи не робив», – каже велосипедист і тренер національної команди США з велоспорту, а в 1970-і – член збірної Чехословаччини Їржі Майнуш.

відео російською мовою

Телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», зняв документальний фільм, у якому про підготовку до втечі, політ на Захід і подальшу долю Роберта Гутири розповідають його друзі і колеги, історики й експерти з повітроплавання. І, звичайно, він сам – велосипедист, який полетів на кулі з соціалістичної Чехословаччини.

«От псяюхи! Де валіза?» Останнє відрядження на Захід

1970 рік. Роберт Гутира збирається в Канаду. Там на нього чекає шестимісячний контракт і великі гроші. Все готове до поїздки. За день до відльоту велосипедист приходить додому, і дружина передає йому конверт. Це лист із Центрального комітету чехословацької асоціації фізичної культури і спорту.

«Я його відкрив. Там було написано, що я повинен здати свій паспорт і авіаквиток. Що моя поїздка скасовується і що я отримаю повідомлення в письмовому вигляді. Добре, що я це прочитав. Кажу: «От псяюхи! Де валіза?» – і тут же зібрав валізу», – згадує про події майже п’ятдесятирічної давнини 75-річний Гутира.

Роберт попрощався з родиною і виїхав в аеропорт. Він сподівався, що через бюрократію його не встигли внести в списки невиїзних, і прикордонники ні про що не здогадаються.

«Я приїхав до Праги. Тоді почали літати перші рейси Чехословацьких авіаліній Прага – Монреаль, – згадує Роберт. – Коли я дав свій паспорт, а тоді ще не було комп’ютерів, [прикордонник] його відкрив: «Гутира…». А я думаю: звичайно, я в цьому списку вже точно є – але мене там не виявилося».

Але шість місяців у Канаді були лише тимчасовим перепочинком. Настав час повертатися. У Чехословаччині Гутирі загрожували неприємності, можливо, навіть в’язниця. Але в «лисиці пелотону», як називали Роберта товариші в команді, був план, як виправдатися на кордоні, – і він спрацював: «Просто на кордоні мене відставили вбік, забрали паспорт і влаштували допит, чому я порушив. Але я ж не порушив, я нічого не підписував. Підписувала моя дружина і нічого мені про це не сказала. Таким чином я з цієї ситуації викрутився».

Невдале вербування і кінець кар’єри

У Роберта забрали паспорт, але відпустили додому. З цього моменту, як стане ясно пізніше, він потрапив під пильну увагу спецслужб.

Паралельно Гутира, перебуваючи на піку своєї фізичної форми, продовжував тренуватися. Але без паспорта шлях на міжнародні змагання був для нього закритий. Спроби відновити дозвіл на виїзд щоразу закінчувалися відмовою. Незабаром спецслужби запропонували йому вихід.

«Мене тренували як шпигуна майже тиждень. Вони прийшли і сказали, що хотіли б поговорити зі мною. Я хотів поїхати до Канади наступного року, але моє прохання було відхилене. Сказали, що я отримаю дозвіл, якщо буду працювати на них, – розповідає Гутира. – Ну, ви знаєте, говорити «ні» таким людям не можна. Так що я прийшов і сказав: «знаєте, я більше не беру участі в гонках, я покинув велоспорт». Це було дипломатично, не можна було потім сказати, що я проти партії або не хочу діяти в інтересах держави. Так я покінчив із велоспортом».

Гутира втратив кар’єру і улюблену справу, а заодно став «неблагонадійним». Родина не могла отримати житло, дочку не брали в гімназію. «Директор школи казав: «Роберте, слухай, я не можу її взяти», – згадує Гутира.

«Зазвичай, якщо хтось із рідних втікав (за кордон – ред.), то і в інших членів сім’ї починалися проблеми, – пояснює директор Музею «залізної завіси» Петр Пайпах. – Якщо, наприклад, це була одна дитина з кількох, то й інші діти не могли потрапити в школу. Це вже тягнулося за сім’єю: він утікач, стежте за ним. У справі було написано, що родина неблагонадійних, не працює належним чином, не перебуває в партії, була втеча. І замість того, щоб дитина пішла навчатися до технікуму або гімназії, вона максимум могла стати слюсарем, малярем або фермером. Тобто можна було отримати тільки базову освіту».

Саме відсутність особистої свободи діяла задушливо, каже Роберт Гутира. Він дедалі частіше думав про світ по той бік «залізної завіси». Матеріальні труднощі йому вдавалося вирішувати: Гутира був будівельником за освітою і влаштувався на роботу за фахом. На гроші, привезені з Канади, побудував будинок і купив машину.

Що йому не подобалося найбільше? «Поведінка людей. Знаєте, маленькі, незначні речі іноді довго крутяться в голові. Великі ви відпускаєте, бо не можете на них вплинути. Дрібниці не дають тобі заспокоїтися. І ти виїжджаєш. Це було причиною».

Їржі Майнуш емігрував із Чехословаччини невдовзі після того, як Гутира підготував і здійснив свою втечу. Майнуш зробив блискучу кар’єру тренера і спортивного функціонера у США. Їхні з Робертом враження про країну, яку вони залишили за плечима, багато в чому збігаються.

«Люди були більш обережними, акуратними, щоб не сказати чогось зайвого насамперед. Вони були налаштовані радше песимістично, ніж оптимістично. Багато негативних речей відбувалося в той час. Люди втратили апетит до життя, мотивацію. Економіка теж ішла вниз. Люди намагалися багато працювати, але це нічого не приносило», – каже він.

Нарешті, Роберт вирішив втікати. Але знайти спосіб перетнути закритий кордон із дружиною і двома дітьми (дочці тоді було 14 років, синові – 11) було нелегко.

Відповідь прийшла випадково. У Братиславі, де тоді жила родина Гутири, в телевізорі можна було дивитися телеканали з сусідньої Австрії. Ввімкнувши ввечері новини австрійського «ОРФ», Роберт побачив репортаж про німецьку родину, яка втекла на повітряній кулі зі Східного до Західного Берліну.

Тепер усе, що турбувало Роберта, – з’ясувати, як зробити повітряну кулю. Але була одна складність: Гутира ніколи не бачив повітряної кулі на власні очі. В Чехословаччині на той момент їх просто не було.

Історія про дві кулі. Хто такий Алеш Кубічек

Роберт став частим гостем у бібліотеці, вивчав фізику і рух повітряних мас, причому робив це таємно: найменша необережність загрожувала зривом втечі і в’язницею.

Паралельно з Гутирою над своєю кулею працював Алеш Кубічек – член клубу повітроплавців Aviatik із міста Брно. Правда, він переслідував зовсім інші цілі: хотів створити першу кулю в історії країни. Алеш працював відкрито з командою ентузіастів. Вони закінчили свою кулю лише за кілька місяців до польоту Роберта.

«Роберт Гутира знав, що Алеш будує повітряну кулю, але ось Алеш не знав, що Роберт Гутира будує свою. Таким чином, вони працювали одночасно. Зрештою, Алеш закінчив кулю першим, він це зробив у червні. Якось влітку вони з Робертом Гутирою зустрілися в Словаччині, на заході, присвяченому повітроплаванню, і Роберт розпитував його про пальник, із яким у нього самого, очевидно, були проблеми», – розповів в інтерв’ю телеканалові «Настоящее время» директор компанії Balóny Kubíček Радім Полачек. Компанія, яка виросла з підприємства ентузіаста Кубічека, зараз знаменита в усьому світі і належить до трійки найбільших виробників повітряних куль.

Але повернімося до Роберта Гутири. Проблеми в нього виникли не тільки з пальником, але і з тканиною для кулі. Це мала бути еластична, міцна і легка тканина, яка не пропускає повітря. І її потрібно було багато.

«Я дізнався, де є завод, що виробляє тканину. В них був свій магазин. І я вирушив туди. В мене було фальшиве замовлення з велосипедної секції, і я сказав, що мені треба багато цієї тканини, дуже багато. «Ви можете оплатити безготівковим розрахунком або готівкою» – «Звичайно, готівкою». Вона запитала: «Скільки вам потрібно?» Я кажу: мені потрібно багато, близько 300 погонних метрів. «Прямо стільки вам потрібно?» – «І вона має бути чорною або темною. У нас є човнова секція в Братиславі, і, ви знаєте, яскравий колір дуже відволікає. А чорний – ні». Так, каже, мені це ніколи не спадало на думку! Потім я знову з’явився [купити ще тканини], і вона каже: «Ну вас там, мабуть, хоч греблю гати!» – згадує Гутира.

Зараз над виробництвом однієї повітряної кулі працює близько 15–17 осіб. У їхньому розпорядженні комп’ютерне моделювання, промислові швейні машини і сотні інших професійних інструментів. Нова повітряна куля коштує десятки тисяч доларів.

Робертові куля обійшлася в ціну нового автомобіля. А в його команді була лише дружина, якій доводилося шити кулю ночами на звичайній швейній машинці. Роберт займався викроюванням.

«Таке виробництво на домашній швейній машинці – це тривала і дуже важка робота. Сьогодні ми робимо повітряну кулю за кілька десятків годин, але в них це мало зайняти сотні і сотні годин, – каже Радім Полачек із фірми Balóny Kubíček. – Ми робили першу повітряну кулю на промисловій швейній машинці, і навіть це зайняло багато часу. Все, що робиться вперше, – неймовірно складно. Робертові Гутирі і його дружині, яка все пошила сама, довелося приділити цьому багато часу і сил. Я захоплююся паном Гутирою, тим, що він зміг зробити це все вдома, в квартирі, на домашній швейній машинці, – це дійсно велика робота».

Повітряну кулю, здатну піднятися в повітря, подружжя Гутирів зробило з другої спроби. Залишалося вибрати місце і час для втечі. Вирішальну роль відігравав напрямок вітру. Сприятливих умов довелося чекати два місяці.

«Я дзвонив щодня в аеропорт і питав, який зараз вітер. Мене запитували: «Чому ви цікавитеся?» Я відповідав, що ми велосипедисти, і нам ця інформація важлива для тренувань», – розповідає Роберт.

«На висоті 500 метрів закінчився газ». Як вони летіли

На південному сході сучасної Чехії, в Моравії, є Музей «залізної завіси». Він розташувався в колишній будівлі контрольно-пропускного пункту чехословацьких прикордонників. На стінах – списки прізвищ і чорні хрести. Невдалі спроби втечі, що закінчилися смертю.

«Перша «залізна завіса», яка тут з’явилася, – паркан під високою напругою. В дротах було дві-чотири тисячі вольтів, – розповідає директор музею Петр Пайпах. – Якщо людина до нього торкалася, то [відбувалося] коротке замикання, і його просто засмажувало живцем. Відомі випадки, коли люди перелазили через цей паркан. Тоді було вирішено, що деякі частини кордону будуть заміновані».

Коли пізніше прикордонники перейшли на низьковольтну систему охорони, сама огорожа вже не вбивала. Але співробітники прикордонслужби знали про пересування кожної людини: якщо хтось наблизився до огорожі, доторкнувся до дроту (першого з декількох його рядів), – негайно спрацьовувала сигналізація, і протягом кількох хвилин на місце повинен був приїхати патруль.

«Якщо втеча і була успішною, то або її здійснювала людина, яка знала ситуацію [на кордоні], або їй страшенно щастило. У прикордонників було завдання зупинити порушників будь-якою ціною, навіть за допомогою стріляння», – каже Петр Пайпах.

Роберт вирішив летіти 7 вересня 1983 року. Напередодні ввечері в своєму фольксваґені «жук» він перевіз кулю на місце старту: «Я прибрав сидіння в машині, щоб помістився мішок із кулею. Приїхав на місце, обране заздалегідь, і сховав кулю, накривши її гілками».

На полі на околиці села Божице, де це відбувалося, зараз росте кукурудза. Поруч – дорога, яка петляє вздовж кордону. Все, що потрібно було зробити родині, – перетнути цю дорогу, віддалитися на безпечну відстань від прикордонної смуги і приземлитися в Австрії.

Стартувати вирішили об 11-й годині вечора. Небо було хмарне. Вся родина втиснулася в кіш, велосипед Роберта прикріпили зовні. Куля значних розмірів – висотою 20 метрів і шириною близько 17 – вже погойдувалась над їхніми головами.

Через кілька хвилин, на самому злеті, сталася перша неприємність.

«Це була моя помилка. В мене було чотири балони з газом. Один – для того, щоб злетіти. Другий і третій – для польоту, четвертий – для посадки. Все йшло добре. Я був дуже схвильований. Перерізав мотузку. І просто забув [про заміну балона]… На висоті близько 500 метрів закінчився газ. Не було більше вогню. О, Господи! Я почав міняти балон. Ми почали опускатися вниз. Але не швидко, а як парашут. Дружина сказала: «О, ні!» Я сказав, що ми приземлимося, я приєднаю балон, і ми знову злетимо. Для мене це було дуже просто», – розповідає Роберт.

При спуску кіш зачепився за гілку дерева і застряг. Гілка відіграла роль якоря. Робертові вдалося приєднати балон і звільнити повітряну кулю. Тепер вони стрімко піднімалися вгору: «Ми піднялися на висоту близько трьох кілометрів і вирвалися з шару хмар. Було дуже гарно. Згори хмари були схожі на океан. Ми дивилися по боках і милувалися. Це було чудово».

Але на підльоті до кордону хмари розсіялися. Прикордонники помітили світло від вогню газового пальника і випустили в небо сигнальну ракету. Гутира, побоюючись, що в них можуть почати стріляти, заздалегідь зміцнив дно коша кулі товстою сталевою пластиною. Але стріляти прикордонники не стали.

Приблизно через 50 хвилин після старту Роберт зрозумів, що під ними австрійська земля: «У Чехословаччині були темні села. А на австрійському боці світилися заправки, були освітлені вулиці, багато світла. Я точно знав, де я є».

І раптом куля почала обертатися навколо своєї осі – змінився вітер. Побоюючись, що їх понесе назад за «залізну завісу», подружжя Гутирів ухвалило рішення сідати. Всупереч правилу повітроплавців ніколи не робити цього вночі.

«Приземлення вночі в принципі заборонено. Звичайно, в екстрених випадках ви можете приземлитися вночі, але ви можете не побачити високовольтні дроти тощо. Саме тому, згідно з чинними правилами, посадка повинна здійснюватися тільки при світлі дня або на світанку», – пояснює чеський пілот Томаш Габан.

«Нам пощастило. Нам просто пощастило, – констатує Роберт Гутира. – Я не знав цієї місцевості. Я знав австрійський кордон біля Братислави. Але не було підхожого вітру. Я чекав вітру два місяці. Всі кажуть, що можна злітати вночі. Але сідати – ніколи».

«У їхній країні, мабуть, дійсно погані часи». Де вони приземлилися

Тихе австрійське містечко Фалькенштайн, поруч – кордон і руїни старовинного замку. Тут живе винороб Маттіас Пессау, ровесник Роберта Гутири. 7 вересня 1983-го він запрацювався допізна: ремонтував будинок. Було вже після півночі, коли з вікна долинуло шипіння. Маттіас подумав спочатку, що це змія, але звук був занадто гучним і ставав дедалі чіткішим. Чоловік вийшов на вулицю.

«Це було абсолютно неймовірно. Я ніколи не бачив повітряних куль у наших краях. Я не був упевнений, що це насправді – повітряна куля чи моя галюцинація», – розповідає Маттіас.

Кулю Роберта пронесло повз руїни замку, і вона впала просто на виноградники, врізавшись в один зі стовпів. Від удару всіх пасажирів викинуло з коша, але дивом ніхто з них не постраждав. Маттіас був першим на місці приземлення. Почувши запитання німецькою, Роберт і його родина зрозуміли: їм вдалося.

«Я довгий час іще розмірковував про це як батько, – каже Маттіас Пессау. – Раз він узяв своїх дітей, дружину і зробив цей небезпечний переліт – значить, у їхній країні, мабуть, були дійсно дуже погані часи. Не можу сказати, що родина виглядала наляканою. Я бачив, як світилися їхні погляди, бачив радість від того, що цей політ їм вдався».

Із Австрії втікачі вилетіли до США і оселилися в штаті Колорадо. Преса писала про них як про зірок, із переїздом до Сполучених Штатів членів родини Гутири вітав сам президент Рейган.

У перегонах Роберт Гутира більше не брав участі. Він відкрив свою будівельну компанію. У ній спочатку працював і Їржі Майнуш, якому вдалося виїхати з Чехословаччини невдовзі після втечі Гутири. У 1986 році Майнуш став тренером олімпійської збірної США з велоспорту.

Проживши в Сполучених Штатах 25 років, у 2008 році Роберт Гутира і його дружина Яна повернулися на ту землю, з якої колись полетіли, – вже в демократичну Чехію. У курортному місті Лугачовіце за сто кілометрів від австрійського кордону Роберт побудував п’ятиповерховий будинок. Дві квартири на верхніх поверхах належать родині Гутири. Тут вони живуть і сьогодні. «А в Австрію їздимо за покупками», – сміється Роберт і запрошує в улюблений танцювальний клуб, у який часто заходить вечорами. Йому подобається тут тому, що в клубі збираються люди, які насолоджуються життям, а не скаржаться на нього, каже 75-річний Роберт Гутира.

Оригінал публікації – на сайті «Настоящее время»