Довіреність від Путіна. Як підлеглі майбутнього президента реєстрували за хабарі шахрайські фірми у Петербурзі 1990-х

Коли йдеться про хабарі, Володимир Путін не перебирає висловів. У 2008 році він погрожував «відрубувати лапи» хабарникам, в 2010-му – жартував, що їх треба «вішати, мабуть». При цьому корупційні скандали супроводжують Путіна упродовж більшої частини кар’єри. Телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», і Радіо Свобода дізналися подробиці першого такого скандалу: у 1992 році юрист комітету із зовнішніх зв’язків Санкт-Петербурга попався на хабарі під час реєстрації фірми. Під час обшуку в нього знайшли реєстраційний журнал комітету та довіреність від начальника – голови комітету Володимира Путіна. На суді комітет пішов у глибоку оборону: заявив, що діяв відповідно до закону, але переконати суддю так і не зміг. Однак суд мав усі підстави вважати інакше.

Цей текст є частиною спільного розслідування телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», та Радіо Свобода про перші кроки Володимира Путіна при владі. Інші матеріали проєкту зібрані тут.

Коридор Московського районного суду Санкт-Петербурга, грудень 2021 року. Олексій Леонардов – немолодий чоловік із сивиною, у синьому джемпері та джинсах – поспішає на вулицю після тривалого слухання. Його наздоганяє наш кореспондент.

– Що вам відомо про справу про хабарі у мерії Собчака? Ви працювали у комітеті, який очолював Путін? – вкотре цікавиться журналіст (раніше Леонардов заблокував його у соцмережах).

– Звичайно, це не я, – посміхається він, повертається спиною і йде широким кроком із будівлі суду до зупинки громадського транспорту.

Юрист приватної практики Олексій Леонардов щойно представляв у суді бізнесмена, який оскаржує знесення промислової будівлі на півдні міста. Із судовими розпорядниками Леонардов розмовляє впевнено, дещо на підвищених тонах. Із суддею та кореспондентом, навпаки, більш коректний, голос його стає тихішим.

Впродовж останніх років Леонардов спеціалізується на майнових суперечках, арбітражі, оскаржуванні штрафів – про такі справи нечасто пишуть у ЗМІ. Проте на початку 1990-х років від його підпису залежало дуже багато в молодій петербурзькій економіці.

Валіза з фотографіями Собчака

1991 року 24-річний Олексій Леонардов закінчив юрфак Ленінградського держуніверситету і вступив на службу в комітет мерії із зовнішніх зв’язків. Багатонадійний початок кар’єри: під керівництвом майбутнього президента Путіна, на посаді юрисконсульта – як у майбутнього президента Медведєва. Чиновників та бізнесменів, з якими Путін співпрацював ще в ті роки, заведено називати «пітерськими»: 1996-го вони заснували кооператив «Озеро», у нульові отримали акції держкомпаній, а сьогодні Путін нагороджує старих друзів у Кремлі. Проте петербуржець Леонардов не став «пітерським». Натомість уже через рік після призначення в путінський комітет він опинився в СІЗО.

Ті, хто навчався на юрфаку ЛДУ, увійшли до команди Анатолія Собчака ще 1989 року, коли той балотувався до Верховної Ради. «Йому [Собчаку] треба було сформувати команду, яка пішла б за ним і працювала на виборах, – згадувала вдова вдова першого мера Петербурга Людмила Нарусова. – І до неї увійшли його студенти, аспіранти, тоді я познайомилася з ними. Там був не тільки Дмитро Медведєв, але й Олександр Степанов, Володимир Попондопуло, Микола Єгоров, нині професори юрфаку».

*Агітація Анатолія Собчака з газети «Ленінградський університет», 24 березня 1989 року. Дивитись у* повному розмірі

«У нас на кафедрі тривалий час ще потім зберігалася ціла валіза фотографій професора Собчака, – коментував Дмитро Медведєв. – Це були чорно-білі знімки, надруковані кустарним способом, які ми розклеювали [перед виборами] по всьому Васильєвському острову».

Чи допомагав Собачаку студент Леонардов, редакції невідомо. Однак в мерії він зайнявся господарським правом – цю дисципліну в ЛДУ викладав Собчак. А саме: Леонардову доручили реєструвати компанії із іноземною участю – спільні підприємства (СП), як їх тоді називали.

Наприкінці 1980-х років Рада міністрів СРСР допустила в країну приватних іноземних інвесторів. Влітку 1991 року в Ленінграді налічувалася сотня СП, але справжнім конвеєром з їх реєстрації став комітет із зовнішніх зв’язків, щойно створений Собчаком – учителем Путіна, Медведєва та Леонардова.

Для реєстрації СП достатньо було подати письмову заяву іноземного інвестора, копію установчих документів, виписку з банку та торговельного реєстру країни інвестора. Реєстраційний збір становив 200 доларів.

*Реєстраційна картка члена КПРС Олексія Леонардова з архіву історико-політичних документів Санкт-Петербурга*

середньою часткою іноземної участі – 60%, йдеться у звіті комітету із зовнішніх зв’язків, копію якого автори розслідування отримали в Держархіві. 1993-го їх було вже понад 3 тисячі, проте частка СП у міському виробництві не перевищувала 1-2%. Про це писала газета «Невское время». «Втіленню наших надій – на широкий обмін передовими технологіями, ноу-хау, організацію сучасних виробництв за західним зразком – СП не сприяли», – зазначало видання.

Переважно СП торгували іноземними товарами широкого вжитку, а деякі – засвітилися в шахрайських схемах.

«Шахрайство скрізь, де це можливо»

Комітет із зовнішніх зв’язків, який Собчак доручив сформувати та очолити Путіну, розташувався в окремій будівлі на провулку Антоненка, до якої хвилина ходу від Маріїнського палацу, в якому до переїзду в Смольний засідала міська влада.

1991 року до цієї будівлі увійшов 50-річний уродженець Виборга Вадим Скляров. «Дуже талановита людина, а також рідкісний пройдисвіт», – характеризував його засновник «Агентства журналістських розслідувань» Андрій Константинов у книзі «Шахрайський Петербург». Скляров був чотири рази засуджений, зокрема у Києві за крадіжку, а до Ленінграду переїхав, коли його розшукувала ризька поліція і кредитори, як про це, писали «Санкт-Петербурзькі відомості».

До Північної столиці Скляров приїхав, щоб вести справи американської компанії Elegant Systems. Її у 1990 році заснував виходець із Латвійської РСР Ілай Ліснянський. Без відома Ліснянського Скляров провернув таку схему: скориставшись бланками американської компанії, він зареєстрував у комітеті із зовнішніх зв’язків СП «Элегант системс Россия», набрав зобов’язань на постачання товарів широкого вжитку з передоплатою в 285 млн рублів (від 2 до 2,5 млн доларів за змінним курсом 1991-1992 років) з двох організацій – тюменського управління «Роснафтогазбуду» та відділення української споживспілки в Чернівецькій області – та переказав їх на рахунок малого державного підприємства (МДП) «Радуга». Підприємство мало обміняти рублі на долари, які Скляров збирався вивести на рахунки у Швейцарії та Фінляндії (так стверджувало слідство, яке вказувало, що купувати обіцяні американські товари він не збирався). Однак зробити це йому в жодному разі не вдалося б, принаймні легально: такі валютні трансферти незадовго до цього заборонив Центробанк.

Простіше кажучи: Скляров набрав грошей на підставі постачання імпортних товарів, але постачати підприємцям нічого не збирався.

Що таке валютні трансферти та чому їх заборонили

У січні 1992 року Центральний банк заборонив компаніям конвертувати рублі у валюту та виводити за кордон без спеціального погодження. Зокрема й тому, що посередники, отримавши валюту, не поспішали повертати її кредиторам.

Повною мірою схема запрацювала вже після заборони – через брак контролю, лібералізацію цін та високу інфляцію (2506% у 1992 році). Фірми брали у партнерів рублі, «крутили» їх на рахунках або виводили за кордон, а потім «повертали» кредиторам початкову суму в рублях, які втратили колишню купівельну спроможність, або взагалі не повертали.

Ще до того, як Скляров спробував провернути цю схему в Петербурзі, її з успіхом випробували в Москві, причому там рахунок йшов на мільярди рублів і доходило до вбивств на замовлення.

Ось як це описувала журналістка Клер Стерлінг у книзі «Світ злодіїв: загроза нової глобальної мережі організованої злочинності» (1994): «Валютними трансфертами в Росії заведено називати безліч хитрощів для обміну рублів на долари і навпаки, переведення їх в країну або з країни (переважно з країни) та шахрайства під час укладання угод скрізь, де це можливо».

Після того, як служба кримінальної міліції Петербурга порушила проти Склярова кримінальну справу, рахунки «Радуги» заморозили, але отримати свої гроші постраждала українська організація так і не змогла: через відсутність судових угод між Москвою та Києвом її позов визнали недійсним. Склярова відпустили під підписку про невиїзд – це зобов’язання він одразу порушив. 1995 року шахрая затримала поліція Риги у старій справі, а 1996-го, незадовго до виборів мера Петербурга, він помер за нез’ясованих обставин.

Всієї цієї історії могло б і не бути, якби комітет із зовнішніх зв’язків не зареєстрував СП «Элегант системс Россия», яке не мало ні статутного капіталу, ні печатки – лише бланки американської «материнської» компанії. Внести компанію в реєстр вдалося шляхом надання хабаря в розмірі 400 доларів і 10 тисяч рублів співробітнику комітету (10 середніх зарплат у країні в 1991 році). Так описують історію Андрій Константинов та газети того часу. Константинов, щоправда, стверджує, що слідство не знало, хто зі співробітників цей хабар отримав.

Печатка та довіреність від Путіна

Насправді про те, що хабар від Склярова отримав юрисконсульт комітету Олексій Леонардов, писали відразу дві газети того періоду – «Комерсант» та «Санкт-Петербурзькі відомості» (друге видання зашифрувало ім’я обвинуваченого як «Л. Нардов»).

Коли Леонардов прийшов на роботу в комітет із зовнішніх зв’язків, він отримав від Володимира Путіна довіреність на візування документів, які давали іноземним бізнесменам та їхнім представникам право на роботу у місті. Він також вів журнал звернень до комітету від потенційних інвесторів, про що писали «Санкт-Петербурзькі відомості».

Все це – довіреність від Путіна, печатка та журнал комітету, а також листи прокуратури на адресу Собчака з вимогою переглянути реєстрацію деяких СП – це все вилучили у Леонардова під час обшуку у квартирі на Московському проспекті у листопаді 1992 року. Про це зазначило видання і навело ще одну дивну деталь: на момент обшуку Леонардов уже не працював у комітеті, але нібито виконував важливі доручення його керівництва.

Редакція від джерела з доступом до бази криміналістичного обліку дізналась, що Леонардова заарештували 18 листопада 1992 року та відправили до СІЗО «Хрести», Володимир Путін цього дня був у Петербурзі і разом із Собчаком мав зустрічатися з бургомістром Бремену, йдеться у бюлетені комітету із зовнішніх зв’язків. Редакція звернулася до архіву міського суду, щоб з’ясувати, який термін отримав Леонардов та чи отримав взагалі, але знайти цю інформацію, не знаючи дати суду, виявилося неможливим.

*Слідчий ізолятор «Хрести» відкрили в Петербурзі в 1892 році*

Посередницею передачі хабаря могла бути знайома Леонардова Тетяна Грузинська – економістка, співробітниця Леонтьєвського центру, «мозкового центру» російських реформ. Він розташовувався в одному будинку з комітетом із зовнішніх зв’язків на провулку Антоненка. 1992-го вона сиділа в жіночому СІЗО №4 Санкт-Петербурга, так званій «Лебедівці», зазначено в базі криміналістичного обліку.

Співробітник Леонтьєвського центру в 1992 році на умовах анонімності розповів авторам розслідування, що пам’ятає Грузинську та епізод із посередництвом у хабарі: «Була заарештована, потім вийшла, пропрацювала ще трохи в Леонтьєвському центрі і кудись зникла. Після попереднього ув’язнення зламалася психологічно і весь час мовчала. Просто нещасна дівчинка, яка в це втягнулася або її втягнули. Вироку у справі про хабар, за словами джерела, так і не було.

Кореспондент зателефонував Грузинській: почувши питання про корупцію у комітеті із зовнішніх зв’язків, вона попросила перетелефонувати і вже не брала слухавку.

У базі даних петербурзького управління з боротьби із організованою злочинністю (містить повідомлення про злочини), що з’явилась у мережі, цей випадок описаний так: «Леонардов і Грузинська вимагали і отримували хабарі за безперешкодне проходження та оформлення документів на зовнішньоекономічну діяльність. Суми хабарів становили від 300 до 500 США». Леонардов у базі позначений як «провідний спеціаліст» комітету із зовнішніх зв’язків, а Грузинська – як співробітниця «планової комісії». Чого комісія стосується, незрозуміло.

Про те, що одним хабарем справа не обмежилася, писали і «Санкт-Петербурзькі відомості»: «В свій час ГУВС і прокуратура направили з десяток листів на ім’я перших осіб міста з проханнями розібратися та скасувати реєстрацію фірми С. Клярова. Ці листи та чернетки відповідей на них знайшлися в домашньому архіві Л. Нардова. Так пояснювалася «офіційна» лояльність комітету із зовнішніх зв’язків мерії до незаконної Elegant Systems Russia. Хоч чиновник вже не працював у мерії, він фактично залишався довіреною особою деяких її службовців, створював проєкти важливих документів та впливав на їхнє просування».

Свідченням «лояльності» комітету до фірми Склярова, за версією «Санкт-Петербурзьких відомостей», було небажання відомства визнавати її реєстрацію недійсною (про це мова піде нижче).

Газета зазначила, що у матеріалах справи містився вилучений у Леонардова реєстраційний журнал комітету із зовнішніх зв’язків, куди «протягом двох років вносилися дані про іноземні фірми, що звертаються в мерію для реєстрації, дати прийняття документів, дати видачі свідоцтв і примітки». Остання графа в журналі містила помітки самого Леонардова олівцем. «Перше несміливе слово «терміново» внесене лише в серпні [1991 року], – писала газета. – Фірми, біля яких стояла така позначка, реєструвалися впродовж одного-двох днів. Тут – у загальному списку – поряд були підприємства, які застрягли на реєстрації більш ніж на місяць».

У графі «примітки» також траплялися прізвища чиновників, які клопотали про те чи інше підприємство (газета згадала лише колишнього помічника Собчака Юрія Шутова), а також слова на кшталт «м’ясокомбінат», «котеджі» та «комп’ютери».

На початку 1990-х років Юрій Шутов (на фото праворуч) був помічником мера Петербурга Анатолія Собчака, а потім став його запеклим критиком. У 1992 році Шутова заарештували за звинуваченням у здирстві та знищенні чужої власності, яке згодом зняли. У 1999 році, невдовзі після того, як був зроблений цей знімок з Путіним, Шутова знову заарештували – тепер уже за звинуваченням в організації вбивств на замовлення. Його засудили до довічного ув’язнення, він помер у колонії у 2014 році у віці 68 років

«Відповідно до вимог чинного законодавства»

В архіві суду Санкт-Петербурга автори розслідування отримали одну справу, пов’язану Elegant Systems Russia: 15 грудня 1992 там розглядалася заява прокурора про визнання незаконною реєстрації цієї фірми. Прокуратура наполягала: заплющивши очі на недоліки в документах Склярова, комітет порушив закон і посприяв скоєнню злочину.

«Прокурор зазначив, що комітет із зовнішніх зв’язків незаконно прийняв на реєстрацію установчі документи «АОЗТ «Элегант Системс-Раша», підписані Скляровим В.І., який не мав повноважень на створення самостійного підприємства від імені Elegant Systems Inc. та самовільно призначив себе генеральним директором «АОЗТ «Элегант Системс-Раша». Крім того, комітет із зовнішніх зв’язків не вимагав від Склярова В.І. всіх необхідних для реєстрації підприємства документів, що повністю належали іноземному інвестору; у квитанції про оплату збору за реєстрацію помилково зазначено, що збір внесений за реєстрацію філії фірми Elegant Systems, в той час, як було зареєстровано самостійне підприємство. Юридична адреса акціонерного товариства вказана у статуті також помилкова. На думку прокурора, незаконна реєстрація «АОЗТ «Элегант Системс-Раша» сприяла тому, що Скляров В.І. потім вчинив корисливий злочин».

Представник комітету із зовнішніх зв’язків, ім’я якого в судових документах не вказане, стверджував, що відомство нічого не порушило, оскільки перевіряти дані, надані Скляровим, там і не мали:

«Представник комітету заперечував проти задоволення заяви прокурора, вважаючи, що реєстрація «АОЗТ «Элегант Системс-Раша» була проведена відповідно до вимог чинного законодавства. Як зазначив представник комітету, Скляров В.І. діяв на підставі домовленості від 16 жовтня 1991 року, зі змісту якої можна зробити висновок про надання Склярову В. І. фірмою Elegant Systems права створювати самостійні підприємства. Ця обставина, на думку представника комітету, підтверджується також листом генерального директора фірми Elegant Systems Е. Ліснянським, долученим у судовому засіданні до матеріалів справи за клопотанням представника. Представник комітету із зовнішніх зв’язків також зазначив, що для реєстрації «АОЗТ «Элегант Системс-Раша» були представлені всі необхідні документи; помилка в квитанції про оплату реєстраційного збору несуттєва, оскільки внесена необхідна сума; комітет не мусив перевіряти правильність юридичної адреси та обґрунтованість призначення Склярова генеральним директором».

Втім, судова колегія вирішила, що повноважень на реєстрацію фірми у Склярова не було, і визнала цю операцію незаконною. До цього моменту Леонардова утримували в СІЗО вже місяць, Грузинську – тиждень, як це випливає з бази криміналістичного обліку.

Власники «Радуги»

У схемі Склярова була ще одна важлива ланка – мале державне підприємство «Радуга», на рахунки якого шахрай виводив гроші ошуканих ним підприємців. У базі даних реєстраційної палати Петербурга редакція знайшла п’ять організацій з такою назвою, але лише одна з них мала рахунки в Санкт-Петербурзькому інноваційному банку (цю деталь згадує «Комерсант»). Підприємство було створене при ленінградському «Інтуристі» та зареєстроване в будинку 11 на Ісаакіївській площі, за чотири хвилини ходи від Маріїнського палацу та п’ять – від комітету із зовнішніх зв’язків.

Юридичною службою «Інтуриста» на той момент керувала однокурсниця Володимира Путіна Тамара Гаврилова. Влітку 1991 року Собчак доручив створити на базі державного «Інтуриста» акціонерне товариство. До робочої групи з оцінки майна «Інтуриста» увійшли радник мера Анатолій Чубайс, голова комітету з управління державним майном Олександр Утєвський та співробітник комітету із зовнішніх зв’язків Кирило Болдовський. «Контроль за виконанням цього рішення покласти на в.о. голови комітету зовнішніх зв’язків Путіна В.В.», – наказав Собчак.

Під керівництвом Собчака Путін пропрацював шість років – став спочатку головою комітету із зовнішніх зв’язків, а потім першим заступником мера

29 листопада 1991 року, за два тижні до того, як Скляров за хабар зареєстрував у комітеті шахрайську фірму, Собчак доручив перетворити «Інтурист-Ленінград» на туристичну компанію «Санкт-Петербург», єдиним засновником якої став комітет із зовнішніх зв’язків, а офіс відкрився у тому ж будинку 11 на Ісаакіївській площі, де вже була прописана «Радуга». За тією ж адресою на початку 1990-х розташовувалось кілька СП, найвідоміше з яких – російське відділення Dresdner Bank – обслуговувало структури друга Путіна Геннадія Тимченка.

Нове акціонерне товариство мало «здійснювати функції органу управління стосовно підприємств Держкомінтуриста СРСР біля Санкт-Петербурга». Контроль за виконанням цього розпорядження Собчак знову поклав на Путіна, вже без приставки «в.о.».

1993 року однокурсниця Путіна Гаврилова перейшла на роботу в комітет із зовнішніх зв’язків.

Простіше кажучи, для нелегального валютного трансферту та переказу грошей за кордон Скляров обрав мале державне підприємство «Радуга», яке підпорядковувалося комітету із зовнішніх зв’язків.

Малі державні підприємства могли створювати лише за наказом керівника наявного державного підприємства. Так, при «Інтуристі» поряд з «Радугою» діяло ще щонайменше одне МДП – «Защита», яке охороняло Собчака в дні путчу в серпні 1991-го. Відповідно до законодавства, працювати в МДП могли не більш як 20 осіб, непов’язаних із промисловістю.

Керівницею МДП «Радуга» була уродженка Махачкали та оперна співачка за освітою Світлана Ільїна. Її колишня знайома на умовах анонімності розповіла авторам розслідування, що у свій час Ільїна займалася імпортом іномарок, але чи було це пов’язано з «Радугою», вона не пам’ятає. Ільїну вона описує як огрядну жінку в окулярах із товстою оправою. Востаннє вони бачилися у 1992 році.

Одразу після провалу схеми з виведення грошей Світлана Ільїна переїхала до Польщі, вийшла заміж за радника міністра закордонних справ країни графа Петра Дзедушицького, взяла його прізвище та зайнялася бізнесом (їй належали польські та кіпрські компанії). У 1994-1995 роках, коли граф залишив держслужбу, Ільїна набрала зобов’язань на постачання товарів у ізраїльських, литовських, німецьких та російських компаніях на суму 1 млн доларів, не виконала їх, і коли приїхала до Росії у справах, її арештували та засудили на рік та два місяці.

Суд зарахував Дзедушицькій термін, проведений під вартою, і після вироку її звільнили. У 1996 році графиня поїхала назад до Польщі і продовжувала жити там після розлучення, а на початку 2010-х повернулася до Росії та взяла дівоче прізвище Ловінгер.

Польські пригоди графині Дзедушицької

Повернувшись до Польщі, Світлану Дзедушицьку знову помітили у низці сумнівних операцій. Так, графиня обдурила кілька десятків жителів Ґдині, пообіцявши влаштувати їх на роботу за передоплатою. Ця ж доля спіткала молдовську армію, яка чекала від неї постачання продовольства.

У Польщі її оголосили в розшук, а потім віддали під суд. Ось як у 2008 році її описувала Gazeta Wyborcza: «Вона могла б стати оперною зіркою в Росії, але обрала бізнес. Це не пішло їй на користь. На ній – чорний светр і окуляри з товстими лінзами (вона стверджує, що погано бачить одним оком). Вона не схожа на «бізнес-вумен». Свою провину Дзедушицька не визнавала.

У другій половині 1990-х граф Дзедушицький розірвав шлюб із росіянкою, зайнявся благодійністю, у 2005 році написав книгу про український Майдан, а у 2007-му був засуджений на дев’ять років за спробу перевести 75 кілограмів героїну з України до Німеччини. Він помер у 2014 році, невдовзі після звільнення.

Епілог

Олексій Леонардов після виходу із СІЗО у 1993 році продовжив юридичну практику. 1997-го він пів року пропрацював у ГУП «Рубіж» – засноване ще за Собчака підприємство реалізовувало вилучені на митниці товари. На початку 2000-х кілька російських ЗМІ писали, що цим підприємством міг «таємно керувати» Путін, але підтвердження ця гіпотеза не має, як і її джерело – нібито складене у ФСБ «досьє на Путіна».

На початку 2000-х років Леонардов і Грузинська взяли участь у спорі суб’єктів господарювання щодо Ленінградського дому молоді, а саме: представляли в суді інтереси співвласника однієї з юридичних осіб ЛДМ – італійця Джузеппе Коломбо. Багаторічний судовий розгляд завершився у травні 2007 року. Через три місяці поліція завітала до ЛДМ із обшуком: вважалося, що його контролювала так звана «тамбовська група» – одночасно затримали її лідера, «нічного губернатора» Володимира Барсукова (Кумаріна). Втім, у його вироках ЛДМ не згадується.

Тридцять років тому Леонардов починав у комітеті із зовнішніх зв’язків, а зараз бере участь в арбітражних розглядах

Ім’я Леонардова також з’явилося у пресі 2000-х, де його звинувачували у рейдерському захопленні швейної фабрики «Динамо». «Особа дуже примітна, – описувала його газета «Версія в Пітері». – Згідно з оперативними даними, він нібито був причетний до скандалу з кримінальним «присмаком» навколо ЛДМ у 2000 році». Про хабар газета вже не написала.

Імовірна спільниця Леонардова Тетяна Грузинська останніми роками працювала в бюджетних організаціях у сфері охорони здоров’я, зараз вона на пенсії. Вони з Леонардовим, як і раніше, дружать у соцмережах.

Колишня голова юридичного відділу ленінградського «Інтуриста», однокурсниця Путіна Тамара Гаврилова, попрацювавши в комітеті із зовнішніх зв’язків, переїхала до Москви. У 2003 році вона була призначена членом ради директорів НТВ і стала другою людиною в телекомпанії, про що писала «Комсомольська правда».

*У 2011 році однокурсниця Путіна Тамара Гаврилова отримала у Кремлі орден Пошани*

Світлана Ільїна-Дзедушицька-Ловінгер, повернувшись на батьківщину, спершу влаштувалась у Петербурзі, а звідти перебралася до Краснодару та працювала в компаніях, які допомагають переїхати на ПМП до Польщі. У Росії вона знову набрала зобов’язань на декілька тисяч доларів, знову була оголошена в розшук і знову опинилася під судом. З’ясувалося, що вона також взяла передоплату на постачання бразильських соєвих бобів у кількох краснодарських компаніях, але натомість купила собі ноутбук за 3000 доларів, два телевізори, пральну машину, холодильник за 36 тисяч рублів, супутникову антену, золоті прикраси з діамантами та близько 30 флаконів французьких парфумів, йдеться у матеріалах суду.

Під час суду Ловінгер заявила, що її телефон незаконно прослуховували ФСБ та ГРУ. На останньому суді її засудили до п’яти з половиною років колонії, вона вийшла на волю і створила сторінку в «Однокласниках» під новим прізвищем. На запитання телеканалу «Настоящее время» вона не відповіла, заблокувавши кореспондента.

У 1992 році Міністерство внутрішніх справ виявило виявило у Петербурзі 88 фактів хабарництва. «Для такого міста, як Петербург, – це просто смішно», – говорив говорив заступник прокурора міста на слуханнях у Петрораді. Стосовно співробітників мерії розглядали сім справ. За однією з цих справ Олексій Леонардов опинився у СІЗО. Що сталося з рештою шістьма фігурантами справ про хабарі в мерії, громадськості не було відомо ні тоді, ні зараз і навряд чи стане відомо взагалі.