Косово – частково визнана країна розміром із Ямайку. Вона розташована в самому серці Балкан, які давно були охоплені етнічними, релігійними і мовними суперечками.
До середини 20-го століття Косово було автономним краєм, населеним переважно албанськомовними мусульманами – меншиною в Югославії. Але напруженість між косовськими албанцями і сербами за національністю посилилася. Перші закликали до більшого політичного представництва в Югославії, а другі побоювалися дедалі більшого відокремлення від решти Сербії цієї території, яку вони називали священною сербською землею.
Після того, як сербський соціаліст Слободан Мілошевич прийшов до влади у 1980-х роках, він підкинув пороху у вогонь націоналізму, що тоді лише тлів. У 1989 році Мілошевич зустрівся в Косові з місцевими сербами, які скаржилися на пригнічення з боку албанської більшості. А тим часом поруч спалахнули сутички між сербами та албанською за національним складом поліцією в Косові. Тоді Мілошевич вийшов на вулицю і пообіцяв розгніваному натовпові: "ніхто вас більше не битиме". Потім він запровадив прямий контроль над Косовом і розмістив у краї сербську поліцію.
У 1991 році, після багатьох років відносно стриманого опору умовам, нав’язаним Белградом, місцеві албанці в Косові сформували мережу бойовиків під назвою "Армія визволення Косова ", яка прагнула, щоб Косово приєдналося до Албанії.
Влітку 1998 року бойовики АВК вбили десятки сербів, поліцейських і цивільних осіб. Силовики, підтримувані урядом Югославії, відповіли маршем по селах на бронетехніці, вигнанням місцевих албанців із їхніх будинків і спаленням їхніх будинків.
У січні 1999 року, після того, як бойовики АВК вбили чотирьох сербів під час нападу на поліцейський пункт, югославські урядові війська оточили сусіднє село Рачак. Коли міжнародні спостерігачі змогли нарешті туди потрапити, вони стали свідками масового вбивства: 45 мертвих цивільних албанських мешканців, серед яких жінка і дівчинка-підліток. Влада Югославії твердила, що всі вбиті – бойовики. Пізніше з’ясувалося, що бойовиків серед убитих було вісім чи дев’ять.
ЗМІ почали наголошувати на зростанні насильства і потоках біженців. Тому почав посилюватися тиск із вимогами міжнародного втручання. Тоді союз НАТО обійшов ООН і сам ухвалив здійснити повітряні удари, якщо Мілошевич не виконає вимоги: вивести з Косова сербів, ввести миротворців, повернути до краю біженців.
Перші ракети знищили інфраструктуру, пов’язану з урядом Мілошевича.
Вважали, що повітряні удари впродовж декількох днів змусять Мілошевича сісти за стіл переговорів, але обурене діями НАТО населення підтримало його. Водночас конфлікт у Косові посилився: сербські силовики пересувалися косовськими селами, здійснюючи етнічні чистки.
Кількість жертв серед цивільного населення зростала, і насильство в Косові тривало. Тоді британський прем’єр-міністр Тоні Блер сказав президентові США Біллу Клінтону, що НАТО "програє пропагандистську битву ... з великим успіхом ".
Зрештою, у червні 1999 року, після того, як унаслідок повітряних ударів загинуло близько 500 цивільних людей, Мілошевич погодився дозволити ввести міжнародні війська в Косово.
Миротворці й албанські біженці в’їжджали до краю, а тим часом серби – поліція і цивільне населення – залишали його.
У жовтні 2000 року, коли в ООН уже висунули Мілошевичу обвинувачення у воєнних злочинах і злочинах проти людяності в Косові, демонстрації, що переростали в насильство, призвели до його усунення від влади. Незабаром після цього його екстрадували до Гааги, де він помер у 2006 році, коли над ним усе ще йшов суд.
У 2008 році Косово односторонньо проголосило незалежність від Сербії. Цю незалежність визнали на цей час 102 країни-члени ООН зі 193, а близько 80 держав, серед них і Україна, не заявляли про таке визнання чи й прямо стверджували про невизнання; ще принаймні 10 країн, які свого часу визнавали Косово, відкликали своє визнання. Близько 4000 військовослужбовців країн НАТО все ще перебувають у Косові.