/
/
У напівтемряві прохолодного холу старої будівлі відлунюють кроки. Клацає кодовий замок на дерев’яних дверях.
Усміхнена жінка середніх літ запрошує: «Добридень! Проходьте до нашого двору, будемо знайомитись»!
Ми йдемо повз укриті пилом стіни й великі сходи, що ведуть нагору. Повертаємо вправо, в коридор, у кінці якого лежить великий собака – він уважно вивчає новоприбулих. Ще один поворот, тепер уже вліво, і через прочинені навстіж двері потрапляємо у внутрішній двір. Невеличкий дерев’яний стіл із лавами, саморобна гойдалка, зроблена з буксирувального тросу. Неподалік чоловік порається на невеличкому городі, бігають малі діти.
«Ну, ось так ми живемо», – каже жінка.
Її звуть Софія. Вона із сином перебралася в Одесу з Горлівки в червні 2014-го. Виїхала одразу після повідомлень про бомбування з літаків. Не стала розбиратися, хто й що скидав, зібрала речі й сіла на поїзд із Луганська. З собою в неї були кілька сумок з речами, документи, 500 гривень і кредитна картка.
У старому залишеному будинку в центрі Одеси, по вулиці Успенській, 4, мешкає понад сотню людей – здебільшого це переселенці з сім’ями. Знайшли тут прихисток і кілька учасників АТО. Знадвору будинок нічим не відрізняється від інших аварійних будівель міста. Де-не-де облуплена фарба, ліпнина, що подекуди відвалюється, забиті вікна. Втім, є одна відмінність: час від часу в двері одного з під’їздів заходять люди. А за ними вирує життя: у дворі, в тіні дерев, граються діти, жінки за столом п’ють каву, обговорюючи щоденні клопоти, походжають чергові. У такому ритмі будинок живе майже рік. Фактично це перший одеський сквот – за визначенням, самовільно захоплене громадою вільне приміщення, яке є соціальним чи культурним осередком.
Мешканці сквоту переконують, що спочатку будівля належала одному з місцевих монастирів, однак згодом на свій баланс її взяв Одеський порт. Використовували як гуртожиток, однак у 2008-му через аварійний стан усіх мешканців звідти виселили й нібито почали реконструкцію. У 2014-му будівля перейшла на баланс області. Коли ж у неї зайшли переселенці, з’ясувалося, що запланована реконструкція так і не була завершена, а хто кінцевий власник, досі невідомо.
«Ми зайшли сюди, бо вже не було куди податися. Ми не ледачі, але в Одесі дуже важко заробити грошей, щоб вистачало на оренду житла, їжу та одяг. Особливо, якщо є діти. Ми жили й в санаторіях, і в орендованих квартирах. Але користуватися першим варіантом довго не будеш, а другий доволі дорогий. Навіть якщо наймати житло кількома сім’ями. Діти ростуть, їм потрібен свій простір. Я зрозуміла: або я повертаюся в підвал у Горлівку, де в моєї дитини немає майбутнього, або я щось роблю», – Софія закурює.
«Про Успенську я знала давно. У мене неподалік живе подруга, вона з дітьми ходила повз цей будинок. Розповідала про нього. Мовляв, стоїть порожня будівля. Можливо, хай нам її віддадуть, ми відремонтуємо і будемо тут жити.Проблему ж із житлом для переселенців не вирішують, а так ми б хоч за оренду не платили. Настав момент, коли ми «дозріли» до цього рішення», – розповідає Софія.
До нашого столика починають сходитися місцеві – здебільшого жінки. Неподалік стоїть кілька чоловіків. Вони гомонять про своє. Про електрику, що проводили перед нашим візитом, про каналізацію, якою будуть займатися в одній з квартир завтра.
«Ми намагалися знайти власника будівлі. Один сторож, який тут жив, не хотів нас пускати, інший пустив. Врешті довідалися, що за фірма розпоряджається майном, сходили до них в офіс, пояснювали, що у нас є людина, в якої є гроші, вона хоче купити цю будівлю, але їй треба розуміти, в якому та стані і що всередині. Для цього нам треба було зайти на територію. Однак нам відповіли: «Ні». Додали, що понад 5 мільйонів коштує будівля і стільки ж ремонт. Ми й досі розбираємося, хто проводив тут реконструкцію, але все ще бракує низки документів. У мене були контакти інших переселенців, я почала їх обдзвонювати, пропонувати ідею. Ми надсилали свої пропозиції – куди тільки не надсилали! Навіть у Верховну Раду. Адже не лише в Одесі, по всій Україні безліч порожніх будівель. Їх можна віддати переселенцям, щоб вони там зробили ремонт і жили. Навіть власним коштом. Але все без відповіді. Зрештою у червні минулого року ми зайшли на територію. Спочатку жили у дворі, потім перебралися до одного з приміщень і тулилися там. А потім уже зайняли кілька квартир», – згадує Софія.
Наша розмова переривається. Починаються збори з обговоренням нагальних питань. Присутні сперечаються, чи є сенс створювати загальний фінансовий фонд, адже виділити на це гроші – для кожної сім’ї це розкіш. Йдеться й про чергування на території, чи наймати охоронців як альтернативу. Ми ж прощаємося до ранку.
І ось на годиннику приблизно дев’ята. У дворі ще порожньо. Втім, не встигаємо ми розміститися за столом, як з одного з під’їздів виходить Софія. У руках вона тримає тацю з чайником, чашками і заварною кавою. Повз нас, вітаючись, проходять люди. Більшість іде на роботу. Частина – у справах: хто на ринок, хто в будівельний магазин.
«Зазвичай у нас традиція збиратися зранку на каву в дворі. Якщо хтось виходить з чашкою, починають підтягуватися й інші. Такий ранковий моціон», – Софія сміється.
І справді, за кілька хвилин до нас підходять кілька жінок. Вони активно обговорюють майбутню зачіску однієї з них. Перукар тут же, з місцевих. Працювати пропонує прямо в дворі, не відходячи від столу. Після кави починається стрижка. Ми ж рушаємо спілкуватися з місцевими мешканцями.
Будівля на Успенській має кілька під’їздів. Навіть на придивляючись уважно, можна розгледіти, де вже відбувся ремонт. Замінені вікна, подекуди видно відносно свіжий цемент і фарбу. У «реконструйованій частині», кажуть переселенці, будівельники встигли опустити стелі на метр-два й частково провести комунікації. Однак більшість приміщень в аварійному стані. Туди ми й прямуємо.
Дерев’яні двері й пил на стінах. Заходимо в під’їзд – опиняємося посеред справжнього мороку: лампочок у коридорах майже немає, відсутня й електропроводка. Прямокутники світла з дверей та вікон під’їзду вихоплюють облуплений краєвид Криму: на дранті шпалер, вилинялих від сонячних променів, вгадуються скелі Адалари неподалік Гурзуфа. За стіною залишки будівельного сміття, дитяча коляска. Ми піднімаємося на третій поверх. Він майже не відрізняється від першого, хіба що світла більше, навпроти сходів сушиться білизна. Заходимо до однієї з квартир. Мешканці не проти поспілкуватися, однак, як тільки бачать камери, пропонують поговорити зі старшими, себто з батьками. «Ми можемо почекати десь у коридорі», – каже Ірина.
Частина її кімнати відгороджена саморобною стінкою. Зверху на неї натягнута клейонка. На зовнішній частині облаштували гардероб, тут же холодильник і стіл для обіду.
«Взимку тут холодно. Опалення не було, люди використовували електрообігрівачі, але мережа не витримувала, струм регулярно зникав. А опалювати ці приміщення було неможливо. Самі бачите: тут стелі по 4-5 метрів. Тож ми з чоловіком вирішили зробити собі квартиру в квартирі. Стелю ми опустили десь до 2,7 метра, приміщення стало меншим і теплішим. Довелося й сміття повигрібати, але куди було від цього діватися», – говорить Ірина, доки відбуваються зйомки.
«Ми з Дзержинська. Коли у Слов’янську були бої, ми вирушили до родичів в Одеську область. Думали перечекати. Але війна тривала, в області роботи не було, тому ми перебралися в місто. Жили на зйомних квартирах, але так склалося, що грошей на оренду не вистачало. Тож десь у вересні минулого року ми опинилися тут. Перезимували, плануємо трохи нашу «квартиру в квартирі» розширити. Добре, що люди допомагають».
Світлана одягається і рушає у справах.Ми ж спускаємося знову на перший поверх. З-за прочинених дверей, що ведуть у коридор, чути ревіння будівельних інструментів. Це місцеві власними силами прокладають комунікації. Під стіною, біля каналізаційної труби, що стирчить з підлоги, у хмарі пилу сидить літній чоловік з перфоратором у руках.Він робить невеличку перерву.
Повз нас проходить жінка з французьким бульдогом. «Ми перебралися в Одесу разом зі своїм собакою, французьким бульдогом Шерханом. Він у нас герой! Поранений у Луганську, тут захищав дітей від місцевого собаки, якого ви бачили на вході. Перебралися в Одесу ми десь у червні 2014-го, – жінка ненадовго замовкає. – Він (Шерхан – ред.) ходив зі мною на роботу, на шахту. В один із днів ми потрапили під обстріл: були майже на місці, коли почали сипатися снаряди. Нас розкидало в різні боки. Якщо чесно, я думала, що його розірвало бомбами. Сама у бомбосховище біжу, в будівлі поряд почали складатися поверхи, вилітали двері, вікна, шифер летів… потім мене довго відкачували», – розповідає Світлана (ім’я змінене – ред.).
«Врешті я дізналася, що собачка наш прибіг до знайомого дочки. А наступного дня ми вирішили виїжджати. Я з роботи верталася, ще падали снаряди. Ми перебралися, де спокійніше, а потім вирішили податися до Одеси. Жили у кількох санаторіях. Але там не дозволяли тримати собачку, та ще й умови були кепські. Грошей на оренду житла не вистачало. І отак ми опинилися тут, на Успенській», – говорить Світлана.
Поруч бігає Шерхан. Жінка лишає його самого в квартирі й вирушає з дочкою в магазин.
Ось уже й за полудень. На саморобній гойдалці бавляться діти. Біля «кавового столу» завершують стрижку. Навпроти під’їзду стоїть літній чоловік, який годиною раніше прокладав каналізаційні труби. Він неквапно курить контрабандні цигарки. Представляється просто: «Анатолій Борисович». Місцеві його кличуть лише по-батькові й інакше, як «майстром на всі руки», не називають. Чоловікові спочатку не хотілось спілкуватися, але згодом він запрошує нас до себе в квартиру, що в «відреставрованій» частині гуртожитку. Нові вікна, підлога, сходи, залізні двері замість старих дерев’яних. У квартирі, попри занижені стелі, доволі просторо. Ми проходимо у дальню кімнату.
«Коли ми зайшли на Успенську, тут не було ні води, ні світла. Все робили власними руками, хто і як міг. Я проводив центральний водогін для трьох під’їздів, от сьогодні допомагав прокладати каналізацію. Що ще робив? Тягнув розводку, під’єднував квартири до електрики. До війни… до війни я був пенсіонером», – Олександр сміється.
«Я 25 років працював прохідником на шахті, вже 25 років – на пенсії, з 1994-го. Мав своє підприємство невеличке, яке займалося індивідуальним опаленням. Можна сказати, що я тут найстарший і найдосвідченіший. Життя прожив, все знаю, розбираюся в електриці, в сантехніці. Ну і допомагаю за можливості», – додає чоловік.
Про війну та переселення намагається не говорити. Виходимо на двір. Курити.
«Знаєте, я тій пропаганді з «ДНР» не вірю. Часом ну таку ж муть говорять! Але й наші ЗМІ часом також неправду кажуть. Може, порадите, що краще читати?» – питає він, затягуючись.
Знову з’являється наша знайома, Софія. Вона веде нас у «старе» крило, показувати зруйновану частину будівлі. Помічаємо, що праворуч від сходів – «обжита територія», а ліворуч – порожня. Замість дверей там дерев’яні балки, які закривають прохід. Крізь щілини видно будівельне сміття, залишки підлоги, меблі, витягнуті з кімнат.
«Ми хочемо цю частину будівлі ізолювати. У нас тут були різні провокації свого часу. Починаючи від цеглин із посланнями у вікно і завершуючи спробами звинуватити наших хлопців у нібито спробах зґвалтування неповнолітніх. Була одного разу історія. Наші двоє чоловіків, батько й син, поверталися додому. Заходять у хол і бачать, що там ховаються діти. Двоє вибігло, а третя, дівчинка, лишилася. Хтозна, що відбувається. Її попросили зайти у двір, аби з’ясувати, до кого прийшла. Вона почала щось кричати, просила її відпустити, хоча її ніхто й не чіпав. Зрештою вибігла на вулицю. А там її вже чекала якась жінка. За кілька днів та принесла в поліцію заяву про зґвалтування. Ніяких експертиз, зрозуміло. Я впевнена в людях, які тут живуть. Знаєте, просто мені здається, що цей будинок, як тільки ми сюди вселилися, став раптом усім потрібний. От і намагаються нас вижити різними способами», – розповідає Софія.
На вулиці вже вечоріє. У дальньому кінці двору на городі порається чоловік, поливає грядки. Це переселенець Юрій. Йому допомагає маленька дочка. Місцеві розповідали, що після переїзду Юрій вступив у місцеву самооборону і активно бере участь у житті громади. Чоловік запрошує до себе в гості на чай.У квартирі його дружина, вже в Одесі у них народилась ще одна дитинка.
«Ми перебралися з Донбасу 2014-го. Я, дружина і маленька донечка, якій зараз 5 років. Так сталося, що ми опинилися між російськими й нашими військовими. Були сильні бої. Ми майже місяць просиділи в підвалі. Потім вирішили тікати», – розповідає Юрій. Населений пункт, у якому жив, не називає.
«За два роки ми знімали кілька будинків. Але так складалося, що їх продавали, а ми, за домовленістю, виїжджали. А 2016-го я дізнався, що є приміщення на Успенській. Звісно, тут не було каналізації, світла, опалення. Все доводилося робити самим. Тим паче, у нас маленька дитина була. У дворі було багато роботи. Ви не уявляєте, скільки ми винесли звідси сміття! Город вирішила зробити дружина. Ми ж звикли, що за овочами можна в магазин і не ходити. Навозили для цієї справи землі. Нечиста, звісно, але, сподіваємося, з цієї задумки щось вийде», – говорить чоловік.
У сусідній кімнаті починає плакати дитинча.
«Ясно, що сподіваємося на краще. Що після всіх цих переїздів наш шлях, який почався з того страшного бомбардування, нарешті завершиться тут». Юрій виходить. Чути, як за імпровізованими з покривала дверима він няньчиться з малечею.
А на двір уже опустився вечір. Зібралися чи не всі діти з будинку. По периметру, попід парканом, погавкуючи на перехожих, бігає великий пес із темного коридору. Біля столу переселенці продовжують розбиратися з питаннями охорони. Ми ж намагаємося не привертати уваги. Виходимо у прохолодну напівтемряву холу будівлі на Успенській. Клацає кодовий замок. У нічим не примітному будинку зачиняються дерев’яні двері, лишаючи за собою гамір першого одеського сквоту.
