Оригінал матеріалу на сайті проекту «Настоящее время»

У 1968 році радянські війська увійшли на територію Чехословаччини і залишилися там майже на 23 роки. Але історія протистояння Східного блоку і західних союзників почалася раніше, а ЧССР відігравала в радянській військовій доктрині ключову роль – в тому числі і в контексті можливої Третьої світової. Журналісти спецпроекту «Настоящее время» вивчиаи історію відносин між Радянським Союзом та Чехословаччиною і відвідали об’єкти, пов’язані з ракетним і ядерним арсеналом.

За сім років до вторгнення чехословацька армія була однією з найсильніших в Східному блоці. Вже тоді всі плани – наприклад, із закупівлі зброї, – розроблялися і затверджувалися Москвою. Формально рішення ухвалювало верховне командування Організації Варшавського договору (ОВС), нагадує чеський історик Прокоп Томек.

«Чехословацька народна армія була досить сильною і в мирний час нараховувала близько 200 тисяч осіб. У співвідношенні з чисельністю населення вона належала до числа найпотужніших в рамках ОВС. Можна навіть сказати, що в цьому сенсі її можна було порівнювати із болгарською. Це була друга найсильніша армія після радянської. Звичайно, з огляду на відношення до чисельності населення», – каже він.

Чехословаччина витрачала на армію до 17,5% ВВП ще до вторгнення «совєтів», розповідає журналіст видання E.conomia, в минулому – військовослужбовець Ян Ґаздик. «Сьогодні ведуть політичні суперечки – скільки коштів виділяти на потреби армії. Чи повинно бути 2%, (вимога членства в НАТО і президента США Дональда Трампа – ред), але Чеська Республіка цю вимогу [НАТО] не виконує, і хто знає, коли зможе виконати. Тоді виділяли на військові витрати 17,5% ВВП. Тоді військові розуміли, що це знищує економіку», – пояснює він.

Ракетний арсенал

У 1961 і 1962 роках Чехословаччина підписала перші договори на закупівлю ракет-носіїв ядерних боєголовок. На території країни розгорнули три ракетні (офіційно – важкі артилерійські) бригади.

У ті ж роки влади двох країн домовилися в разі «надзвичайних подій» за допомогою «спеціальних комплектуючих підрозділів» доставити ядерні боєголовки, які зберігалися на території СРСР. Передбачалося, що при оптимальних умовах доставка і комплектація ними ракетоносіїв повинні були зайняти 18-22 годин.

Радянський Союз продав своєму сателіту установки з ракетами Р-11М – або SS-1 Scud-A в класифікації НАТО. Ці ракети могли нести боєголовки потужністю від 10 до 40 кілотонн, а максимальна дальність з ядерним зарядом була 150 кілометрів. Крім того, в Чехословаччину поставляли установку «Луна» – тактичні ракети цього комплексу могли нести ядерний заряд і мали максимальну дальність польоту 32 кілометри.

Пізніше ці підрозділи неодноразово модернізувалися, а кількість пускових установок збільшувалася. В кінці 1960-х – початку 1970-х у чехословацькі частини надійшли нові ракети Р-17, або SS-1c Scud-B в класифікації НАТО. Потужність ядерної боєголовки цих ракет значно збільшилася: в залежності від модифікації коливалася від 10 до 500 кілотонн. Виросла і максимальна дальність – до 300 кілометрів. Якщо стара ракета була не особливо точною (50% влучень лягали в радіусі 3 кілометрів від мети), то для нової показник КІВ становив 450 метрів.

У 1985 році почалося останнє переозброєння ракетних бригад Чехословаччини. В країну надійшли перші комплекси «Ока» (класифікація НАТО SS-23 Spider). Знову збільшилася дальність – до 500 кілометрів. Ракета обладнувалася термоядерної боєголовкою потужністю 200 кілотонн.

Але всі ці ракети забезпечувалися навчальними боєголовками або зарядами зі звичайною вибухівкою. Свого ядерного арсеналу у Чехословаччині офіційно не було. Це означало, що у разі початку конфлікту війська країни залишаться без основної вогневої потужності і зможуть розраховувати лише на удари стратегічних ядерних сил.

Проект «Явір»

Після навчань у Лігниці на заході Польщі з’ясувалося, що оптимістичні плани зі швидкої доставки ядерних боєприпасів з СРСР в реальності не працюють. Термін менше доби виявився нереальним, а ризик знищення транспорту – занадто великим. Тоді Москва вирішила, що потрібно будувати сховища для боєголовок безпосередньо на території країн-сателітів: в НДР, Польщі, Угорщині, Болгарії та Чехословаччині.

У 1965 році президент Чехії Антонін Новотни підписав секретну угоду з СРСР. У документі зазначалося, що Радянський Союз розміщує в Чехословаччині ядерну зброю. Прага зобов’язалася побудувати за свій рахунок три сховища до першої половини 1967 року. Москва брала на себе проектування об’єктів і їх технічне оснащення.

«Установка ядерних боєприпасів і розміщення обслуговуючого персоналу буде забезпечена радянською стороною після передачі об’єктів спільною комісією», – йшлося в документі. Нести службу на цих об’єктах повинні були радянські солдати – а на той момент Чехословаччина була єдиною країною Східного блоку, де не розміщувалися війська СРСР.

Три об’єкти під кодовою назвою «Явір» побудували в 1966-1969 роках: на півночі і на сході від Праги розташуються найбільші військові бази військ СРСР: Миловице і Ральсько; а на південному заході від столиці база буде побудована в містечку Мішов.

Обидві сторони домовилися, що цей документ залишиться в абсолютній таємниці. Про існування ядерних сховищ в Чехословаччині знали всього 12 осіб: президент, глава компартії, прем’єр-міністр і вищі офіцери.

Розповісти комусь ще про реальне призначення цих споруд мав право тільки президент країни.

Для об’єктів «Явір» створили спеціальну легенду: офіційно вважалося, що там розташовуються вузли спецзв’язку. Цю версію розповідали і робітникам, які будували бункери, і чехословацьким військовим, які пізніше забезпечували безпеку цих споруд.

Що являли собою ці об’єкти? Укриття будували парами по одному проекту, тобто всього було не три, а шість сховищ. Сховище могло витримати пряме попадання атомної бомби потужністю до трьох мегатонн.

Об’єкти оточувалися охоронним периметром з колючим дротом. Неподалік від кожного бункера стояли кілька кулеметних дотів на випадок прориву загородження. Громадяни Чехословаччини не могли потрапити на територію частини. Радянському персоналу заборонялося спілкуватися з місцевими жителями.

«Я одного разу забрів до Мішов-Боровно (об’єкт «Явір 51» на північний захід від Праги - ред). Я загубився, так як не було вказівників, згадує колишній чехословацький військовий, журналіст Ян Ґаздик. – Я приїхав прямо до того ядерного складу, не знаю, повного або порожнього, і став свідком дуже рішучої і різкої реакції радянських солдатів, прямо-таки войовничої: напружені, з автоматами».

У кожному бункері було два входи для завантаження і вивантаження боєприпасів. За воротами з гермодверима ховався широкий дворівневий коридор. Кран опускав привезений контейнер з боєголовкою на нижній рівень, після чого вантаж перевозили в одне з чотирьох великих приміщень праворуч від головного входу. Візок з боєголовкою кріпили гаками до підлоги. Кожен склад вміщував 24 контейнери, одне підземелля – 96 боєприпасів, відповідно, максимальна місткість всіх об’єктів «Явір» – 576 боєголовок. У приміщенні суворо контролювали температуру і вологість – ядерні боєприпаси 60-х років були дуже чутливі до умов зовнішнього середовища.

Зліва від головного входу були службові приміщення: лабораторія, запас води, стисненого повітря, вентиляційна установка, електрощитова і генераторна. Туалет в підземному комплексі був всього один.

Більшу частину бункерів проекту «Явір» розграбували після того, як радянські війська в 1990 році покинули Чехословаччину. Наприклад, в сховищі, яке вдалося відвідати кореспондентам «Настоящего времени», більша частина обладнання була відсутня: у всьому приміщенні вціліла лише одні гермодвері. Залишки електропроводки мародери підпалили, через що все приміщення покрилося шаром кіптяви.

«Темп-С» проти «Першингів»

Після Карибської кризи 1962 року, коли світ був на межі Третьої світової війни, настала «розрядка». Але в 1980-х почався новий етап ядерної гонки.

На озброєння радянської армії вступив новий ракетний комплекс РСД-10 «Піонер», відомий на Заході як SS-20. Мобільна установка несла ракету з максимальною дальністю польоту 5 тисяч кілометрів: цього вистачало, щоб накрити будь-яку ціль в Європі, і не було потреби розміщувати секретні установки в країнах-сателітах. Це була брудна зброя: боєголовка, що розділяються із трьома набоями по 150 кілотонн або моноблочна потужністю 1 мегатонни і висока точність стрільби.

У Радянському Союзі швидко налагодили масове виробництво «Піонерів»: американська розвідка вважала, що до 1986 року в СРСР було не менше 440 пускових установок. Ці ракети однозначно сприймалися на Заході як зброя випереджувального удару.

Після серії невдалих переговорів про скорочення «Піонерів» американці зробили хід у відповідь. У Західній Німеччині та інших країнах НАТО почалося розгортання ракет «Першинг-2» і наземних «Томагавків».

При невеликій в порівнянні з «Піонером» дальності польоту і відносно малопотужному заряді – близько 1800 кілометрів, 5-80 кілотонн – «Першинг-2» відрізнявся високою швидкістю. Його час підльоту становив якихось 6-8 хвилин: цього недостатньо, щоб евакуюватися. Ракети, які вміли маневрувати на кінцевому етапі польоту, націлювалися на шахтні пускові установки і командні пункти, тобто випереджуючий удар обезголовлював противника і позбавляв можливості відповісти.

«Maminko, tatínku,
Já se bojím Pershingů.
Jen se neboj, milé dítě —
SS20 ochrání tě!»

«Матусю, татусю, боюся Першинга – Ти не бійся, дитинко, SS-20 захистить тебе», – цей дитячий віршик увійшов до книги чеського фольклору XX століття.

Восени 1982 року після смерті Леоніда Брежнєва до влади в СРСР прийшов Юрій Андропов – колишній голова КДБ і прихильник жорсткої лінії у переговорах із Заходом. Наступної осені в Чехословаччину і деякі інші країни Варшавського договору відправили радянські ракетні частини, оснащені мобільними установками ОТР-22 «Темп-С» (SS-12 в класифікації НАТО). Військам союзників їх не передавали.

На північний схід Моравії, між Оломоуцем і Остравою, з України перекинули 122-у ракетну бригаду. Солдати і офіцери розмістилися в колишніх казармах артилерійського полку в містечку Граніце-на-Мораві, а 24 пускові установки сховали в лісі в спеціальних укриттях «Граніт» та «Панцир».

«У них стояли пускові установки 9П120 з бойовими ракетами. Сховище було електрифіковано. Ще чехи подарували електроприлад на колесах. Трансформатор знижував напругу до 27 вольт, і його підключали до ПУ [пускової установки]. Можна було піднімати контейнер, не запускаючи дизелі. А в 1986 році приїжджала таємнича комісія з Москви і виробляла виміри всіх габаритів. Мабуть, досліджували можливості розміщення ПУ нового РК «Швидкість» (розроблявся як заміна «Піонера», але на озброєння не був прийнятий – ред) з новими ракетами », – написав «Настоящему времени» адміністратор групи РБР 122 в соціальній мережі «Одноклассники» Володимир Нікулін.

Неподалік від «Гранітів» була ще одна військова частина, РРТБ – рухома ракетно-технічна база. Ядерні боєголовки для рухливих комплексів завжди зберігалися окремо і підвозилися до установок тільки у разі бойової тривоги. Під час навчань використовувалися макети боєголовок, тому що солдати, які служили в Чехословаччині, могли навіть не знати, чи є в сховищі справжні ядерні заряди. Втім, співрозмовник «Настоящего времени» на це питання вирішив не відповідати.

Радянська ракетна бригада покинула Чехословаччину першою, ще в 1988-му. Її вивели після успішних переговорів, які закінчилися підписанням Договору про ліквідацію ракет середньої і малої дальності. Президент США Рональд Рейган погодився вивести «Першинги» і «Томагавки» із Західної Європи, лідер СРСР Михайло Горбачов – зняти з озброєння і «Піонери» SS-20, і «Темп-С». Обидві сторони погодилися знищити всі ракети дальності від 150 до 5000 кілометрів і не робити нових.

Ракети вивезли на полігон Сариозек в Казахстані, де підірвали під наглядом іноземних журналістів. СРСР ліквідував 1 846 штук, США – 846.

У радіоактивний попіл

Єдиний розсекречений Сполученими Штатами документ про заплановані цілі ядерних ударів випущений в 1956 році. Тоді головною загрозою вважалася авіація, здатна нести ядерні бомби, тому пріоритет в цьому списку віддавався аеродромам і промисловим центрам. У переліку цілей вже є Прага і десять інших чеських міст. Можна припустити, що з часом цей список корегували.

Доктрина армії Чехословаччини, продиктована Москвою, змінювалася кілька разів, зараз ці документи розсекречені. Всі ці плани, крім останнього, прийнятого у 1989 році, носять наступальний або оборонно-наступальний характер.

«У разі військового конфлікту в першому ряду йшли б 15 дивізій Чехословацької армії на шляху до ФРН. Вони несли б величезні втрати. Важко судити, який був би бойовий дух у цих солдатів. Ми про це можемо тільки гадати, цього ніхто не знає. Західні військові аташе, що стежили звідси за нашою та радянською армією, вважали, що армія СРСР, яка йшла б другою, була добре навчена, витривалою, і її солдати звикли воювати до кінця і перемагати. Оцінки чехословацької армії військовими дипломатами були набагато нижчими. Вони вважали, що дисципліна там не така сильна, як і бажання воювати. Особливо тому, що солдати розуміли – їхня країна окупована, як у них могла при цьому виникнути готовність воювати до переможного кінця за інтереси чужої країни. Але це тільки міркування на основі обмежених відомостей, які ми маємо», – каже історик Прокоп Томек.

Союзній армії треба було за підтримки ударів ядерної зброї в найкоротші терміни зайняти Баварію і вийти до Рейну, де проходив кордон Західної Німеччини і Франції.

«Жодні дивізійні навчання не могли обійтися без планування ядерних ударів. І цих ядерних ударів було дуже багато. Я бачив ці карти. Тут була б пустеля. Нічого б не залишилося», – додає колишній військовий Ян Ґаздик .

За підсумками навчань «Влтава», які проходили в Південній Чехії в 1966 році, за два роки до вторгнення країн Варшавського договору до Чехословаччини, умовні противники обмінялися 252 ядерними ударами загальною потужністю 59 мегатонн. За підсумками навчань зробили теоретичний розрахунок, що при цьому загинули б 57 тисяч солдатів і 2,5 млн мирних жителів: 1 солдат на 48 цивільних.

«У 1968 році в період Празької весни в Чехословацькій армії були офіцери, які пропонували дещо дистанціюватися від військової доктрини Варшавського договору і переслідувати власні військові інтереси. Вони знали, що така війна могла означати не тільки для наших солдатів, але і для всього населення. Фактично це була б ліквідація цілої країни», – розповідає Прокоп Томек.

Ян Ґаздик уточнює, що мова йде про «Меморандум-68», підготовлений офіцерами празької Військово-політичної академії. Документ підписали 42 особи, в тому числі ректор академії. Вони заперечували проти наступальної доктрини, вже тоді прийнятої армією Чехословаччини.

«Вже одне тільки це розгнівало радянських маршалів до сказу. Генерал [Вацлав] Прхлік , який був на чолі цієї групи [вчених] і очолював військово-політичну академію, коли прибули радянські війська, миттєво опинився за ґратами. Просидів він приблизно три роки. Там його здоров’я сильно погіршилося. Всіх інших авторів Меморандуму-68, людей, які підписали його, вигнали з армії. Вони ніде не могли знайти роботу. Таким чином, кращі військові теоретики працювали перекладачами, мулярами і землекопами. Пан Стухлік, з яким ми нещодавно спілкувалися, говорив, що і його дітей не приймали в університети. Вже сама думка про якусь незалежність, про можливість вирішувати, що зі зброї купувати, а що ні (зрозуміло, що ми її купимо в СРСР), вела до винищування людей, в головах яких вона зародилася. Спроби отримати хоч якусь незалежність і свободу Москва ліквідувала разом з авторами подібних ідей », – пояснює Ґаздик.

Порожні архіви

На питання: «На вашу думку, чи була в Чехословаччині ядерна зброя» працівник історичного військового архіву Праги Прокоп Томек відповідає ухильно – на відміну від доглядача музею «Атом» в колишньому бункері для боєголовок.

«Чехословацька сторона не мала жодної можливості безпосередньо переконатися, чи є там [у сховищах] насправді ядерні боєголовки чи ні. Підтвердити, що тут дійсно були ядерні боєголовки, можна тільки після вивчення архівів СРСР, сьогоднішніх архівів Російської Федерації», – каже він.

Ставлення російського Міноборони до розсекречень відомо – історики неодноразово скаржилися, що досі недоступні багато архівів часів Другої світової війни. Деякі документи відкривають до свят – наприклад, в День військово-повітряних сил відомство вперше опублікувало наказ про бомбардування Берліна в серпні 1941 року.

«Припускаю, що зараз це неможливо, бо йдеться про дуже чутливе питання. Ба більше, радянська сторона, а потім вже російська сторона, ніколи особливо не підтверджувала силу свого ядерного арсеналу», – додає історик.

«Я як журналіст шукав [інформацію] досить довго, але мені не вдалося нічого з’ясувати, ніхто мені не міг точно сказати, чи були вони тут, привозили їх сюди чи ні. Одним з припущень було, що сюди їх привозили з Німеччини, на ці склади. А потім встановлювали на ядерні носії чехословацької армії, по суті радянської. Це ймовірно. Але я вважаю, що ядерна зброя тут була », – каже Ян Ґаздик.

Прокоп Томек передбачає, що боєголовки могли привезти до Чехословаччини в кінці 1970-х – початку 1980-х років, під час загострення відносин із Заходом.

«Я особисто думаю, що в кінці 1980-х, за часів перебудови Горбачова і початку мирних переговорів з роззброєння ядерних боєголовок тут уже не було. Якщо вони тут і були, то в 1970-х і початку 1980-х років. Але це тільки гіпотеза, яка базується на тогочасній політиці СРСР», – вважає він.

Ехо війни

Радянські війська, що займали гігантські полігони на території Чехословаччини, формально орендували ці землі. За їх використання СРСР щорічно платив оренду – 25 млн чехословацьких крон. Історик Прокоп Томек називає цю плату символічною.

«Протягом наступних двадцяти років площа переданих приміщень зросла в чотири рази, так як Чехословаччина будувала все нові і нові будівлі для радянської армії: їдальні, котельні, клуби, житлові будинки та інші об’єкти. Оренда 25 мільйонів крон на рік – це дуже маленькі гроші. Чехословаччина інвестувала в це будівництво 4,5 мільярди. До того ж, радянська сторона домоглася дуже невигідного курсу при перекладі крон в рублі. У 1968 році було обумовлено, що 1 карбованець коштує 30 крон, коли як «некомерційний», природний курс становив 10 крон за 1 карбованець. Чехословацька економіка, крім усього іншого, на цій конвертації втрачала на рік сотні мільйонів крон. Той факт, що радянська сторона платила оренду за використання цих об’єктів, не відігравав абсолютно ніякої ролі. Це були символічні гроші», – каже історик.

Після відходу радянських військ більша частина будівель залишилася покинутою і нікому не потрібною. Старі казарми зносять, деякі технічні приміщення пристосовують для промислового виробництва. У Ральску, де розташовувалася велика радянська авіабаза, танкові і ракетні частини, частина «хрущовок»-п’ятиповерхівок, де жили офіцери, модернізовані, квартири в них тепер уже знову придатні для проживання. Будівлі поруч пустують, а інвестор, який їх викупив, розорився. Містечко при об’єкті «Явір 52» перебудоване в депортаційний центр для нелегальних мігрантів.

«Коли я незабаром після падіння старого режиму поїхав як репортер до Ральска, екологи з жахом розповідали мені, що там нафтопродукти просочилися вглиб землі на кілька метрів. Вони, дещо перебільшуючи, звичайно, говорили, що ми цю нафту або пальне можемо звідти викачувати. Радянська армія не дотримувалася ніяких екологічних норм. Там, де вона була, вона вела себе по відношенню до природи і до використовуваних нею об’єктів просто безвідповідально, – говорить Ян Ґаздик, пояснюючи, чому ці території так ніхто і не освоїв, – «Коли це бачиш, серце розривається. Вони поводилися як завойовники: це не наша, це чужа земля. З цим людині справді важко змиритися. У мене досі душа болить, тому що цього не виправити».