Привіт, читачу. У цей День незалежності ми хочемо розповісти тобі кілька історій родом з місць, де зараз іде війна. Ці люди та факти – звісно, далеко не повний портрет регіону, справа в іншому: у вирі конфлікту людям часто не до них. Російська сторона намагається їх приховати, а українська – забуває побачити. Це Донбас у чотирьох вимірах. Поділися у соцмережах тим, який зачепить.
«Контуженные пугали меня больше всего» – 64-летняя авдеевская медсестра, прошедшая самые страшные дни войны
Как Наталья Бондаренко учит пенсионеров искать счастье
«Людині не можна сказати – ти проект: був, скінчився, тепер ми с тобою не працюємо»
Мама дала їм свою книгу з рецептами
Донецьк, Костянтинівка, Половинкино опираються «совєтам»
Армія УНР, ОУН, бунти хрущовсько періоду й ризикований опір путчу. Все це було тут
Будував, заробляв і вкладав величезні гроші в український рух
Американский историк Хироаки Куромия – о любви к Донбассу и почему Украине стоит за него держаться
Український опір, російський телевізор та такі різні люди по інший бік фронту
«Мальчики, родненькие, спасите нас! Спасите, пожалуйста!» – разрывается женский голос. На «девятине» в Авдеевке между раненными бойцами ВСУ ходят две подруги – Вера и Надежда. В белые строительные мешки местные женщины собирают шовный материал и окровавленные бинты. Черные мешки подруги не трогают – они для 200-х, погибших. Надя дрожащим голосом поет «Воины света», Вера – подпевает и периодически душераздирающе повторяет: «Спасите нас, спасите!».
В паре километров от медпункта в разбитой девятиэтажке идет тяжелый бой: 25-я воздушно-десантная бригада штурмует шахту «Бутовка». Тогда, 22 января 2015 года, из боя не вернутся десятеро десантников: часть из них не удастся вывезти сразу – тела под обстрелами будут забирать еще несколько недель.
Две подружки из Авдеевки, Вера и Надежда, – пожалуй, единственное светлое, что мне посчастливилось встретить в те жуткие сутки. Это – история про войну и Веру Андреевну Водолазскую, 64-летнюю этническую россиянку, которая партизанила в оккупированном Донецке, практически в одиночку боролась с российскими гибридными силами в Авдеевке и полюбила Украину, как ее не любят многие из украинцев.
В январе 15-го бои за «Бутовку» не предавались огласке, как и не разглашались тогда реальные потери ВСУ в столкновениях за Донецкий аэропорт. Никто не знал, сколько именно солдат погибло, сколько осталось под завалами в терминале и сколько продолжают бороться в окрестностях ДАПа. По данным волонтеров Книги памяти погибших, за «черный январь» живыми домой не вернулись 272 украинских военных.
Многие из тех, кто тогда погиб или был ранен возле Авдеевки, прошли через руки мобилизованных врачей из Днепра – хирурга Александра Зеленюка и анестезиолога Ярослава Левченко. В 25-й бригаде о них слагали легенды, а эти двое рассказывали, как сложно сортировать раненых и решать, кого эвакуировать первым, как сильно не хватает шовного материала и многих почти банальных лекарств, как хочется спасти всех, но всех, к сожалению, не спасешь.
Чтобы хоть как-то помочь с потоком раненых, на «девитину» к десантникам прибилась местная жительница Вера Водолазская. Вера Андреевна, фельдшер скорой помощи на пенсии, помогла оборудовать на первом этаже медпункт, и каждый день дежурила вместе с военными, «чтобы мальчики только выжили, главное – чтобы выжили». На самом деле, Андреевна помогала военным и в 2014 году. За Донецк и Авдеевку она боролась еще в самом начале так называемой «русской весны».
«На момент начала войны, – вспоминает сейчас женщина, – я подрабатывала в Донецке. У старшей дочери, которая живет за границей, долго не было детей, а мне так хотелось внуков, что после выхода на пенсию и 30-ти лет на «скорой» решила еще поработать няней. От Авдеевки до Донецка ехать всего 15 минут – мне было удобно».
В оккупированном Донецке весной и летом 14-го у тогда 59-летней Веры Андреевны, как она сама говорит, была целая группировка – женщины ее возраста, которые тоже не хотели мириться с режимом боевиков. «Однажды нас чуть не расстреляли. Мы пошили большой флаг Украины и часа в три ночи – в начале четвертого вышли развешивать его на теперь разрушенный Путиловский мост. Мимо проезжали машины со сторонниками оккупантов… Страшно было, но нас, к счастью, тогда оставили в живых».
Пока в районе поселка Спартак «работал» блокпост, Андреевна продолжала ездить между Авдеевкой и Донецком. Потом его закрыли, и женщина вернулась домой. Друзья, которые поддерживали целостность страны, остались в областном центре, а в Авдеевке, куда Вера Андреевна много лет назад приехала погостить из России, где вышла замуж и родила двоих дочерей, патриотов, считает она, оказалось в разы меньше.
«Сначала я вообще была одна. Муж и младшая дочка, конечно, поддерживали, помогали. А вот знакомые и соседи – нет. Ночью развешивала по городу самодельные листовки «Авдеевка – это Украина!», на деревьях на даче и в подъезде дома оставляла маленькие желто-голубые флажки. А потом смотрю утром – их выбросили, порвали… Ничего, на следующий день я снова…».
Свою собственную партизанскую деятельность Вера Андреевна развернула в период, когда Авдеевка еще была оккупирована. Этническая россиянка продолжила бороться за Украину и после июля 14-го, когда город освободили.
«Больница тогда не работала, «скорые» не ездили. Помню, город бомбят, а я иду и спрашиваю, кому помощь нужна, кого перевязать. Смотрю, дед там на пятом этаже осколками ранен – перевяжу. Стала ходить к украинским военным на блокпост: на тот момент у них и врача не было – один мобилизованный ветврач. Медикаментов нет, перевязочного материала – тоже. Потихоньку стала разных волонтеров подключать, а потом меня увидела Надя: мы были знакомы до войны, она сразу же предложила помогать ребятам вдвоем».
Когда Вера и Надя шли на блокпост к украинским военным – некоторые жители Авдеевки, вспоминает медсестра, обзывали их и кричали в спину: «Фашистки! Бандеровки!». Андреевна говорит, что не боялась злых языков и их действий – страшно было, когда были большие потоки раненых и когда в жилые дома стало сильно «прилетать».
«Помню, один боец лежал в коридоре, накрытый одеялом, и ни слова не говорил, не стонал даже. Подхожу, спрашиваю, чем помочь. А он: «Та, живот что-то болит…». Открываю одеяло, а там все кишки наружу… И ни писка, ни словечка человек не издал – так просто лежал и ждал свою очередь».
В «черный январь» на «девятину» привозили много бойцов с контузиями. Все они были разной «тяжести» – кто-то отходил уже на следующий день, а кто-то – переставал говорить, терял память и даже терял рассудок. «Контуженные, – говорит Андреевна, – пугали меня большие всего. Когда открытая рана – ты четко знаешь, что нужно делать. А тут сразу и не поймешь, как помочь. Да, и не поможешь никак. Однажды привезли молоденького совсем парня: смотрит на меня, слезы катятся, а сказать ничего не может – после контузии отняло речь».
Вспоминать знакомство с подругами Верой и Надей в сутки 22 января 2015 года для меня так же страшно, как смотреть в бездну. Вот мы с волонтером Иваном Звягиным мчим к тем самым врачам Саше и Ярику, вот я содрогаюсь от разрывов снарядов, вот «девятина», а вот Андреевна и десятки раненных солдат. Сейчас легендарную девятиэтажку и соседний дом, «разукрашку», реконструируют, а тогда новострой был изрядно побит войной. В «девятину», кажется, даже попадали танковые снаряды – одному Богу известно, как зиму 15-го там пережили немногочисленные оставшиеся местные. Некоторые из них прятались в квартирах с детьми, а на двери вешали нарисованные цветными карандашами таблички – «Не выбивать! Тут живут люди! Здесь дети!».
В импровизированном медпункте на первом этаже были бетонные стены, бетонный потолок и бетонный пол. Освещения нет – мелькают только налобные фонарики врачей. Мне страшно и холодно, зной пробирает до костей, предательски трясусь. Кто-то из военных замечает на моей каске надпись «Press»:
– О, приехали! На «горяченькое» посмотреть, да? Так у нас тут ад, девочка! Добро пожаловать!
Срываю каску и ни слова не говорю в ответ. Официально журналистов в подобные передряги не допускали – Ваня вез помощь медроте, а я, как всегда, уцепилась вслед.
«Сегодня тяжелый день. Сейчас с 300-ми (ранеными. – Ред.) разберусь и подойду к вам», – в самом начале нашего приезда говорит хирург Зеленюк.
Пока Вера Андреевна и ее подружка Надя убирают, Саша и Ярик оказывают помощь раненным. Тяжелые дожидаются эвакуации в большой комнате, контуженные и легкие – сидят тут же, но в комнатке поменьше. Вокруг суматоха и такое странное чувство, когда ничего нельзя сделать, никак не помочь – просто стой да не мешай.
– Оль, руки свободны?
– Да.
– Иди сюда, посвети фонариком. У нас тут что-то непонятное.
Посреди комнаты, усыпанной бетонной пылью, стоит танкист. Военные говорят, он только что вернулся из самого пекла. Мужчина раздевается по пояс и во время осмотра хрипло говорит: «Док, что-то колит в груди».
Саша просит его поднять руки, секунду присматривается, щупает левую часть груди и большим пинцетом молниеносно вытаскивает пулю.
«Брат, – говорит медик, – держи, забирай себе. И считай, что сегодня – твой второй День рождения».
Пару минут назад врачи оказывали помощь напарнику танкиста. Военные вылезали из люка, и плечо одного из них прошила пуля. Оказалось, эта же пуля «затормозила» в груди второго танкиста – застряла прямо возле сердца, в мягких тканях. Оба тогда выжили, отделались испугом. Не чудо ли?
К концу суток, уже почти ночью, Саша будет сидеть на верхнем этаже в «девятине». Всех раненных хирург запишет в специальный блокнот, подсвечивая себе тем же налобным фонариком, который только что помогал ему «штопать» 300-х. Мой спальник военные постелили вплотную к стене и подальше от окна – так безопаснее, если вдруг будет «прилет». Волонтер Иван Звягин привез медикам замороженные креветки, сардельки и другие вкусности. Пока Саша записывает раненных, варятся креветки, а потом мы будем есть их из старого армейского котелка. Ярик намажет кетчупом хлеб и расплывется в грустной улыбке – кто бы мог подумать, что на войне даже батон будет казаться деликатесом.
22 января через руки Саши, Ярика, их команды медроты и Веры Андреевны пройдут десятки раненных. Андреевна уйдет домой, чтобы вернуться утром, еще до нашего ужина. А потом среди ночи в рации зашуршит: «Док, прием. У нас еще один 300. Везем вам». Хирург вскакивает и на бегу говорит: «Вроде, легкий – пулевое. Ярик, собирай контуженных. Сейчас этого встретим, как раз всех загрузим и отвезем «на больничку».
Во двор девятиэтажки с грохотом въезжает боевая машина – сразу несколько десантников перетаскивают из нее в подаренную волонтерами «медичку» раненого товарища. Военные спешат, быстро-быстро перебирают ногами и между собой подшучивают: «Еб*ть ты кабан, братишка. Еле доперли тебя, капец!».
Несколько бойцов с контузиями садятся на свободные места в реанимобиле. Зеленюк осматривает парня на носилках:
– Паша! Пашаааа! Меня слушай, мой голос. Ни на кого больше не реагируй. На счет три я снимаю тебе ботинок, слышишь?
– Давай-давай.
– Раз…Молодца! Тоха, записывай. Сразу записывай. Паша! Пашаааа! Пальчиками подвигай на ноге. Нормально! Пашааа! На счет три я тебе снимаю жгут, ты меня услышал?
– Да-да.
– Пашенька, кто ж тебе так затянул, Пашенька?
– Как вы учили, доктор.
– Это «харашьо»! Как доктор учил – я знаю. Доктор старался вас научить! Пашенька, я тебе снимаю жгут. Все, расслабься и получай удовольствие!
– Хорошее удовольствие! Незабываемое, с*ка…
Младшему сержанту 25-й бригады Паше Козлову в день эвакуации было 28 лет. После тяжелого столкновения он был внутри своей боевой машины, случайно услышал шорох и высунулся наружу. Напротив стоял мужчина в форме «дубок»: он не отвечал на вопросы, но попросил пустить погреться, а потом выпустил в Козлова автоматную очередь. Как и напарникам-танкистам, Паше тогда несказанно повезло – в его ногу попала только одна пуля: она не задела кость, прошла навылет.
Младший сержант – единственный военный с «девятины», которого в те сутки я не видела и которому не помогала Вера Андреевна. Спустя несколько недель оказалось, что Паша пошел на войну вместе с папой: 61-летний отставной майор погранвойск КГБ СССР Николай Козлов сбивал пороги военкоматов Запорожской области еще до аннексии Крыма. В итоге, мужчина пошел добровольцем в батальон «Донбасс» и погиб под Карловкой 23 мая 2014 года. Старший Козлов был на войне всего несколько недель: по имени деда, который воевал в ВОВ и погиб под Ленинградом, он получил позывной «Матвей», и в день трагедии пожертвовал собой, чтобы прикрыть отход товарищей.
P.S. Вере Андреевне сейчас 64 года. Она работает участковой медсестрой в Центре первичной медико-санитарной помощи в Авдеевке, и все еще волонтерит: по необходимости, оказывает военным медпомощь, а на Новый Год всегда относит на «промку» «Оливье» и другие вкусности. В кабинет Андреевны обращаются разные люди: некоторые из них до сих пор ждут «русский мир». Даже у сотрудников больницы разные взгляды, но всех их, говорит женщина, она старается принимать такими, как есть. Чтобы улучшить атмосферу на работе, Андреевна просит коллектив придерживаться принципа «милосердие и дисциплина». Но иногда даже ей, кажется, самому воспитанному человеку на земле, хочется просто на улице закричать: «Донбасс и Крым – это Украина! Россия – страна-агрессор, но мы победим!».
Паше Козлову – 33 года. Он не женат, живет в родном Запорожье и работает на СТО, где устанавливает газовые системы заправки. Родная сестра Паши подписала контракт с ВСУ, а племянница учится в военном ВУЗе. Паша шутит, что теперь дома только они с мамой не военные – хотя какими «не военными» могут быть десантник, ветеран войны на Донбассе, и женщина, потерявшая на этой же войне мужа.
Врачи Саша и Ярик в мирной жизни остались друзьями. Зеленюк работает гастроэнтерологом в Днепре, недавно он пытался пройти в парламент по мажоритарному округу, но не получилось. Левченко работает анестезиологом в одном из мирных городов Донбасса. Ярик занимается кроссфитом, хоть сам все такой же скромный парень, как и пять лет назад.
Я все еще журналист. На войну теперь езжу очень редко, но спальник на фронте всегда стелю вплотную к стене и подальше от окна, потому что так безопаснее, если вдруг будет «прилет».
До войны Наталья Бондаренко занималась бизнесом: развивала региональный туризм в Донецкой области. С началом боевых действий любимое дело пришлось оставить и покинуть Славянск. Когда город освободили, Наталья вернулась. Говорит, очень хотелось работать и помогать людям. Нашла вакансию в международной гуманитарной организации People in need. Помогала, в том числе, и беженцам из фронтового Дебальцево: «До сих пор помню, когда они меня окружили, бабушка одна мне показывает на халат и тапочки, говорит: «Вот я в этом, меня внук вкинул в машину, я вот с этим». То есть, она в халате и в тапочках. И все! Люди настолько испуганы, не понимают, как дальше жить, что делать. Это два года было вот такой вот достаточно тяжелой, изматывающей работы».
Но все-таки усилия хотелось направить на Славянск, на родной город. Наталья видела, как относятся к возрастным людям. И решила: надо что-то делать для того, чтобы люди в возрасте пятьдесят плюс почувствовали свою важность и необходимость. Вот так появилась организация «Вік щастя».
Откуда берется счастье у людей в возрасте? Наталья Бондаренко объясняет: общество живет стереотипами: мол, в возрасте за пятьдесят человек уже выполнил свою социальную задачу. И сад посадил, и дом построил, и детей вырастил. Якобы меняться поздно. И наступает момент возрастного кризиса. Кажется, что жизнь уже прошла. Но это не так, убеждена Наталья: «Я говорю: подождите! Ну это же ваш возраст, возраст счастья, когда вы можете обратить внимание на себя. Это счастье, что сейчас вы имеете достаточно времени, достаточно средств, достаточно опыта, достаточно мудрости для того, чтобы ощутить вперед 20-30 лет счастливой жизни».
Чтобы быть счастливым, надо выходить из зоны комфорта, меняться, учиться новому. И Наталья учится и учит других. В 56 лет поступила в магистратуру, чтобы глубже изучать психологию, вместе с друзьями и подругами постоянно участвует в разных тренингах и активностях, ездит по стране и по Европе.
Один из стойких стереотипов – это убеждение, что большинство пенсионеров в Славянске поддержали российское вторжение и продолжают голосовать «за гречку». Наталья Бондаренко говорит: людей надо учить. В организации провели «Школу активного гражданина», где горожане общались с депутатами местного совета, с представителями власти. Участвовали в программе «Гражданская активность без возрастных ограничений». Да и в общении с подругами у Натальи свои аргументы: «Давайте мы с вами подумаем. Депутат для чего: чтобы нам паски раздавал перед выборами, или чтобы нам законы творил, чтобы мы хорошо жили? Так кого мы будем выбирать, давайте здесь это решать… Не ждать, что кто-то там, Россия придет, и тут будет хорошо. А ты здесь живешь, и здесь жить твоим детям и внукам. Так делай же, чтобы им было хорошо. Хорошо там, где ты».
А голосуют на самом деле не «за гречку», а потому, что на них обратили внимание, дали почувствовать свою важность. Чтобы это перебороть, надо сделать людей нужными обществу не только перед выборами, а каждый день, надо видеть в них потенциал для развития общества, уверена Наталья. Для этого по примеру Германии появилась идея создать волонтерский центр, где специалисты в возрасте бесплатно могут передать свой опыт молодежи.
Сейчас Наталья Бондаренко добивается, чтобы городские власти рассмотрели и утвердили «Программу активного и здорового долголетия». И чтобы эта программа предусматривала, в том числе, и образовательные проекты.
Славянские сеньоры (так в Европе называют людей пожилого возраста) осваивают не только гражданские активности. Еще они изучают и медиаграмотность, и видеожурналистику, и финансовую грамотность, и английский, и бальные танцы. И занимаются скандинавской ходьбой. Для этого чудесно подходят аллеи курорта.
Наталья Бондаренко вспоминает: «Скандинавская ходьба, я ею занималась, у меня были палки, это один з тех способов физической активности, который как раз доступен, который как раз подходит для людей возрастных. При скандинавской ходьбе работает до 90 процентов мышц тела, это дыхание. И тут еще очень важно сказать, что тренировка проходит в группе». Именно в группе, с палками в руках и улыбкой на лице отметила свой день рождения Зинаида: «День рождения, да, 72 года… Друзья вокруг, настроение хорошее. Я уже год хожу, и я помолодела на 10 лет… Надо ходить, надо двигаться, надо общаться с людьми, смотреть природу, прекрасная природа. Надо ходить». Вместе с именинницей практикует ходьбу и Тамара: «Абсолютно я не чувствую себя на 77-м. Мне нравится мое сегодняшнее состояние здоровья, состояние души. Мне очень комфортно. В день 8-10 километров – для меня это не проблема вообще».
А еще Наталья Бондаренко проводит для сеньоров занятия пилатесом с элементами йоги и рейки (это японская нетрадиционная медицина). После физических нагрузок дается время на медитацию. Татьяна Костина во время занятий может дать фору молодым, она запросто садится на шпагат: «Занятия пилатесом дают столько энергии, столько позитива. И самое главное, это занятия в группе. Самого себя как-то трудно мотивировать и заставить заниматься, а когда ты в группе, когда рядом подруги, рядом знакомые, девчонки – я бы даже так сказала, это получается гораздо лучше, и ты чувствуешь подъем, энергию, радость жизни»
Славянские сеньоры не забывают о прошлом и уверенно смотрят в будущее. В планах – продолжать обучаться новому. А еще в сентябре они организуют фестиваль людей пожилого возраста. Рабочее название: «Хочу и могу». Также в сентябре их пригласили во Львов на форум людей пожилого возраста и танцевальный фестиваль «Золоті роки». Поехать хотят, осталось найти меценатов, которые помогут с покупкой билетов.
Ідея створення центру надання юридичної допомоги для постраждалих під час збройного конфлікту прийшла до Марини Пугачової не одразу. У 2014-му, коли до Маріуполя ринуло море переселенців, Марина теж приїхала з Донецька, де жила і працювала багато років. Але, як вона каже, їй було значно краще, ніж іншим.
«Коли мені довелося їхати з Донецька – коли все це почалося – я приїхала не на голе місце, а в квартиру моїх батьків. Я приїхала в місто, де в мене багато друзів, які зробили мені тепле, дружнє коло. Я ніколи не почувалася самотньою», – каже Марина Пугачова.
Потім був рік виснажливої волонтерської роботи, приватних консультацій та спроб почати нове життя. Робота з переселенцями і вивчення проблем, з якими вони стикалися на новому місці, змусила переглянути надання допомоги від соціальної – куди звернутися, куди поселити і в що одягнути – до професійної юридичної. Так з’явилося коло однодумців і, як наслідок – громадська організація.
«У нашому суспільстві вважається, що значна частина проблем, пов’язаних з родиною – це проблеми жінки. І тому ми вирішили, що будемо працювати з жінками. Організація «Маріупольська асоціація жінок «Берегиня» створювалась суто жінками. Але з часом ми зрозуміли, що проблеми, які стосуються і чоловіка, і сина, теж болять цій жінці. Якщо їх не вирішити, нічого не вийде. Тому ми почали допомагати всім – і дітям, і чоловікам, і їхнім батькам. Доречі, у складі наших працівників також є чоловіки. Куди ж без них? (сміється)»
Зараз організація, яку створила Марина, зібрала 18 фахівців. Є у її складі економісти, психологи, лікарі та соціальні працівники. Але головна частина – юристи. Пугачова вважає їх чудовими спеціалістами, а кількість виграних справ у судах це лише підтверджує. Деякі з судових позовів стали для переселених осіб поштовхом до рішучих дій, а державні установи відчули цю силу і почали працювати. Марина згадує перші гучні справи, бо їх на сьогодні – понад 600.
«У нас було декілька судових справ, які стали каталізатором до серйозних змін по всій країні. Це були три жінки, які приїхали без жодного документа, крім паспорта. Ми зробили відновлення цих документів, змусили запрацювати державні структури. Ще одним каталізатором була справа Павла Бєдарєва та Сергія Ваганова. Ми боролися з Пенсійним фондом Маріуполя і не тільки з ним – були запити і до міністрів, і до центрального Пенсійного фонду. Треба подякувати нашим суддям, які у цьому випадку були адекватні. А ще тим людям, я маю на увазі Сергія та Павла, які довгі 9 місяців разом з нами пройшли всі етапи. Це треба мати неабияку мужність, не складати руки і боротися разом з нами», – розповідає юрист.
Робота займала велику частину життя, і Марина каже, що всі з часом почали задихатися від темпу, який взяли – людей багато, а вихідних майже нема. От тоді в хід пішли інші знання та навички. З’явився науковий підхід: виник кейс-менеджмент, розподіл по напрямках, окремі групи, спрямовані на вирішення різних проблем. З’явився час для нових проектів і нові амбіційні плани.
«На сьогоднішній день ми працюємо більш ніж у 60 населених пунктах. Ми працюємо над тим, щоб створити громадські організації, дієві громадські організації, і потім з цих організацій ми створимо мережу. Ця мережа буде великою силою, тому що одна людина – це нічого, а громадянська спільнота – це абсолютна сила», – ділиться планами Пугачова.
Тим часом, робота з переселенцями не закінчується, її й дотепер багато, каже Пугачова. Послуги й донині безкоштовні, а гроші на існування надають партнери.
«Звичайно, без фінансової підтримки ми б не змогли. Тому ми стали шукати цю допомогу. Це було десь 2016 року. Нас фінансували від ПРОООН, від USAID, від громадських організацій Німеччини. Якщо ми почали працювати з якоюсь категорією, ми ніколи не закінчуємо. Бо людині не можна сказати: «Ти – проект. У нас був проект, він закінчився, тепер ми с тобою не працюємо». Людина повинна відчувати, що вона не полишена зі своїми проблемами сам-на-сам», – зауважує Марина.
На допомогу в роботі прийшли так звані «горизонтальні зв’язки». Це значно полегшує роботу – тут нема бюрократизму, каже вона
«Коли треба вирішити проблему, дуже часто ми звертаємося, от просто подзвонили, написали у фейсбуці до людей, і ситуація вирішується. Це інші громадські організації, це якісь державні установи, недержавні, комерційні і таке інше. Проблема вирішується набагато швидше, ніж будь-яка ситуація, яка буде вирішуватися чиновниками. Горизонтальний зв’язок – це дуже круто, повірте», – зазначає Марина Пугачова.
Про себе вона каже мало. Впевнена, що їй все вдається завдяки тим, хто поряд.
«Дякувати Богу, мені дісталися класні батьки, які зробили все, щоб я отримала добру освіту, мені дісталася добра родина, де є люблячий чоловік, суперова донька, яка тішить своїми досягненнями, у мене класні друзі, дві собаки і чудова команда. Нічого б цього не було, якби не люди, на яких я можу покластися. Ніхто нікого не кине – це дуже класно!» – ділиться особистим Марина.
Про свою команду Марина Пугачова каже, що це команда егоїстів, тільки егоїстів навпаки.
«Егоїзм – це дуже класна риса і цілком природня. Коли людина любить себе, вона повинна розуміти, що їй не буде добре, якщо людям навколо погано. Тому ми вважаємо, що треба робити добре не тільки собі, а зробити так, щоб і переселенці жили в комфорті, і мешканці Гранітного, Чермалику чи будь-якого села на лінії розмежування були задоволені своїм життям. Ми – амбітні егоїсти», – зауважує вона.
Наразі «Берегиня» проводить соціологічні дослідження щодо проблем насильства у «червоній зоні» і вже працює над новим проектом. Кількість людей, що отримали допомогу у різних напрямках, вже перевищила 30 тисяч.
Родина Ковалів переїхала до Запоріжжя з Рубіжного Луганської області у травні 2014-го. Ірина – родом з Луганщини, а ось Олександр – сам з Запоріжжя, але після закінчення школи переїхав до Луганської області, де грав за місцеву гандбольну команду.
«Спочатку грав сам у Суперлізі Україні. Команда «Буревісник Луганськ» була. Близько 10 років грав в цій команді, і потім почав працювати з дітьми, зі школярами. Ми вчили їх грати в гандбол. Ось 4 роки ще попрацював з дітьми, і в 14-му році повернулися до Запоріжжя», –ділиться колишній тренер.
До переїзду до Запоріжжя подружжя Ковалів працювало викладачами у підрозділі Луганського державного університету: Ірина викладала психологію, а Олександр тренував місцеву гандбольну команду. Розповідає, що вирішив їхати з Луганщини на малу батьківщину під впливом свого колеги з Києва.
«Підштовхнув мій товариш з Києва, який теж працює з дітьми. Я проводив у Рубіжному кожного року присвячений Дню хіміка турнір з гандболу. Приїздило дуже багато команд. В останній рік було їх 12. Такий хороший турнір... познайомилися з тренером з Києва. І він десь на початку травня подзвонив мені й сказав: «Збирай речі. Я новини дізнаюсь не з телевізора. Збирай речі, забирай родину і їдьте до Києва», – розповідає Олександр Коваль.
Провідати рідних і згодом повернутися додому, коли ситуація в Рубіжному заспокоїться – таким був первинний план родини Ковалів.
«У мене батьки живуть у глибинці Луганської області. І коли ми виїжджали звідти (а ми їхали сюди в гості, як завжди, до батьків, до мами чоловіка), тоді вже був травень – і вже у Слов’янську були військові дії, вже стояли блокпости, і на блокпостах цих були незрозумілі прапори, і настрій людей, що там був, відверто дратував. Тому їхали у гості, а залишилися вже тут», – пригадує Ірина.
А Олександр розповідає, як йому з дружиною і маленькою донькою по дорозі до Запоріжжя доводилося перетинати блокпости: «Коли я їх забрав і ми їхали, то була вже зброя. Вже прапорів України не було: десь вивішені російські, десь взагалі були приспущені всі прапори. І ми через день, 17 травня, виїхали до Запоріжжя. Через Харків поїхали. Заїхали в Куп’янськ, а там все «жовто-блакитне» – і якось аж добре стало. Приїхали до Запоріжжя, і через 4 дні я прочитав в інтернеті, що якісь почались заворушення зі стріляниною в місті Рубіжному. Тобто ми дуже своєчасно поїхали, що дитина наша не чула пострілів, Слава Богу».
Переїхавши до Запоріжжя, чоловік почав допомагати своїй мамі, яка має власний бізнес з торгівлі прянощами та спеціями на ринках міста. А згодом, у серпні 2014 року, зрозумівши, що не зможе найближчим часом повернутися до старої роботи, наважився на експеримент – вирішив налагодити власне виробництво приправ. Розпочати справу йому допомогла мама своїми порадами та фінансовою підтримкою.
«Суміші унікальні. Їм більш 20 років. Це мамині рецепти. Вона дала свою книгу з рецептами. Паралельно почали додавати і свої рецепти. Наприклад, також приправи для кави. У дитинстві, мабуть, лише з бабусею помідорами та редискою торгував. Ні, не було страшно. Навпаки хотілось все нове вивчити. А взагалі, виходу іншого не було, – зізнається Олександр. – Тобто нема роботи, життя змінилося повністю. Не було страшно, бо були шляхи відходу. У мене було в голові, що якщо це не піде, то ми мамі всі прянощі віддаємо, і вона їх продає».
Наразі прянощі марки Origanum spice, створеної Олександром Ковалем, можна придбати не лише у Запоріжжі, а й у Донецькій області, Києві та Дніпрі. Налагодити контакти на місцях колишньому тренеру допомогла участь зі своїм товаром у різноманітних крафтових ярмарках.
«Все було поступово. Спочатку ми писали на упаковці від руки, не було ніяких маркувань, а потім – гарні наліпки, і з таким товаром можна їхати на якийсь маркет. Так в Дніпрі проходить такий фестиваль «БУДЬ в UA», тобто всі дизайнери одягу українські, всі виробники українські. І я туди приїхав на перший маркет з соусами, прянощами, і на другий день в мене був напівпорожній стіл. Це дало розуміння, що є інтерес до нашого товару і можна займатися його виробництвом», – ділиться Олександр Коваль.
Ірина Коваль також започаткувала у Запоріжжі власну справу – створює розвиваючі іграшки з фетру для дітей. Зізнається: з дитинства обожнювала шити!
«У мене були наймодніші ляльки, бо шила в мене бабуся, і вона мене навчила шити. А потім на якийсь час я цю справу закинула. Поступила до інституту, вчилася на психолога, бачила себе у цій сфері, мені було цікаво. Але як більшість жінок, коли народила дитину, я зрозуміла, що хочу займатися чимось іншим. І знову повернулася до шиття. Мені хотілося пошити дочці якісь іграшки, яких нема на нашому ринкові, тому що Китай, Китай суцільний», – каже Ірина.
Розпочати роботу над створенням власних іграшок луганчанці допомогла участь у грантових програмах – вона змогла виграти фінансування на придбання спеціальної швейної машинки.
В процесі роботи над іграшками Ivastoys Ірина спирається на свої знання психолога та досвід роботи з маленькими дітьми: «Коли я ще була декреті і ми переїхали до Запоріжжя, у мене був досвід роботи у розвивальному дитячому центрі. Я була педагогом розвиваючого навчання. Вік діточок, з якими ми працювали був десь від 9 місяців, це наймолодший, і до 5 років. Заняття складала сама, спираючись на свій досвід, щось заново вивчаючи, і паралельно шила. Тому в моїх роботах врахований весь той досвід роботи з маленькими дітьми, щоб посібники були не лише гарними, а й корисними».
Ірина зізнається, що наразі знайшла своє покликання. Каже, хоч і не планує повертатися до викладання, однак постійно цікавиться педагогічними новаціями, адже вони потрібні в роботі над власною лінією розвиваючих іграшок.
Не планує повертатися до тренерської діяльності і Олександр – плани на майбутнє пов’язує з розвитком своєї справи: хоче розширити власне виробництво та знайти торговельних партнерів у нових містах України. Також працює над повноцінним запуском лінії грузинських соусів власного виробництва.
Саме ця людина у 1976 році оголосила про створення Української Гельсінської групи – правозахисної організації, заснованої українськими діячами на підтримку Гельсінського акту. За це Руденко провів 7 років у таборах суворого режиму і ще 3 на засланні. Правда, за антирадянську пропаганду його засудили ще раніше, але амністували як учасника війни у зв’язку з тридцятиріччям перемоги. Коли Руденкові як парторгу Спілки письменників України поставили задачу писати негативні характеристики репресованим письменникам, яких звинувачували у «космополітизмі», – він відмовився. Потім у своїх працях критикував марксизм і намагався донести це до функціонерів КПРС. Так назавжди й розійшлися дороги письменника-фантаста з радянською ідеологією. Руденкові не давали працювати, не відновили пенсію як інваліду війни і ледве не закрили у психлікарні. Після другого арешту – його твори були вилучені з продажу і радянських бібліотек. Він емігрував з СРСР аж у 1987 році, після звільнення. А повернувся у 1990-му, вже майже у незалежну Україну.
Микола Руденко народився у селі Юр’ївка, нині це Лутугинський район Луганської області. Ця місцина зараз – під окупацією російських гібридних сил.
Олекса Тихий вже у 21 рік ледве не потрапив у тюрму за критику безальтернативності виборів в СРСР із єдиним кандидатом. Потім, працюючи вчителем, написав листа до ЦК проти введення військ Варшавського договору до Угорщини. За це отримав 7 років табору. Після тюремного терміну Тихий не зміг повернутися до школи, тож працював пожежником, вантажником, слюсарем, але при цьому укладав словник української мови, готував збірку висловлювань видатних людей про значення мови «Мова народу. Народ», публікував твори про русифікацію Донецького краю і повернення української мови в освіту. У 1976 році став співзасновником Української гельсінської групи й за це отримав другий термін – більший, ніж у Руденка: 10 років. Для 50-літньої людини, що вже пройшла табори і підірвала здоров’я, такий вирок був смертельним. Він протестував проти нелюдських умов утримання політв’язнів 52-денним голодуванням. І помер у тюремній лікарні у 1984 році.
Олекса Тихий народився в селі Іжевка у Донецькій області. Зараз це підконтрольна Україні частина Донеччини. До фронту звідси – 40 кілометрів.
«Хто проти терору, встаньте» – цей тізер нового фільму, що вийде у вересні, зараз бачать на білбордах жителі багатьох міст – але тільки не Донецька. А це – його рідне місто. У 2015-му проросійські бойовики демонтували меморіальну дошку Стуса з будівлі університету, де він навчався, і який тепер на вільній території України носить його ім’я. Процитована на початку фраза – перший громадянський політичний протест в СРСР після сталінських часів; його ініціював Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьо. Під час прем’єри «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова вони оголосили на весь кінозал, що в Україні почалися таємні арешти інтелігенції. Спершу за «антирадянську агітацію й пропаганду» Стус отримав 5 років позбавлення волі і 3 – заслання. Цей термін він відбув у таборі суворого режиму в Мордовії. Звільнившись, Стус приєднався до Української Гельсінської групи і зрікся радянського громадянства: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства». Вдруге Стусу присудили 10 років ув’язнення і 5 заслання. Його стан здоров’я постійно погіршувався, він зазнав операції на шлунку, покалічив ноги, почались проблеми з нирками. Стуса намагалися визволити, навіть пробували висунути на здобуття Нобелівської премії. Але у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року він загинув у холодному карцері в таборі на Уралі.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Василь Стус народився і більшість свого життя прожив у Донецьку. Тут навчався в педагогічному інституті, працював на шахті, вчителював.
Філолог, вчитель і перекладач, у 31 рік вступилася за шістдесятника В’ячеслава Чорновола: разом із братом Іваном, Ліною Костенко та Іваном Дзюбою вони послали лист-протест першому секретареві ЦК КПУ Петрові Шелесту, в якому називали процес над Чорноволом «особистою помстою, розправою наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ». Надія Світлична вела правозахисну діяльність, яка принесла їй звинувачення в «антирадянській агітації та пропаганді» і 4 роки мордовських концтаборів. І за ґратами вона брала участь у протестах. Після повернення з ув’язнення Світлична відмовилась від радянського громадянства, пояснюючи таке рішення жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом та іншими дисидентами. Після виїзду з СРСР була активним членом Закордонного представництва Української Гельсінської групи і редактором-укладачем «Вісника репресій в Україні» у США, де розповідала правду про те, що радянський режим робив з носіями української культури.
Надія Світлична народилася в селі Половинкине Луганської області. Зараз це вільна територія Луганщини. До фронту звідси 60 кілометрів.
Вперше жовто-блакитний прапор був піднятий над урядовою будівлею на Донбасі 20 листопада 1917 року. Це відбулось у Бахмуті в день проголошення Третього універсалу Центральної ради. Як і по всій Україні, тут протягом 1917-го виникали осередки українських партій та «Просвіти», тепер же був сформований полк українського вільного козацтва. Цей перший підрозділ УНР на Донбасі налічував 800 чоловік. «Підтримка українського визвольного руху у вигляді полку вільного козацтва, сільська підтримка була дуже потужною», – зазначає бахмутський історик, кандидат історичних наук Сергій Татаринов.
А у березні-квітні 1918 року слов’янська група армії УНР за три тижні звільнила Донбас від російсько-більшовицьких військ. Операцією командував генерал-хорунжий Володимир Сікевич. Він залишив про неї докладні мемуари. «Я поїхав за військом автом зараз же за кіннотою. Близько полудня ми прийшли до Краматорівки. Робітники як не з любов’ю, то зі страху нової влади, стрінули нас із хлібом і сіллю, і піднесли кінноті український прапор з написом: «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!», – описує ті події Володимир Сікевич. Мемуари цього військового діяча вийшли у 2018 році книгою «1918. Донецький бліцкриг». «Як історик я можу сказати, що значна кількість вихідців саме з того краю були рушійною силою державотворчих змагань», – каже консультант видання Ігор Бондаренко.
«Якщо говорити саме про УНР, то вона у 1917 році фізично не встигла закріпити свою владу в регіоні. Проте, в тому ж Бахмутському повіті було повстання на підтримку Директорії Української Народної Республіки. Після того, як війська УНР були змушені відступити з цієї території і вже туди фізично не поверталися, багато хто з жителів Донбасу виявлялися в складі українських армій в ряду тих солдатів і бійців, які вели боротьбу за незалежність України», – розповідає консультант проекту «Літопис українського Донбасу», дослідник УНР Юрій Косенко.
Були у Донецькому регіоні й окремі формування, які вели партизанську війну проти більшовиків. Наприклад…
Протягом багатьох років жителям сходу України розповідали, що ОУН та УПА не мають до них жодного відношення. Насправді, на Донбасі була потужна мережа націоналістичного руху, й він став таким поширеним саме завдяки підтримці місцевих.
Мережа ОУН поширилась на Донбас у 1940 році, розповідає історик, дослідниця національно-визвольного руху Аліна Понипаляк. Це були як люди з Центральної України, так і місцеві. «Після приєднання Західної України до Радянського Союзу багато жителів Донбасу служили в армії на території Західної України й там перейнялися ідеями ОУН. Вони намагалися побудувати щось подібне на своїй території і якомога більше залучали молодь, освічених людей. Одним з перших, хто очолив цей рух, був Володимир Болгарський, житель Сталіно. Якщо ми звикли, що на Західній Україні ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці ворогували між собою, то на території Сходу та Півдня України не було ворожнечі, вони співпрацювали. Один із керівників на південних і східних землях, останній командир УПА Василь Кук дав наказ, щоб у кожному місті серед цих 35 районів на Донбасі був розгалужений рух, щоб у кожному селі, у кожному містечку був свій осередок. Із 35 районів 18 підпорядковувалось ОУН. Це була дуже потужна мережа. У 1943 році оунівців намагалися знищити німці. Відомо, що тільки в Донецьку було розстріляно 100 осіб».
Оунівці та осередки комуністичної молоді під час Другої світової не ворогували між собою, зазначає дослідник, тому що розуміли, що роблять спільну справу – б’ються з нацистами. Голова осередку визвольного руху Євген Стахів, галичанин, що у 1941 році прийшов разом із похідною групою «Пума» на Донбас, став одним із героїв роману Олександра Фадєєва «Молода гвардіа», але – в іншій ролі… «Євген Стахів виконував функцію провідника ОУН на Донбасі. І розповідав, що коли він вперше прочитав «Молоду гвардію», то сказав, що ледь зі стільця не впав, бо впізнав себе. Фадєєв намагався описати все, що було, тільки викривлював у прорадянський бік», – розповідає Аліна Понипаляк. Коли ж національно-визвольний рух зазнав поразки, й Україну остаточно було включено до СРСР...
Віднайдені в архівах документи руйнують міф про Донбас як пролетарську опору комуністів. Тут справді існувало антирадянське підпілля. Історик Ігор Каретников, співробітник Українського інституту національної пам’яті, до прикладу, розповідає: у 2010 році в архівах істориками був віднайдений документ із секретного засідання Донецького обкому партії, де розглядалися заходи обласного КДБ з «припинення антирадянської діяльності». Цей документ складається з двох частин: до довідка начальника обласного КДБ Кравченка про стан справ з антирадянським підпіллям в регіоні – і заходи, які треба вжити КДБ, щоб боротися з антирадянською діяльністю. «Як на мене, для того образу радянського, пролетарського Донбасу, опори комуністичної партії, діяльність людей, організацій вражає, – вважає Каретников. – Це організації Донченка і Дониченка, які боролися з радянською владою і розкривали злочинну суть комуністичної партії, це луганський журналіст Гайовий, який є радянським дисидентом».
Історик також згадує про робітниче повстання у Христівці – зараз це окуповане Кіровське – де у 1957 році бунтарів вгамовували з допомогою армії. «Там планували побудувати 20 шахт, – розповідає історик. – Зібралися хлопці з усіх регіонів України на комсомольське будівництво. І був такий факт: загинув шахтар, і його – уявіть лише – немитого, в спецівці поховали в труні, яка була замала для нього, а гроші на поховання адміністрація пропила. Коли люди про це дізналися, було повстання. Викликали військовий підрозділ, щоб його придушити, 300 чоловік заарештували. Компартія тоді подала це як хуліганство – але насправді там були антирадянські гасла». Коли ж радянська держава розсипалася на тлі дефіцитів, Афгану, Чорнобиля та страйків донецьких шахтарів...
Шахтарські страйки були найбільш масштабними акціями, які коли-небудь бачив СРСР. Вони почалися 15 липня 1989 року на шахті Ясинуватська-Глибока в Макіївці. Вже через тиждень страйкували 173 з 225-ти шахт Донбасу. Страйкуючі гірники оголошували недовіру профкомам шахт і міськкомам комуністичної партії і навіть міському партійному керівництву. Вони показали приклад, що можна висувати не лише соціальні, а й політичні гасла. І почалося.
У Костянтинівці 7 листопада 1990 року вимагали більше не святкувати день «великої Жовтневої революції»: «У нас сталася сутичка з комуністами. Ми вийшли з гаслами про те, що Жовтнева революція – це ганебна сторінка в історії людства. Тоді у нас виривали і рвали наші прапори», – розповідає Ігор Розенко, який на той час працював водієм автобуса на заводі «Автоскло» та був головою Костянтинівського осередку «Народного Руху». Через півроку там вже ходили з жовто-блакитними прапорами: «Нахабно зібрали колону з жовто-синіми прапорами і 1 травня пройшли маршем на демонстрації», – згадує учасник. До проголошення незалежності було ще цілих три місяці.
Але ось настає серпневий путч. Партійні функціонери у радянських республіках завмирають в невизначеності. А от міські ради користаються моментом для перелому. Донецька збирає депутатів та робить заяву, в якій називає «ГКЧП» антиконституційним державним переворотом. Проти путчистів висловилися в ці дні багато міст України, але заяву з такими словами – антиконституційний державний переворот – ухвалили саме в центрі Донбасу.
Леонід Кравчук зробить розпливчасту заяву відносно путчу лише ввечер. На ранок після путчу звернення Донецької ради опублікують в газеті «Вечерний Донецк». 22 серпня опечатають обком партії, один з найбільших у Союзі, і КПРС припинить існувати на Донбасі. А 1 грудня 1991 року 80% жителів Донеччини проголосують за Акт проголошення незалежності Україні.
Олексій Алчевський народився у 1835 році в Сумах у родині купця, який торгував бакалійними товарами, а його дід був чумаком. У 25 років хлопець перебрався до губернського Харкова, не маючи економічної освіти та грошей. За плечима Олексія були лише двокласна школа та Сумське повітове училище, але це не завадило хлопцеві мріяти побудувати справжню бізнес-імперію.
А розпочалося все з чайної крамниці на вулиці Сумській міста Харкова. Для відкриття свого бізнесу Алчевський брав гроші у позику, що і наштовхнуло його на свій перший «старт-ап».
Олексій Алчевський організував кредитну установу нового типу та запустив систему «Товариства взаємного кредиту», яка допомагала підтримувати малий та середній бізнес короткотерміновими фінансовими операціями. Головна умова – своєчасне повернення грошей. Алчевський ризикував, адже у чесність дрібних підприємств тоді не вірив ніхто, проте йому повірили і почали звертатися.
Формат такого банку більше нагадував товариство з обмеженою відповідальністю – ТОВ. Особливістю його функціонування було ставлення до клієнтів, які звільнялися від взаємної поруки та відповідальності за збитки, а вона переносилася на акціонерний капітал. Таким чином, банк Алчевського став першим недержавним, хто давав кредити. А вже за два роки ця установа виросла у Харківський торговий банк, який був третім за значенням у тодішній Російській імперії. Далі Алчевський відкрив перший в імперії акціонерний іпотечний банк – Харківський земельний, а з часом заснував ще дві установи – «Товариство взаємного кредиту прикажчиків» та «Товариство взаємного кредиту гірничопромисловців Півдня Росії».
Алчевський вкладав величезні гроші в український рух, попри Емський указ, який забороняв все українське. Його дружина – Христина Алчевська – називала Олексія «фанатичним українцем». Він одразу після переїзду до Харкова сформував гурток української інтелігенції «Громада», який опікувався соціальною благодійністю та освітою.
За кошти родини Алчевських в Харкові була організована перша в імперії безкоштовна недільна школа для дівчат, відкрито Харківське комерційне училище, Катеринославське гірниче училище та сільськогосподарський інститут, Сумську недільну школу та першу в місті публічну бібліотеку з читальним залом, а крім того, у селі Олексіївка (нині це територія Перевальського району Луганської області) відкрили однокласну земську школу, де викладав Борис Грінченко. Також на пожертви банкіра будувалися церкви, лікарні, бібліотеки. Загалом на просвіту та будівництво Алчевським було виділено загалом кілька мільйонів рублів.
У 1899 році у Харкові у рідній садибі Алчевських було відкрито перший пам'ятник в світі та Україні Тарасові Шевченку, хоча на той момент на Кобзаря була «накладена» офіційна заборона. Роботу з білого італійського мармуру виконав скульптор Володимир Беклемішев.
Олексій Алчевський, як і більшість інших інвесторів, знали, що Донецький басейн – це регіон корисних копалин. Проте інші бізнесмени тут шукали «золото», а Алчевський – паливо. І він це зробив: на землях Бахмутського та Слов’яносербського повітів було знайдено кам’яне вугілля. А після того, як Алчевський закріпився вже у видобутку вугілля він перейшов на інший крок – у металургію.
У 1879 році Алчевський заснував Олексіївське гірничо-промислове товариство, яке видобувало та постачало вугілля і кокс, а також саме тут розпочалася інтенсивна розбудова інфраструктури. Для Південно гірничопромислового товариства було орендовано копальні поблизу Кривого Рогу та Керчі. «Російський Провіданс» створений разом з бельгійцями в Маріуполі перетворив провінційне містечко у головний порт Азовського моря та металургійну столицю Донбасу. А Донецько-Юр’ївське металургійне товариство стало символом «чорного серця», саме тут видобували найбільшу кількість вугілля. Цікаво, що ДЮМТ було побудоване виключно на вітчизняні інвестиції.
Підприємства Алчевського обігнали за виробництвом металу навіть найкращу базу на Уралі. З 1885 до 1900 року виробництво заліза і сталі в Україні зросло більше ніж у 25 разів.
Також Алчевський звернув увагу на традиційне для українців заняття – землеробство. Оскільки найдешевша земля була на півдні, він купив її у селі Василівка, завіз туди високопродуктивні породи худоби та використовував найкращі сільськогосподарські машини та реманент. Як результат, продукція з полів і ферм Алчевського пішла на зовнішні ринки, а капітали його зросли до чотирьох мільйонів карбованців.
Усі бізнес-партнер зазначали, що Олексій Алчевський не був схожий на звичайних російських інвесторів, які зазвичай були зацікавлені лише в грошах. Він вмів прорахувати кілька кроків наперед, але й любив ризикувати у тих «стартапах», де в нього не вірили, як наприклад, з кредитуванням чи землею. А головне – він з розумінням та повагою ставився до робітників.
Він скупив землю у поміщиків, але залишив там селян. Їм або надавали землю, або перенавчали у шахтаря, але не перетворювався у раба. Він наймав робочу силу, матеріально їх стимулював та впроваджував нову техніку, вважаючи, чим досконалою буде інфраструктура, тим більше буде його здобуток.
Стосовно трагічної смерті Олексія Алчевського досі відбуваються суперечки серед істориків. На зламі ХІХ і ХХ століть в Російській імперії розпочалася криза, через що було зачинено безліч підприємств, банки перестали отримувати кошти за позиками. Відчутний удар прийшов і на бізнес Олексія Алчевського.
Донецько-Юр'ївський завод ще не був добудований і багатомільйонні витрати на його зведення та обладнання виявилися заморожені. В умовах кризи отримати позику від приватного банку було неможливо. Тож вирішив звернутися по допомогу до Міністерства фінансів, адже зазвичай у таких справах держава допомагала платникам великих податків. Хотіли клопотати про випуск облігацій товариства на 3 мільйони рублів з правом позики під них. Олексій Алчевський 4-го травня 1901 року особисто їздив до міністра фінансів Сергія Вітте. Але йому було відмовлено у будь-якій підтримці. 7-го травня стало відомо, що тіло Олексія Алчевського знайшли під колесами потягу на Царськосельському залізничному вокзалі. Офіційна версія – самогубство.
Проте у деких істориків є і інша версія. Алчевський раніше брав незначні суми у російської компанії братів Рябушинських – Московське купецьке товариство – які вчасно повертав. Коли заморозили будівництво заводів через економічну кризу в імперії, він був змушений позичити суму більше. Далі історія зі зверненням до мінфіну, відмови…Але цікавий факт: борг компанії Алчевського складав 15 мільйонів рублів, його вартість усіх акцій – 18 мільйонів. Тобто у разі відмови уряду покрити зобов'язанні він міг. Просто Алчевський звертався до держави про допомогу, тому що хотів залишити свій бізнес дітям, які б продовжили цю справу, про що він неодноразово казав.
Тому деякі історики вважають, що все ж таки це було вбивство. Адже після смерті Алчевського увесь бізнес перейшов саме до братів Рябушинських, які також неодноразово проявляли зацікавлення його заводами та промисловістю. Діти Олексія Алчевського за свою спадщину поборотися не змогли. Єдине про що просила донька Алчевського – Христя, яка стала відомою поетесою, щоб ім'я її батька не було викинуто радянською владою з історії Донбасу.
Хироаки Куромия – американский историк японского происхождения, один из ведущих и самых известных в мире специалистов по истории Донбасса. Изучая историю СССР периода сталинизма, в конце «перестройки» он заинтересовался историей Донбасса – и около 8-ми лет проработал в архивах Донецка, Луганска и других городов региона. Автор книг «Свобода и террор в Донбассе: украинско-русское пограничье в 1870 - 1990-х годах» и «Понять Донбасс».
К 28-й годовщине независимости Украины профессор истории Куромия рассказал Радио Донбасс.Реалии о том, чем его пленил Донбасс, как регион повлиял на самое понятие «Украина» и когда начались разговоры о «народе Донбасса» как чем-то отдельном от украинцев.
Вы проработали на Донбассе с перерывами почти 8 лет. Что вас так зацепило?
– Когда я читал в архивах газеты 1920-30-х годов, то там Донбасс представлялся как большая проблема. Это был центр проблем! Сталин тоже неоднократно высказывался о Донбассе как о проблеме. Мне захотелось узнать, а почему это так? Почему Донбасс представлял такую большую проблему для Советской власти? Мне захотелось туда поехать, чтобы узнать Донбасс. Меня всегда интересовала Украина как общество казаков, у меня были некие романтические представления о казаках. И, конечно, Донбасс был частью украинской казачьей истории. Я думаю, меня лично сначала это и заинтересовало. Мне захотелось поехать и познакомиться с Донбассом. И меня, конечно, он не разочаровал! (смеется). Люди очень интересные, добрые, активные.
А современный Донбасс вы можете назвать украинской землей?
– Донбасс был всегда украинским. Он был частью Дикого поля (историческая область Украины в Приазовских и Причерноморских степях, малозаселенная и освоенная, в-основном, украинскими казаками – ред.), он, в основном, был землей украинских казаков. Я бы сказал, что там есть суть современного украинского национального сознания, то есть сознания Украины как земли свободной и демократической, которая отличается от самодержавной России и аристократической Польши.
Парадоксально, что в известном смысле слова именно советская власть создала Украину, которая включала Донбасс. Во времена царизма вообще была запрещена сама идея, концепция «Украина» (только «Малороссия» и «Новороссия»). Надо подчеркнуть, что даже большевики, особенно Ленин, считали, что Донбасс является частью Украины. Он выступил против тех, кто создал сепаратистскую Донецко-криворожскую советскую республику (псевдогосударственное образование, созданное Федором Сергеевым (Артемом) в январе 1918-го и через год ликвидированное Лениным – ред.). Кстати, стоит заметить, что президент РФ Путин критиковал Ленина именно за это, считая, что Донбасс – часть «Новороссии». Новороссия – это, конечно, концепция, созданная Российской Империей.
Как Донбасс повлиял на украинскую национальную идею?
– Мало кто отмечает это, но нужно громко утверждать, что Донбасс оказал существенное влияние на современное украинское национальное движение – именно демократизирующее влияние. Объясню. Донбасское понятие Украины представляло альтернативную идею, концепцию Украины, которая отличалась от идеи интегрального украинского национализма. Донбасс – это значит «Украина для всех» против «Украина только для украинцев».
Интегральный национализм был опасной идеей, так как практически он исключил другие национальности – русских, евреев, поляков, немцев и других, которые были жителями Украины. Иначе говоря, Донбасс олицетворял демократическую концепцию Украины. Это именно то, что украинское казачество олицетворяло в свое время. В этом смысле Донбасс существенно украинский.
Здесь мне хочется напомнить очень интересные воспоминания Евгения Стахива (деятель украинского подполья на Донбассе во время Второй мировой войны – ред.). Он, как представитель ОУН (М) (второе крыло Организации украинских националистов во главе с Андреем Мельником, возникшее после раскола в 1940-м году с ОУН (Б) Степана Бандеры – ред.), работал нелегально на Донбассе под немецкой оккупацией во время Второй мировой войны. Он был последователем интегрального украинского национализма Дмитрия Донцова (украинский политик и публицист, автор политической платформы ОУН – ред.). Но, работая на Донбассе, он пришел к убеждению, что «Украина для украинцев» просто не подходит Донбассу и что «Украина для всех» - это самое подходящее и демократичное для Донбасса и для Украины в целом. И так он стал «демократичным украинским националистом». Стахив оказался в США после войны, но всю свою жизнь он остался признателен Донбассу за то, что он стал демократичным националистом.
Вы работали и в Москве. Чем отличаются украинцы и россияне?
– Я буду говорить о политической культуре. В России, несмотря на то, что есть протесты, государственная власть очень всеобъемлющая, подавляющая, а в Украине власть центра не так видна. В Украине есть атмосфера свободы. И это, я думаю, отражает историю Украины. Может быть, это означает и беспорядок для Украины, но зато это не самодержавие, не диктатура.
Я убежден, что несмотря на все разговоры о Донбассе как будто не-демократическом, Донбасс всегда представлял своего рода противовес авторитарным тенденциям центра власти. Правда, демократия – часто дисфункциональна, и сопротивление и бунтарство не всегда продуктивно, но такие выступления балансируют опасные, антидемократические тенденции.
Когда начались разговоры, что Донбасс – это не Украина, а Россия или вообще что-то отдельное?
– Впервые, по сути, это появилось после революции 1918-го года, когда украинские большевики создали сепаратистскую Донецко-Криворожскую республику. Это всем известно. Но Ленин выступил против этого, считая что Донбасс должен быть с остальной частью Украины. Без Донбасса Украина не состоится. И он распустил ДКР. После этого, я думаю, что жители Донбасса жили в Украине, а не в России – хотя Украина и была частью СССР. А когда Украина стала независимой – жители Донбасса считали себя украинцами. Но вмешательство России изменило ситуацию совершенно. Появилась альтернатива. Без этого вмешательства, без этой войны, без аннексии Крыма Россией ничего бы не было.
Да, есть в Украине предрассудки, что Донбасс неукраинский, но это неправда. Я думаю, что важно заявить, что Донбасс был всегда украинским. Это не значит, что Донбасс всегда был доволен Киевом, есть недовольство, конечно. Но почему Янукович стал президентом? Он же стал президентом Украины – и Донбасса как части Украины! Это немного парадоксально, но даже Янукович считал себя украинцем.
Донбасс очень медленно осознаёт себя Украиной после событий 2014-го года. В чем дело, как думаете?
– Жители Донбасса так говорят, но это не значит, что они действительно так думают. Мне кажется, что много людей еще недовольны Киевом. Что делает Киев? Он помогает переселенцам. Если война закончится, и Киев вернется на Донбасс – будет ли Киев помогать Донбассу? Мне кажется, что жители Донбасса таким образом выражают свое недовольство, свои опасения. Но в конце концов, их мнение и представления об Украине изменятся.
В своих книгах, в частности, «Понять Донбасс» вы описываете особенности мировоззрения жителей региона: прагматизм, недоверие ко власти, «ненациональные идентичности» – взамен привычных нам идентичностям «украинец», «еврей», «русский»; «мнимое отстутствие принципиальности» – то есть, когда жители Донбасса якобы согласны на все, чтобы получить желаемое, а потом предъявляют претензии; черно-белое видение мира; стойкое ощущение, что их регион всегда – жертва глобальных сил, «свобода от» вместо «свободы для», характерной для тех же США; настрой против любых столиц – будь то Киев или Москва. Все эти черты появились не на ровном месте, а из-за сложной, кровавой и насыщенной событиями истории Донбасса. Как бы вы посоветовали Украине, оглядываясь на всю эту специфику, коммуницировать с жителями оккупированного региона сейчас?
– Это интересный вопрос. Я думаю, что разнородность – это очень хорошее качество. Мы не любим однородности. Самое важное для Киева – это представлять Украину более свободной, выгодной, оживленной, интересной, чем Россия. Эти люди, которые живут в пограничных районах, могут сравнивать Украину с Россией. И если Россия процветает, то это очень опасно.
Киеву просто нужно представлять хорошую перспективу будущего Украины.
Жители Донбасса такие же, как и жители остальной Украины. Нельзя видеть жителей Донбасса через призму предрассудков. В любом обществе есть такие предрассудки недоверия. Вы же знаете, что происходит в Америке. У нас много предрассудков. Это просто надо преодолеть каким-то образом. Правительство может делать что-то в этом отношении. Это не только проблема общества, но и проблема государства. У меня нет хороших советов по этому поводу, но я вижу извне, что Украина может справиться с этими трудными вопросами.
Как Донбасс повлияет в будущем на модерную национальную идею, на то, что будут считать «украинским» наши потомки?
– Я думаю, что Донбасс представляет Украину в концентрированной форме. Много языков, много национальностей, много идей, просто трудно управлять всем этим. В таком смысле Донбасс представляет суть теперешней Украины. И если вы сможете в этом смысле управлять Донбассом, то управлять Украиной будет гораздо легче. В таком смысле, я думаю, что Донбасс очень важен Украине. Я думаю, что Киев и украинский народ смогут справиться с этими задачами.
Читачі люблять чорно-білі історії. Патріоти увімкнули гімн України посеред центру Донецька, жінка на переході на вільну територію облаяла українських воїнів. Я знаю це як редактор, що перевіряє показники успішності матеріалів. Однак, ані те, ані інше не відображає середньої температури на окупованих українських територіях.
Картина більш строката, і якщо ми хочемо ухвалювати рішення на основі даних, а не історій, що нам більше сподобались, то не маємо іншого виходу, крім як бачити деталі.
Що ж і хто є зараз по інший бік лінії розмежування?
Там є ті, що на п’ятому році без України приходять на єдині у місті вечірки української музики.
Є ті, що розклеюють наліпки з цитатами Стуса під носом у окупаційної адміністрації.
Є ті, що ведуть у фейсбуці жовто-блакитні сторінки, і все ніби добре, а одного дня їх хапає «МГБ ДНР». Є й інші – вони ведуть такі сторінки досі, і небезпеки їх минають.
Є зухвалі анти-«ДНРівські» пабліки, які викликають підозри на їхню реальність. Є нікому невідомі люди, які наважуються просто вийти у вишиванці в місто. Це їхній мовчазний протест.
Там живе літня жінка, що «розносить» бойовиків «ЛНР» щоразу, як іде до гастроному. Прямо поки стоїть в черзі.
Є інша, яка приїжджає до Києва з абсолютно незамиленим пропагандою поглядом, хоча живе у тому самому світі, що й усі.
Є й ті, хто починає сумніватися у власному сприйнятті реальності, коли у п’ять тисяч перший раз подивиться російське телебачення.
А є такі, хто від початку упевнений, що українська армія почала війну «з Донбасом». «В цьому винен Порошенко – він почав цю війну, а Путін тут ні при чому», – наполягає в розмові луганчанка, разом з тим від цього вона не починає більше любити окупаційну владу, просто в її уявленні довколишні проблеми, на які вона нарікає, – це не наслідок нападу однієї держави на іншу. І протиотрутою від цього чомусь не стають ані поїздки на підконтрольну територію, ані інформування про злочини проти людяності в окупації, ані публікація численних доказів російської участі у війні на Донбасі.
В ОРДЛО живуть радикально проукраїнські люди, що не оформлювали собі українську пенсію, та проросійські, які її регулярно знімають з банкоматів у Станиці Луганській та Кураховому.
Концерт, посвященный украинской музыке, в одном из клубов неподконтрольного украинским властям Донецка. 27.04.2018 Видео 1
Posted by Донбасс Реалии on Tuesday, May 1, 2018
«Нам з чоловіком довелося пристосовуватися до життя тут, а це складно, адже такі, як ми, тут в меншості. Ми сильно фільтруємо, що і кому говорити. Наше оточення помітно звузилося. Живемо на зарплату чоловіка і місцеву пенсію. Українську ми не оформлювали. Телевізор принципово не дивимося. Слухаємо Радіо Свобода і Ехо Москви», – розповідає пенсіонерка, яка жодного разу за час війни не виїжджала з окупованого міста.
«Щоб тут нормально жити, потрібно мовчати про свої погляди. У свої 21 я збираюся екстерном закінчувати 11 клас української школи і навіть, можливо, складати ЗНО», – ділиться луганська студентка, яка мріє виїхати на підконтрольну територію та накопичити грошей на євротур.
Ще тут живуть ті, хто бореться з образою – «На блокпостах змушена постійно вислуховувати про свою винуватість в подіях. Ти ніби як громадянин України, але з натяжкою, яку потрібно довести» – і ті, у кого є цілком практичні причини бути по один з боків війни: «Страшно, що схоплять на українському блокпосту. На початку війни, коли роботи взагалі не було, я ремонтував військову техніку бойовикам».
Станіслав Васін, журналіст, якого угруповання «ДНР» третій рік тримає за ґратами в Донецьку, якраз і намагався розповісти нам усім про різні аспекти життя в окупації. Про російських військових – та сусідів по будинку, які взяли до рук зброю.
«Упродовж близько року перебування в окупації я поступово втратив майже всіх своїх друзів. Частина повернулася до рідного району в закритих трунах, інші просто перестали зі мною спілкуватися. … Як це стало можливим? Зрештою, це Донецьк, Східна Європа, а не Сомалі чи Ліберія, щоб ми жили в підвалах, мріючи перерізати горлянку тим, хто ще недавно стояв посеред стадіону з таким самим синьо-жовтим обличчям. Мабуть, до кінця я ніколи й не відповім собі», – міркує він в одній зі статей.
Тепер ми знаємо, що його шукали довго – саме того, хто ставить складні запитання і намагається розібратися в деталях. Коли ж такі запитання не ставляться, все стає набагато простіше: одні обирають вірити героїчній версії, інші – катастрофічній. От і нічого складного.
То що ж там зараз? Частина України, заповнена вигаданою реальністю, як кулька газом. Тим, хто всередині, доводиться з великою силою опиратися вивернутій навиворіт реальності, яка систематично у великих об’ємах ллється з усіх шпарин. Можна вимкнути телевізор та ходити на сайти авторитетних світових ЗМІ, але на вулицях міста вас будуть супроводжувати пам’ятні камені та дошки дітям Донбасу, вбитим «українськими карателями», вашим дітям з першого класу будуть повторювати, що підозрювані у воєнних злочинах – розстрілах полонених – «Гіві» і «Моторола» – їхні захисники та герої. І вам складно буде казати їм щось протилежне, бо ви будете боятись, що, ставши підлітками, вони зі своїми недостатньо прихованими поглядами можуть не просто сісти за грати, а стати об'єктом публічних знущань. Опиратися цьому може не кожен. «Просто звірію від «росс-тв», від людей, не можу спокійно розмовляти, хочеться всіх побити, образити, розтерзати», – ділиться донеччанка, нарікаючи, що за ці роки безнадійно віддалилася від родичів і знайомих. Є ті, хто опирається. Часто це їм вартує нервових клітин.