/
/
Ми проїжджаємо центром Авдіївки, минаючи стару церкву й літак на постаменті. Десь посередині за напрямком слідів від гусениць важкої техніки пробуємо прорватися через зарослі. У невідому нам частину Донбасу.
Це фактично єдина дорога в Авдіївку для цивільних, які живуть в Опитному. Інший шлях перекритий військовими. Своєрідна «дорога життя». Що ліворуч, що праворуч з-під трави визирають червоні таблички з написом «Обережно, заміновано!».
Такий шлях доводиться долати кожному, хто хоче потрапити «у цивілізацію». На момент нашого перебування у Опитному стільниковий зв’язок уже 5-й рік як практично відсутній.
Щось згоріло дотла, щось заросло ожинням. Якби не напіврозвалені хати та багаторічні квіти коло них, що тягнуться до сонця й без догляду, то вулиці тут можна було б порівняти з необробленим полем десь на околиці села. А ті хати, що вціліли під вогнем, чомусь нагадують шкаралупи.
Серед цих «шкаралуп» і живе Марія Горинич, чи, як вона себе називає, баба Маша. Їй майже 80, її хата ледь вціліла, є ще невеликий сарай і добрий пес, який собі гавкає по ділу чи без. Торік ще мала кілька курчат, цього року вже без них, але город ще посадила, ну як же без нього.
З її городу, якщо придивитися, видніється Донецький аеропорт – один із трагічних символів війни на Донбасі. За кілька кілометрів – епіцентр війни, де в 2014-15 роках тонни металу сипалися на голови військових. Дісталося й цивільним. До слова, їх тут, у Опитному, 39. Ще торік було 43 людини. Померли. Від старості. У своїх підвалах.
Ні світла, ні води, ні газу. Так уже п’ятий рік. Як тільки-но пролетів перший військовий гелікоптер, як тільки загуділа техніка й затріщали кулі – село забуло про мир і спокій.
«Били. Неможливо було... У нас 17 людей убило. Я одна вдома залишилася. Чоловіка поховала, а через рік і сина. Тут аеропорт під боком. Перша куля – твоя, буде в домі. Воно так і сталося. Поїхали звідси, кажу. Мій син тоді з армії (чоловік служив у армії ще до бойових дій на Донбасі – ред.) повернувся і каже: «Мамо, я тут звик, я не поїду». Але потрібно було наполягати і виїхати звідси...», – якось буденно розповідає вона.
Під час одного з обстрілів її 47-річний син отримав поранення. Помер у матері на руках.
«Сусід прибігає й каже: «Вітю поранено у голову». Мене усю так теліпає. У мене завжди була аптечка. Я її схопила і побігла, а він – весь у крові. Я йому зеленкою рану залила. Замотала широким бинтом. Його повезли у Авдіївку, а там стріляли. Повезли у Димитров (нині Мирноград – ред.) – там теж били. І він мені на руках помер. Ще пожив 4 дні (після лікарні). Він мене так за руку візьме і каже: «Ма... Ма...». І більше нічого не сказав».
Жінка все сподівається, що колись зробить ремонт в будинку. Тішиться, що вікна їй вставили, бо раніше ж усе було забите, заставлене, заклеєне.
По будинку уже пішли тріщини, а всередині давно порядку не було. Старі каструлі, захаращена плита без газу і стійкий запах сирості. Від понівеченого даху і розлізлих стін у дім у дощовий день просочується волога. Стіни цвітуть, відтак життя у ньому стає чимось неможливим.
Тому баба Маша намагається в хаті не сидіти. Як правило, вдень – у сусідів, а вже на ніч – додому. Рідна хата їй – як чужа, лише зрідка заходить щось перекусити. Якщо є що, звісно:
«На початках я не могла у хату зайти. Важко мені було після похорону. Але куди дітися? Потрібно ж звикати».
Звикнути. В голові не вкладається – як можна звикнути до такого життя? Радше, змиритися з ним? Баба Маша розповідає, що «бухкає» щодня. Вона збирає кілька свіжих осколків під понівеченою стіною свого будинку. Показує нам груди металу – ось що прилітає ледь не щодня сюди. І це уже як буденність. Хоча і до цього не вдається звикнути.
39 жителів Опитного, як і баба Маша, не залишають свій дім – бо їхати куди? А що з хатою – поросте травою чи згорить? Як правило, саме цим переймаються місцеві жителі, коли стоїть питання про те, аби податися у пошуках кращого життя.
Баба Маша поїхала б до родичів на Закарпаття, та це для неї, каже, далеко. Та й син з чоловіком поховані тут.
Отак Марія Горинич, як і сотні інших самотніх літніх людей, які стали заручниками війни у своїх домівках, залишається жити на лінії зіткнення. І кожен з них хоче повернути час назад – до війни. Хоча в півсвідомості розуміють, що так уже ніколи не буде.
