/
/
Років із 15 тому на уроках географії дітей вчили, що крайнім населеним пунктом на сході України є село Червона Зірка на Луганщині, прямо на кордоні з Росією. 2016-го року село Рання Зоря – так воно стало називатися після декомунізації – офіційно стало нежилим, і звання найсхіднішого населеного пункту перейшло на 15 кілометрів північніше – до районного центру і селища міського типу Мілове.
Сьогодні жителі колись процвітаючого 5-тисячного Мілового – і втричі більшого Міловського району – кажуть, що скоро й ці землі стануть безлюдними. І якщо Рання Зоря збезлюдніла через урбанізацію, то Мілове, швидше за все, доб'є російсько-український конфлікт.
Ми відвідали ключові місця цієї «білої плями» України, щоб на власні очі побачити, як люди виживають без відкритого кордону з Росією, з якого всі раніше годувалися; що зараз із зосередженими тут байбаками та кінними заводами – без перебільшень, культурним багатством та «фішками» сходу України, та як людям взагалі живеться за 900 кілометрів від Києва, поза залізницею та «нормальними дорогами», поза увагою «великої» України.
вулиця Дружби народів, кордон з Росією
«Звалити б із цього Мілового», – чи то жартома, чи всерйоз каже чоловік іншому в черзі на українській митниці на міловській вулиці Дружби народів. За нею – Ростовська область Росії. Атмосфера тут, на відміну від пунктів пропуску з України до ЄС, дещо напружена: люди мовчки готують документи та похмуро стоять біля своїх автівок під пильним оком українських прикордонників. «Треба валити на БАМ», – підтримує розмову, вочевидь, друг потенційного емігранта. «Та вони тебе похоронять там, як мамонта, – застерігає друзів третій. – Там край вічного недос*рання: два місяці літо, решта – вічна мерзлота».
Трикілометрова вулиця Дружби народів – химерне місце. Виглядає так, ніби подружжя розсварилося і поставило паркан у колись спільній квартирі, поділивши й кухню. Мийка опинилася по один бік, плита – по інший, а посуд сторони, так і не домовившись, побили. Починається вулиця українською митницею, продовжується двоповерхівками з українського боку та залізничним пустирем – з російського. Далі по український бік стоїть уже непрацюючий олійжиркомбінат, який сполучався з елеватором, що стоїть на боці російському. Наземний місток через колись пов'язані потужності завбачливо обвалили. З українського боку пострадянською пусткою стоїть закритий фірмовий магазин заводу «Соняшник». Далі – невеликий відрізок вулиці, де будинки є по обидва боки паркану, причому з російського доволі часто трапляються озброєні автоматами бійці Прикордонної служби ФСБ з вівчарками та датчики контролю руху. А вже за непрацюючим переходом на російську станцію «Чорткове» – біля якого розташовані ринок, кілька магазинів, єдина кав'ярня у місті (що працює до 14.00), переважно зачинена шашлична «Ануш» та автовокзал – починається приватний сектор, де обидва боки вулиці належать Україні. Закінчується Дружби народів російським м'ясокомбінатом, який стоїть на українській території.
«Хлопці, вам куди треба?» – голос диспетчерки місцевого автовокзалу з віконця відриває нас від розглядання розкладу руху: Станиця Луганська, Рубіжне і навіть нинішня «столиця» Луганської області Сєвєродонецьк. Половина автовокзалу просто закинута, як у Прип'яті – згодом ми дізнаємось, що тут у «кращі часи» був бар. «Ви зараз обнадієтесь, думаєте, поїдете – а поїхати ви в мене не поїдете!» – жінка незлобиво сміється з явних зайд. Виявилось, що автобус ходить тільки до 8-тисячного Біловодська у 40-ка кілометрах звідси – і тільки двічі на день. «Чому ж не знімете?» – питаємо про розклад. «Не можна знімати! Воно ж завірено не нами, хлопці!»
Фотографувати російський бік вулиці заборонено: наша спроба швидко зняти поки невідомий нам прилад (що виявився датчиком руху) закінчилася розмовою з українськими прикордонниками. «Навіщо провокувати доблесних наших, так би мовити, колег?» – побачивши наші прес-карти та акредитацію на роботу в зоні ООС, вже із іронією каже ДПС-ник, та повертає відібрані паспорти.
Місцеві ж, здається, не звертають уваги ані на українських, ані на російських прикордонників, а мовчки переживають усі незручності нового «парканного» життя.
«Вранці як прокинулись, дивимось – а вже дірки під стовпи стоять, потім вже дні через три дивимось – а в нас паркан стоїть, – 23–річна Ганна Калюжна пригадує осінь 2018–го року, коли Росія поставила посеред вулиці триметрову «сітку» з колючим дротом. – Сину півтора роки було. Він бігав на інший бік вулиці раніше, поки машин не було. Так він прокидається і каже – мамо, а як же я бігатиму?»
Вони з чоловіком купили квартиру на Дружби народів 2012-го, коли це було чи не найвигіднішою локацією прикордонного містечка: вікна виходили прямо на Росію, а в ста метрах праворуч працював залізничний міст-перехід на станцію Чорткове – колись великого вузла російської залізниці, що поєднував Москву та Адлер. Ним вони ходили до кінотеатру «Спартак», дешевої російської аптеки чи супермаркетів «Магнит» і «Пятерочка», зокрема, за дитячими сумішами – дефіцитом на українській території на десятки кілометрів навкруги.
«Просто прокидаєшся – і йдеш за хлібом, – розповідає 27–річний Євген. – Так само і вони. У нас, грубо кажучи, було одне велике селище – Мілове й Чорткове! Паспорти ми з собою ніколи не носили. Електричка з Ростовської області тут зупинялася – і люди галопом йшли на базар. У нас базар був величезний – і продуктовий, і речовий, і ціни менші були за російські». «Загрібали все, і навіть не дивилися, що гребуть! – сміється Ганна. – Бабулі-перекупниці – ті також із вечора заздалегідь ринкового дня приїжджали – яйця, кури, мед! Пруть все оце туди!».
Зараз це звучить, як байка: перед їхніми вікнами – три ряди парканів, за якими поростає травою російська залізниця. У грудні 2017-го року росіяни добудували нову гілку в обхід Чорткового (бо стара проходила українською територією, через українське село Зоринівка, де ми ще побуваємо), і станція завмерла. «Монітор трусився при перегляді фільму, – пригадує Ганна. – Так звикли до цього шуму, просто на нього уваги не звертали. А потім перший час так дико – ніде нічого не торохтить, раз – і все».
До «того, як погіршились справи» (міловчани часто уникають прямо говорити про українсько-російський збройний конфлікт) Євген непогано заробляв на фото- та відеозйомці у сусідній Ростовській та навіть Воронезькій областях: фотоальбоми для дитсадків, шкіл, весілля. Через карантин – Росія наразі пускає українців тільки до чоловіка/дружини чи дітей – Євгену довелось переорієнтуватись на вимираючі і бідніші українські селища. «Тут у мене замовлень нема. Цього року були одне чи два весілля тут, у Міловому», – скаржиться він.
«Дядько помер, а я до нього на похорон потрапити і не зміг, – раптово додає хлопець. – А коли мама померла два роки тому, то цей дядько сюди не зміг приїхати (з листопада 2018-го Україна перестала пускати росіян віком від 16 до 60 років – ред.) Він з Міллерово, це 100 кілометрів від Чорткового у Ростовській області. Всі мої родичі там – бабуся, дідусь, тітка, дядько – їздили до війни до нас у гості».
Питаємо про обстріл Мілового в серпні 2014 року: тоді РФ обстріляла будівлю української прикордонної застави. «Тут деякі кажуть, що це наші бомбили, – сміється Євген. – Ну я просто за своїм візуальними враженнями: от уявіть, погранзастава, і вона стоїть от так до Росії, і снаряд стирчить з того боку… Якщо це Україна – як він, по дузі летів, чи що? Ну слава богу, що він в стіну потрапив, а не в саме вікно. Там дах горів».
«Які? Ну які обстріли? Ну хто в кого стріляв?! Оооооой...», – за кілометр від будинку Євгена та Ганни на тій самій вулиці в районі приватного сектору порпаються на городі Валентина і Тетяна. Вдвічі старші за Калюжних жінки на закиди в бік Росії закочують очі. «Я думаю, що це маячня! – відрізає одна із них. – І сказали ж, що бомбили з російського боку, а розбита була погранзастава з українського! – А ви бачили? – Звісно! Ми ж їздили на скутері, дивилися, переживали це все!».
За даними РНБО, адміністративна будівля відділу прикордонного пункту «Мілове» в ніч на 9 серпня 2014-го була обстріляна з гранатометів. Поранення отримали четверо прикордонників. За словами військових, вели та корегували вогонь з-за Чорткового
Через війну Тетяна втратила роботу в Чортковому у приватного підприємця, а Валентина подумує закривати в Міловому свій магазинчик секонд-хенду: через відрізане 11-тисячне російське селище він став неприбутковим.
«Рушник візьмуть один гривень за 10… Тут глухо, роботи нема! Тепер люди тікають. Хто туди, хто туди, – Валентина маше рукою в бік паркану і у протилежний. – Хат дуже багато покинутих, дуже! В нас на вулиці тільки 15 десь...За два роки тут узагалі нікого не буде!»
«А пам'ятаєте, фестиваль був тут?» – підкидуємо тему для розмови. «Пам'ятаємо! Звісно, ходили на нього! Це було урочисто, весело, ми, міловчани, зустрічали росіян, гуляння тут були...Ти диви, аж мурашки пішли», – Валентина ніяково посміхається і погладжує тильний бік долоні. Мова про фестиваль «Вулиця дружби», який щорічно з 2004-го проводився в ста метрах від їхніх будинків аж до 2014-го року – із виставками народного мистецтва, виступом кінного театру, ярмарками, гала-концертом та навіть феєрверком – і символізував братерство українців і росіян. «А от перед дев'ятим травня нас у Чорткове запрошували на факельну ходу, ми йшли через міст, школа йшла зі свічками. Потім наступного дня Чорткове сюди приходило. Дружили!» – пригадує Тетяна.
«От у мене чоловік там живе, за парканом прямо, – після деякої паузи по-змовницьки каже Тетяна, обпершись на сапку. – Ось ці двоповерхівки навпроти маслозаводу». «А вона з сином – тут! – підхоплює подруга. Видно, що це одна із найболючіших тем їхніх розмов. – Батьки тут живуть, от чому й вона тут. От уже два роки як вони так живуть».
«Він працює зараз у Новочеркаську, сюди приїздить на 2 тижні – і от ми ходимо туди. Як канікули – туди йдемо на два тижні, – за словами Тетяни, чоловік намагається перетягнути її до Росії, але вона опирається. – У нас українська мова, там російська. А син вже пішов до п'ятого класу, це стрес».
Вечорами Тетяна – як і інші міловчани у схожому становищі – влаштовує собі побачення з чоловіком просто біля паркану. Через «сітку» можна передати навіть дефіцит – приміром, ліки, що значно дешевші в Чортковому.
«А як щодо туризму? – боязко питаємо ми, намагаючись намацати хоч якусь перспективу для Мілового. – Красиві ж місця!»
«Який туризм, хто там, ай! Тут кожен зараз сам за себе, розумієте? Тут нічого нема і не буде! Всі ми «сміємось» – ось є Діброва, крайня точка в нашому районі – от Мілове буде як Діброва: там кілька людей лишилося, старих, і все».
село Роздолля, 30 кілометрів до кордону з Росією
Знайомство зі Стрілецьким кінним заводом № 60 – «одним із провідних сільськогосподарських підприємств регіону зі 150-літньою історією», як обіцяла Вікіпедія – почалося для нас не з коней. «Вирішуватиму деякі проблеми. Приїздіть, вам буде цікаво», – заступник директора заводу Ігор Скляров запросив нас назавтра просто у поле поблизу села Лимарівка у сусідньому з Міловським Біловодському районі.
Наступного ранку там ми побачили сцену, варту істерну Сергія Жадана «Ворошиловград»: посеред поля з неприбраним соняшником застиг комбайн, біля якого кучкувались із десяток поліцейських. Поважного віку дагестанець гаряче про щось сперечався з одним із них. В кабіні комбайну нудьгували двоє машиністів, а за всім цим, крім нас, із цікавістю спостерігали з десяток жителів сіл поблизу, які лузгали насіння прямо з соняхів.
Ми витратили чимало часу, щоби розібратися, що відбувається – і ще приблизно стільки ж, щоби повірити у цинічність процесу.
Кінні заводи – цілі сільскогосподарські комплекси, що, окрім коней, розводять корів, овець та свиней, а також мають величезні ділянки землі, причому відбірної: за царату та радянської влади на кавалерію не скупилися. Тільки один Стрілецький завод має у розпорядженні понад 8 тисяч гектарів оранки, загальна ж площа землі у керуванні усіма 14-ма кінними заводами в Україні перевищує 40 тисяч гектарів.
Усі ці заводи задля зручності керування прем'єр-міністр Микола Азаров 2010-го року об'єднав у державне підприємство «Конярство України», і відтоді його філіали (як тепер стали називатися заводи) втратили право самостійно укладати договори з підрядниками – щоби засіяти чи прибрати врожай, відремонтувати реманент абощо. Це спричинило справжню війну між конярами та «Конярством»: сторони почали звинувачувати одна одну у зловживаннях.
Певний час підряди на виконання будь-яких робіт у «Конярстві України» отримував приватний конезавод «Міленіум», пов'язаний із керівником асоціації «Жокей-клуб Україна» Костянтином Згарою. Його прозвали «конюхом Януковича» – за те, що поставляв елітних жеребців утікачеві з України. І цей «Міленіум» виставляв конезаводами рахунки за роботи, які, за словами працівників цих заводів, насправді не проводилися.
«3,5 тисячі гектарів землі заростало бур'яном! – обурюється Ігор Скляров. – Вже цілина пішла! А за документами виходило, що вона оралася, і нам виставлялася кредиторська заборгованість!» Поступово завод, за словами Ігоря, перетворювався на руїну: коней і овець почали вбивати через брак корму, трактори й комбайни розпродавати, а із стаєн, що занепадали через брак грошей на ремонт, почали «втікати» фахівці у пошуках стабільної зарплати. Скляров переконаний: «Конярство України» створене, щоби довести до банкрутства державні конезаводи .
Ми починаємо звикати до гучної суперечки дагестанців із копами, коли до нас підходить вже колишній директор заводу Ярослав Мартинюк: «Ми вже загнані у 9 мільйонів боргу, наше господарство. Їм треба, щоби тривала уся ця процедура заганяння, і потім, коли відкриється ринок землі, за борги забирається земля у приватну власність, і йде з молотка. Усім потрібні землі – не потрібні ані коні, ані люди».
Навесні він зі Скляровим щоби, як вони кажуть, зарадити ситуації, самі уклали договір із приватним інвестором на посів та збирання соняшника. Домовились, що він отримає частину врожаю, а від продажу решти завод отримає гроші на зарплати, корми та ремонт комбайнів.
Але влітку 2020-го року новопризначений директор «Конярства» Євген Веретюк (екс-помічник Олексія Азарова, сина колишнього прем'єра) зупинив своїм наказом збір врожаю, звинувативши заводи у махінаціях. І заразом – звільнив усіх директорів конезаводів, які противилися.
Дагестанець, який все ще сперечався із поліцейськими посеред луганського поля, і виявився цим інвестором. Силовики ж приїхали проконтролювати виконання «постанови про арешт врожаю», яку нам так і не показали.
Тоді як одна частина конезаводів України конфліктує із новим очільником «Конярства України» Веретюком, інші – на його боці. Влітку 2020-го три керівники кінних заводів на прес-конференції у Києві заявили, що держпідприємство накопичує борги через «реформування агропромислового комплексу», а адвокатка «на підставі отриманих новим керівництвом документів» повідомила про «схеми із незаконного отримання прибутку із державних земель» якраз на зосереджених на Луганщині кінних заводах.
«Будете збирати!? Так, блокуємо комбайн!!!» – вже молодший дагестанець (вочевидь, син інвестора) раптово перервав аж надто емоційний зі свого боку діалог із поліцейським. Селяни, не покидаючи голів соняхів та добування звідти насіння, стають перед комбайном. Машиніст у кабіні ледве реагує на зміну мізансцени – вочевидь, таке бачить не вперше. Здавалося, він от-от позіхне.
«Так вони зберуть врожай?», – питаємо у Ігоря іще через 20 хвилин «розборок». «Можливо», – знизує плечима.
село Новострільцівка, 20 кілометрів до кордону з Росією
«Ручні, блін! З рук все беруть, тріскають!» – Ігор по-хазяйськи тріпає за загривок коня. Ми вже на території кінного заводу, милуємося витонченими англійськими скакунами, які з цікавості до гостей сунуть до загорожі загону та просовують до нас свої морди з чорними губами та довгими віями. Сьогодні їх на заводі через усі негаразди залишилося лише 110 – а було до 800-та «у кращі часи». «Це чистокровна англійська верхова, іншої породи тут нема, – пояснює Ігор, – це скакати на іподромі. Швидкість. А в армії вона потрібна була, щоби з шашкою йти в атаку».
Поруч із загоном стоїть напівзруйнована, але неймовірно красива стайня, якій майже 140 років. Вона виглядає просто фантастично витончено в цих сільських місцях: багато деталей і «фішок» – на кшталт спеціальної системи обігріву. «Спеціально для неї відкрили цегляний завод, із нашої ж глини вироблялася ця цегла, – з гордістю розповідає Ігор. – У розчині нема жодного граму цементу: вапно, глина, пісок і яйця. 1888-го закінчили».
Всередині був манеж, у якому кобил приводили на злучку до жеребців, і за цим, за словами нашого провідника, за царських і ранньокомуністичних часів можна і модно було спостерігати.
«Вона заледве не повбивала коней та людей, дах впав, тому що ніхто за нею не стежив, – вперше після спілкування з кіньми Ігор смутніє. – Не ремонтував ніхто, гроші, що виділялися, розворовувалися. Йому б металевий каркас, металопрофілем накрити, всередині обштукатурити – простоїть іще років 200!».
На півночі Луганщини стоять аж чотири кінні заводи – такої щільності в Україні більше немає ніде. Ще в катерининські часи тут переховувались від царської влади козаки та біглі кріпаки, які займалися пограбунком «на великій дорозі». Щоби їх упокорити, цариця розпорядилася сформувати кінні заводи. На один із них ніби-то кинули працювати бунтівних стрільців – через що він і отримав свою назву.
«І важливо, що тут мілові гори – називається ж Мілове! Вода насичена кальцієм, в коней дуже міцна кістка. І мікроелементи – тут же заповідник Стрільцівський степ, там на одному метрі росте більше ста рослин. Тобто кінь отримує усе необхідне», – Ігор, здається, знає усе про свою справу. Ставимо тоді йому запитання, що муляло від самого початку: кому тепер потрібні коні?
«Зараз коні незатребувані – погоджується він. – І якось в Україні іподроми повноцінно не працюють. Тоталізатор в нас прирівняли до азартних ігор – у всьому світі приносить шалений прибуток! Раніше ринок збуту був – Казахстан, Росія – вони вигрібали цих наших коней – в радянські часи, до розпаду...»
«Так а зараз?», – питаємо. «Вони хочуть купити, але фізично не можуть перевезти, бо закритий кордон із Росією. Казахи чому купують наших коней – в них там є якась скачка, де вони біжать по пересіченій місцевості. І от їхні коні 30 кілометрів не добігають, ламають ноги, а наші біжать сміливо й виграють ще 2 роки після того, як не п'ють нашу воду та не їдять нашу траву».
Біля наступного загону разом із кіньми нас біля загорожі зустрічає Світлана: вона «днювальна», доглядає за кіньми та стайнею – десь побілити, десь прибрати. Цікавимось – як працюється: «Та як...Ніяк. Без зарплатні. Січень нема, лютий нема, вересень нема – у борг виживаю». «А піти звідси не думали?» – питаємо, дізнавшись про її ставку – як і у багатьох навкруги вона мінімальна – менше 4-х тисяч гривень. «Та куди? – сміється. – Стайня і школа – більше нікуди!»
«Людей годує столиця і границя. Границя зачинена, столиця – далеко», – підсумовує її бос і просить закурити.
Зоринівка, 500 метрів до кордону з Росією
Праворуч – покинута російська залізниця, ліворуч – українські поля. Ми їдемо до Зоринівки – села, яке українсько-російський поділ кордону практично вбив. На півшляху до села ми різко звертаємо на ґрунтовку – на асфальтовому полотні перед нами раптово виростають протитанкові їжаки. Зусібіч нас оточують свіжі таблички усіх можливих кольорів та розмірів, що кричать про російсько-український кордон.
Посеред цього села до 11 грудня 2017-го року працювала станція російської залізниці «Зориновка», що була захистом місцевих жителів від світових економічних криз. Збудувавши нову 140-кілометрову гілку на 30 кілометрів вглиб Росії – за участі Залізничних військ Збройних сил РФ – Москва залишила Україні все, що було на станції – включно з фірмовою табличкою російської залізниці «Зориновка» – і пішла. Разом зі станцією Москва «списала» і майже 40 кілометрів залізниці, що, за картами, пролягає українською територією.
«Це все російське обладнання, повністю. А куди вони його спишуть? Переправити – вони його туди не переправлять, – місцева жителька та депутат райради Наталя вийшла подивитися в центр страшно завмерлого села, хто ж нишпорить покинутою станцією. – Єдине, що у нас тут проводи позрізали – 10 кілометрів зняли, чула, десь 5 мільйонів заробили на цій міді».
Із шести сотень жителів Зоринівки сьогодні тут лишилося 133, четверо людей – дві родини – поїхали буквально напередодні.
Покинувши станцію, Росія заодно обрубала Зоринівці й усі комунальні блага. «Світло у нас було безкоштовне, – пригадує депутатка часи трирічної давнини так, ніби це було зі сто років тому. – А потім, коли дорогу закрили, нам дали місяць на те, щоби ми зі світлом вирішили питання – але нам його не вирішили в Україні ніяк. І два місяці – ми сиділи без світла взагалі, без ніякого!»
Воду ж в Зоринівку – і питну, і технічну – досі привозять: до водонапірної башти поблизу покинутої станції щомісяця приїздять пожежні машини, які заливають в неї 36 тонн води, яку потім миттєво – на місяць вперед – розбирають місцеві – попратися, помитися. Дивно, як таке може бути, але в селі... один колодязь на всіх.
«Ж*па тут у нас!» – вітається з нами знайомий Наталі Сергій, також депутат місцевої райради. За її рекомендацією виходить до нас на пару слів із Зоринівської радіобашти, яка височіє над Росією, відвойовуючи у російських федеральних телеканалів радіопростір. По суті, ця найсхідніша в Україні радіовежа – єдиний об'єкт, що продовжує працювати у селі-примарі. Найбільше Сергія обурює те, що країни «не домовились на місцях», і на додачу до усіх негараздів Україна ще й перекрила єдину дорогу, що вела в село з Мілового – через те, що та йшла територією Росії. Тепер до Мілового доводиться їхати в об'їзд – 60 кілометрів замість звичних 14-ти – і тимчасовою ґрунтовою дорогою, яка миттєво розкисає через дощ.
«Приїхав якийсь генерал із Харкова, їхав цією дорогою, а знаки про кордон стояли, виходить, на нашому боці. Питає – ми що, їдемо територією Росії? – розповідає Сергій свою версію. – І почали наші писати по всім інстанціям – поки росіяни поставили інформаційний знак, що це типу там територія Росії. А потім наші сказали – ось стійте, бачите, Росія закрила!». Іронія простого чоловіка у робі, який стояв перед нами, швидко переходила у злість: «Ну просто прикро – поруч у тебе дорога нормальна, а ти їдеш по якомусь лайні!»
Чим далі та відвертіше ми спілкуємось із Сергієм, тим більше розуміємо: Росії він не боїться, і, зрештою, він сам пояснює, чому: «На заробітки поїду, в Ростов, напевно...Там у мене кум на будівництві бригадиром… А де ти будеш зараз працювати? Ну от де зараз, реально? В Мілове їздити за 5 тисяч гривень, так я прокатаю на одній дорозі – 62 кілометри в один бік! Хто ж мене розумним назве, щоби отримати зарплату і спустити все на бензин! А там – місяць-два попрацював – і можна на рік заробити!»
«Ні ви нічого не зробите, ніхто. Ну, подивилися, що от є таке село», – каже Сергій нам на прощання. Ми не знаходимось, що відповісти.
село Криничне, 7 кілометрів до кордону з Росією
До нашої автівки, притримуючи невеликий наплічник, поспішає руда жінка середніх літ. Це Лариса Боровик, молодший науковий співробітник Луганського заповідника, що працює в його філії «Стрільцівський степ». Із перших секунд вона виправляє нас, что степ Стрільцівський, а не Стрілецький, і ми розуміємо, що перед нами – фанат своєї справи.
Луганський заповідник сильно постраждав від бойових дій: один із його філіалів поблизу Довжанська «Провальский степ» опинився на окупованій території, через проїзд ним танків природоохоронна територія, за словами екологів, перетворилася на «мереживо доріг». А ще два відділення – Станично-Луганське і Трьохізбенське – тепер на лінії зіткнення, і працювати там екологи, по суті, не можуть. Ми ж приїхали в єдине відділення заповідника, віддалене від бойових дій, але і це, як ми скоро дізналися, не рятує від винищення місцевий живий символ – степового байбака.
«Нічого не привезли тобі!» – перед «садибою» (так в в заповідниках називають будинок із підсобними приміщеннями, в нашому випадку – це просто викуплена у селян хата) нас із Ларисою зустрічають кілька дворняг, які розриваються від дзвінкого гавкоту. «Ось ці вже давно, одна нещодавно. У місцевих є така звичка – їхати дорогою та викидати», – пояснює жінка і запрошує нас зайти.
З глибини просторого двору до нас піднімає байдужу морду Фея – куплена співробітниками заповідника кобила, що «знищує» зібрану екологами траву – а біля воріт зустрічає щуплий хлопець, зовсім студент. Денис Лазарєв – інженер заповідника, який вивчає тих, заради кого ми, власне, сюди і приїхали. Байбак – «фішка» прикордонного Міловського регіону. Він на гербах області і району, а на останньому навіть зворушливо тримає у лапах підкову.
Стрільцівський степ – це суто байбаковий заповідник, створений 1923-го року директорами конезаводів задля його збереження. Сьогодні це чи не єдина територія України (є ще шматок поруч, на півночі Харківщини), де ці тварини залишилися у дикій природі – після того як у 18-19 століттях заселяли усі рівнини Східної Європи.
«Шкода, що ви приїхали не на початку травня, коли тут розквітає степ, і байбаки виходять зі сплячки», – Лариса, посміхаючись, розвіює наші останні надії в середині жовтня побачити живого байбака. «Зазвичай останні зустрічі у нас в середині вересня. І все. Вони вже забивають нори зсередини», – додає Денис. Набравши жир, байбаки на зиму залізають до глибоких нір, що їх заздалегідь вирили для сплячки, і закриваються від світу великим шаром із землі і трави, який також завбачливо собі готують. Ці нори сягають 7-ми метрів в глибину, на відміну від 2-3-метрових «побутових», якими всіяний весь степ. Ці – для переховування від хижаків та спеки.
«На початку травня, коли вилазять маленькі байбачата – найкращий час, щоби їх фотографувати! Вони ще й маленькі не сильно лякливі, їх можна фоткати взагалі зблизька!», – Лариса дістає телефон і показує фото та відео з цієї весни. Ми вперше бачимо і чуємо, як пронизливо і смішно кричить байбак: попереджає сородичів про небезпеку.
«Дорослі – вони всіх бояться! Уявіть – стільки-то кілограмів живої ваги – і їх всі їдять! Абсолютно всі – хто тільки не проходить повз! Це в них закладене – вони мають сховатися!», – пояснює вчена.
Денис дістає польовий журнал, щоби пояснити нам суть своєї роботи: у звичайному зошиті розгонисто пишеться «степовий репортаж»: де, коли і за яких обставин відбулася зустріч із байбаком, «а зараз ми камеральною роботою займаємось, обробкою матеріалу», – говорить він.
Минаємо невеличку річку Черепаху і виходимо з Ларисою і Денисом у степ – королівство байбаків. «Тут 11 видів ковили, уявляєте? Ось це ковила Лессінга. А ось це, – Лариса нахиляється до рослини, що аж світиться місячним сяйвом – ковила Залеського».
Починаємо розглядатися навколо й під ноги і – як це зрідка трапляється в житті – бачити, скільки ж у степу різних рослин. «А це карагана наша славнозвісна, дереза її ще називають. Це вид, яким заростає наш степ, і який дуже заважає байбаку».
Виявляється, символу Луганщини для виживання важливо бачити далеко навкруги, щоби у разі небезпеки швидко сховатися. А тепер це проблематично: заповідник заростає деревами, кущами та високою травою – і байбаків стрімко виїдають їхні більш великі сусіди. Раніше проблему вирішували «випасом» – заповідник домовлявся з колгоспами чи селянами з навколишніх сіл, які із задоволенням випасали у степу свою худобу. Але останніми роками це стало неможливо: люди попродавали господарство і поїхали. Наприклад, Міловщину майже залишили дагестанці: сховавшись тут від війни у власній країні, вони на десятки років були оплотом місцевого тваринництва:
«Вони приїжджали сюди працювати з російськими паспортами, своїх же працівників привозили. Худобу куди-небудь у Росію відправити – це було в порядку речей. А після 2014-го року – коли прикордонний контроль ввели – на той бік вже нічого не перегониш, плюс почали паспорти перевіряти – і їм стало це все дуже невигідно», – пояснює Лариса, яка живе тут уже десятки років.
На додачу київські екологи законодавчо заборонили косити траву важкою технікою, ніби-то через загрозу для комах і тварин заповідника – хоча за СРСР таке практикувалося. «Я ще застала той час, коли увесь цей степ викошувався! – Лариса обводить рукою горизонт. – А хто ж зараз косить вручну? Кінної тяги – нема вже, а ось ці всі газонокосарки – вони не розраховані на великі площі, тобто навіть гектар скосити проблематично».
«А політики розуміють проблеми байбака?», – питаємо. «Ні, ну на гербі вони його із задоволенням малюють, а от щоб якісь дії робити….От навіть факти браконьєрства – вони є, і треба розуміти, що в нас державної системи контролю за цим не існує!».
Ми ще довго обговорюємо, як так вийшло, що байбак у себе вдома став заручником людської недбалості та суперечок екологів. А десь під нашими ногами ці тваринки занурювалися у свій довгий, 6-місячний сон. За підрахунками Дениса, їх – після кількох тисяч у «кращі часи» – сьогодні лишилося 106.
Мілове, 500 метрів до кордону з Росією
«Які ж молодці, що приїхали! До нас тут майже ніхто не доїжджає, а в нас така красива природа, коні, байбаки!», – так три роки тому нас проводжали працівниці Міловської військово-цивільної адміністрації, коли ми приїхали на дві години – провести виїзний радіоефір, і змушені були вже повертатися до Києва. Саме тоді і народилася ідея повернутися сюди знов. Чому ніхто не доїжджає – зрозуміти можна: одразу за Чугуєвим Харківської області починається північна Луганщина, що, як тут кажуть, лежить «поза дорогами». А за 130 кілометрів від кордону, в Рубіжному, закінчується і гілка залізниці.
Східний форпост України Мілове виглядає як звичайна провінція, де всі усіх знають: із яскравими відремонтованими за рахунок ЄС та ПРООН школами та лікарнями, милими фігурками школярів з пластмаси на місцях пішоходних переходів, затишними дворами, в яких місцеві розбивають імпровізовані палісадники та городи. Аж поки не доходиш вулицею Центральною до триметрового паркану на вулиці Дружби народів, за яким чатують прикордонники та ФСБ. Тут різко виходиш із розслабленості, що тебе огортає у селищі: нервова напруга – як перед 4-м енергоблоком Чорнобильскої АЕС.
Кидається в очі і боротьба культур у Міловому: від підкресленої «українськості» – козацького кінного театру, глиняного возу з волами в натуральний розмір у холі місцевого готелю «Стрілецька слобода», гігантського металевого прапору України за кілька метрів від кордону – до повсюдної російської мови, вивісок російською та рублів, якими також можна розплатитися у магазинах.
«Взагалі-то я з Росії приїхав, з міста Воронеж», – з ходу ошелешує 30-річний Богдан Суворов, показуючи нам тимчасову посвідку на проживання в Україні. Потім з розмови зрозуміємо: Богдан місцевий, але пів життя провів за східним кордоном. Він – єдина людина, з якою нам вдалося зв'язатися напередодні відрядження: більшість міловчан користуються російськими соцмережами «Вконтакте» і «Одноклассники», куди і нечасто зазирають. А Богдан – ютуб-блогер, який намагається просувати ролики про свій рідний край, тому завсідник американських соцмереж.
«Я звідси, дружина з Луганська. Познайомився в Липецьку. Її родичі в Росії говорили – приїжджай до нас, тут життя малина. Вмикаєш телевізор – і можна те ж саме побачити. Картинка красива, а приїжджаєш насправді – труднощі дуже великі: там і податки, і все-все-все. Зарплата від 32-х тисяч рублів – це взагалі ні про що там! Якщо немає кому допомогти – то все».
Відучившись на матфаку у Воронежі та посновигавши Росією, Богдан із дружиною повернувся до Мілового. Тут у нього народилася й дитина. «У нас тут нерухомість є, я тут прописаний. В Україні мені подобається більше, тут більшу частину часу я прожив, тут дитинство моє пройшло. Там – тільки студентські роки і робота. І там якесь більш строге усе. Заборон там відчувається, що більше. Тут, наприклад, можна легко підійти до мера, тут начальство не проблема. А там – це через когось треба робити».
Але і рідні стіни не дозволили «піднятися»: за «мінімалку» у 3700 гривень Богдан деякий час пропрацював у місцевому палаці культури, а потім кинув, і за прикладом дружини, бьюті-блогера в інстаграмі – опанував програму для створення відеоефектів: намагається «розкрутити» власний ютуб-канал. Тематика – те, що бачить навкруги: стан місцевого стадіону, парку, фасадів будинків, дворів. «Тиснути» намагається на спецефекти: створювати їх – його кайф. Деякі ролики про навколишні селища і міста – Новопсков, Великоцьк, Старобільск – фінансує місцева компанія, що намагається об'єднати блогерів Луганщини.
«За той місяць мені за пару роликів 5 тисяч гривень перевели. Взагалі залежить від замовлень», – розповідає Богдан. «На ці гроші, що ти заробляєш – жити можна?» – питаємо. «Важко, – посміхається він. – Та хотілося би поїхати звідси. Я от знімав про інші місця, там краще у плані того, що більше зон відпочинку. Я от зробив про Мілове, чого не вистачає: ні річки, ні озера – нічого нема. Ставок брудний, парк пустий, трагічно все виглядає, сумно».
«Мілове – це тупикова зона, ми зараз у тупику. До нас з України ніхто не може приїхати, тільки цілеспрямовано сюди заїхати», – розповідає нам Богдан.
Наступного дня ми зустрілися, щоби сфотографувати Богдана у його улюбленому місці – єдиному визначному місці селища (окрім, звичайно, вулиці Дружби народів) – великому спорожнілому парку із вражаючим за розміром монументом «Україна – визволителям». «Таке ж є на заході України – у Львові чи Ужгороді, я не знаю. На честь того, що остаточно вибили фашистів», – пояснює нам Богдан. Саме звідси 77 років тому почалося звільнення УРСР від нацистських військ. Повертаючись до готелю, довго обговорюємо наше відчуття, що тут 2014-го для України знову почалася – або, принаймні, найбільш яскраво проявилася – нова епоха. Питання тільки – яка?
Матеріал виготовлений в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст публікації є винятково відповідальністю авторів та не обов’язково відображає погляди Програми та Європейського Союзу.
Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.