«Петлюра ‒ це людина нацистських поглядів! Антисеміт, який винищував євреїв під час війни» – так у 2017 році президент Росії Володимир Путін відреагував на встановлення в Україні пам’ятника очільнику Української Народної Республіки Симону Петлюрі. Зробив це у своїй звичній маніпулятивній манері. Але водночас продовжив традиційний європейський стереотип про «Петлюру-антисеміта й погромника». Він зародився після випущених впритул п’яти куль на одній із паризьких вуличок більш ніж 90 років тому.

В антиєврейських погромах (1917–1921 років) на території колишньої Російської імперії вбили щонайменше 50 тисяч євреїв. Це відбувалося переважно на території України, яку лідер УНР Симон Петлюра проголошував своєю. Чи винен Петлюра у цих смертях й чи не був безпосереднім організатором їх?

Радіо Свобода на основі маловідомих архівних документів та досліджень провідних іноземних й українських істориків намагається зрозуміти роль Симона Петлюри в антиєврейських погромах часів Української революції.

Париж. 1927 рік. Судять вбивцю ‒ єврейського годинникаря Самуїла Шварцбарда. Не так давно на одній із паризьких вуличок він з криками «Це тобі за різанину! Це за погроми!» всадив п'ять куль в українського емігранта.

Неймовірно, але вбивцю виправдають. Його вчинок розцінять як «вираження праведного обурення» й «законної помсти». Процес над вбивцею поступово перетвориться у суд над вбитим.

Ним виявиться очільник Української Народної Республіки у вигнанні Симон Петлюра.

Завдяки судовому процесу Петлюру на все життя затаврують як організатора масових вбивств євреїв в Україні. Але чи це так?

1917 рік. Цар скинутий. Більшовики влаштовують переворот. Величезна й багатонаціональна Російська імперія розпадається. За контроль над Україною борються УНР, червоні, білі, поляки та безліч інших сил. Країна тоне в хаосі й безвладді. Починається громадянська війна ‒ всіх проти всіх.

Масові єврейські погроми стають повсюдними: будинки й майно нищать, грабують, жінок ґвалтують, багатьох євреїв вбивають. Навіть дітей. Загалом, до кінця війни загине щонайменше 50 тисяч євреїв переважно на території України. Серед них і 15 родичів вбивці Петлюри ‒ Самуїла Шварцбарда.

• 
• 
• 
• 
• 

До 1917 року євреї ставали жертвами погромів на території України не раз:

• 1648-1649 рр. Погроми під час Хмельниччини

• 1768-1769 рр. Погроми часів Коліївщини

• 1881-1882 рр. Погроми після вбивства російського царя Олександра ІІ

• 1905 р. Погроми під час «першої російської революції»

В ті часи сприйняття євреїв чужинцями було поширеним явищем. «Нехристияни, не працюють на землі, химерно одягаються, мають дивні звичаї, живуть відокремлено». І серед євреїв через їхній гіркий досвід було недовірливе або зневажливе ставлення до сусідів-слов’ян.

Загалом євреї були чи не найупослідженішим народом в Російській імперії: вони не могли жити, де хотіли ‒ лише у так званій «смузі осілості»; їм заборонялося займатися сільським господарством; в університетах існувала мізерна кількість місць для євреїв, було багато й інших заборон та утисків.

Існували так званні чорносотенні організації, які за благословенням царя влаштовували єврейські погроми. Найбільший їхній осередок в усій імперії був саме на Волині. Церква теж налаштовувала проти євреїв.

Українська культура і мова для єврейської меншості була безпереспективною. Тому російська ідентичність була основною. Українці й євреї жили поруч, але не разом.

Починається громадянська війна. Люди стають жорстокими й брутальними. Гримуча суміш традиційного ворожого ставлення, впливу багаторічної антисемітської політики і міфів помножена на хаос призводить до погромів.

Саме євреї стали для воюючих сторін легкою здобиччю. Беззбройна меншість, яку можна безкарно грабувати й убивати.

Жертвами погромів ставали й інші меншини, наприклад ‒ німці-меноніти. Однак євреї ‒ масово й повсюдно.

Як стверджують дослідники, у погромах проти євреїв брали участь всі:

• Російська царська армія

• Біла армія

• Червона армія

• Проукраїнські війська

• Німецькі й австрійські війська

• Польська армія

• Незалежні отамани й просто бандити

Варто зазначити, що вояками цих формувань були колишні піддані імперії. Типові представники свого часу і суспільства.

Кожна воююча сторона підозрювала євреїв у зраді. І саме цим виправдовувала свої звірства й пограбування. Одні бачили в євреях затятих більшовиків, а інші ‒ прихильників царського режиму.

Більшовики вчинили 9% від усієї кількості погромів того часу. За «білими» – 17% погромів. Саме ці війська вчинили найжорстокіші напади ‒ вони вбивали по 25 євреїв за одну акцію. За непідпорядкованими формуваннями ‒ 25%. Однак, за цією ж статистикою саме «армія Петлюри» скоїла 40% всіх погромів ‒ найбільше за роки війни.

Цій статистиці вже 90 років. Її склав єврейський дослідник Нахум Гергель. Статистика заснована на свідченнях очевидців, газетах, й даних тогочасних єврейських громадських й різних урядових організацій. Новіших підрахунків ‒ немає. Багато дослідників стверджують, що розрізнити регулярні від нерегулярних частин УНР, залучених до конкретних погромів часто складно. Тому визначення «армія Петлюри» досить неточне. Залученість лояльних військ Петлюрі до погромів потребує подальших досліджень.

Нової статистики погромів немає. Історики в Україні не зацікавлені у вивченні цієї проблеми

Крістофер Гіллі (науковий співробітник британського університету Дарема, автор наукового дослідження «Поза Петлюрою: український національний рух і погроми 1919 року»):

«Нахум Гергель був частиною групи єврейських учених, які гуртувалися навколо Іллі Черіковера, який збирав різні матеріали про погроми, коли вони відбувалися. Матеріали включали не тільки, наприклад, газети, але й документи Міністерства єврейських справ УНР, звітів Червоного Хреста. В них також були й свідчення потерпілих. Гергель мав дуже гарну джерельну базу для вивчення погромів, яка й зараз залишається основною для істориків.

У кінці 1918 року Петлюра урочисто входить до Києва. Ще недавно він сидів у Лук’янівській в’язниці. А вже зараз разом із іншими лідерами нового уряду УНР ‒ Директорії – здійснив успішний збройний переворот. Влада гетьмана Скоропадського, яка трималася на німецьких багнетах ‒ повалена.

Основа повстанського війська, очолюваним Петлюрою, ‒ отаманські підрозділи.

Зазвичай отаманами ставали харизматичні авторитети у певному регіоні. Петлюра зміг згуртувати цих людей навколо однієї мети ‒ повалення режиму Скоропадського. Але невдовзі отамани вийшли з-під його контролю.

Селян, підпорядкованих отаманам, не цікавили незалежницькі ідеї Директорії. Їм важливіше було отримати землю й наживитися.

Після антигетьманського повстання одразу вибухають криваві єврейські погроми. Їхні виконавці переважно називають себе «петлюрівцями». На практиці лише номінально підпорядковані Директорії й не контрольовані нею.

У погромах брали участь і так звані регулярні частини УНР, та вони радше були партизанськими. Серед дисциплінованих бійців траплялися й колишні чорносотенці, злочинці та інші маргінали, яких вихор війни привів до військ Директорії.

Найжорстокіший погром вчинили підрозділи отамана Семесенка. Лише за чотири години у теперішньому Хмельницькому вони вбили за різними оцінками від 400 до півтори тисячі євреїв.

Погроми набирають страшних обертів. «Нині в Україні кожен бандит називає себе «петлюрівцем» – таке зауважила в Україні французька делегація.

Вважати уряд УНР відповідальним за погроми ‒ це спрощення історії

Професор канадського Університету Вікторії Сергій Єкельчик:

«Наскільки єврейське населення могло розрізняти регулярні частини армії УНР та загони різних отаманів ‒ велике питання.

Директорія воює одночасно проти трьох армій ‒ Червоної, Білої та Польської. Колишні «петлюрівці», які присягали Директорії, кидають свої позиції, переходять до супротивників. Петлюра практично втрачає контроль над військами. Через два місяці від лояльної йому стотисячної армії лишилася лише п’ята її частина.

Петлюра постійно відступає. «У вагоні Директорія ‒ під вагоном територія» – популярний тогочасний вираз якнайкраще характеризує владу УНР. Петлюра міг контролювати переважно ту територію, де перебував його вагон.

Потяг, яким Петлюра пересувається по фронту – це початок і кінець його влади й контролю над армією

Професор Північно-Західного університету Чикаго, автор 6 монографій з історії та культури євреїв Східної Європи та проблем українсько-єврейських стосунків Йоханан Петровський-Штерн:

Потяг, яким Петлюра подорожує з Кам'янця до Фастова, з Фастова до Києва й назад – це початок і кінець його влади й контролю над армією.

Навіть коли влада Директорії обмежувалася клаптиком території навколо Кам’янця ‒ погроми в Україні не вщухали. Лише в травні бійці ще вчора пробільшовицького отамана Григор’єва вбили 3,5 тисячі євреїв. З півдня наступала Біла армія. Її похід супроводжувався масовими зґвалтуваннями єврейських жінок, цілеспрямованими вбивствами цілих общин. На її рахунку близько 5,5 тисяч вбивств.

За підрахунками того ж самого Нахума Гергеля, «армія Петлюри» відповідальна за близько 17 тисяч задокументованих смертей.

Жодних підтверджених фактів чи висловлювань антисемітського характеру історики в Петлюри так і не знайшли.

Натомість відомо, що під час навчання у семінарії Петлюра ставав на захист євреїв. За це отримав прізвисько ‒ «єврейський батько».

Пізніше, видаючи свій журнал, Петлюра публікував позитивні статті про євреїв. Він друкував тексти багатьох єврейських авторів, зокрема, майбутнього ідеолога єврейської держави ‒ Зеєва Жаботинського.

Крім того, в уряді Петлюри існувало ціле міністерство з єврейських справ. Перше подібне в усій Європі. Євреї отримали національно-персональну автономію. Петлюра підтримував ідею створення єврейських загонів самооборони. Уряд Петлюри виплачував постраждалим від погромів євреям великі грошові компенсації. Загалом 20 мільйонів гривень.

Існують десятки документів, в яких Петлюра засуджував єврейські погроми. Ось цитата із одного з них:

«Всім, Всім, всім! Смерть погромникам!» [...] Вимагаю твердості і рішучої розправи з провокаторами по закону військового часу. Головний отаман Петлюра»

Цей й багато інших документів. які засвідчують, що Петлюра намагався боротися із антиєврейським насиллям можна знайти в архівах УНР у Києві. Ось декілька з них:

Такі грізні заяви в певний момент стримували погромників. Але йти на відкритий конфлікт зі своїми військовими командирами Петлюра не наважився ‒ кожен підрозділ був на вагу золота. Тому більшість таких наказів залишалася лише на папері.

Навіть сумнозвісного отамана Семесенка, арештували не за вбивства євреїв у Хмельницькому, а за відмову виконувати накази Директорії. Винести вирок кривавому отаману не встигнуть. Білогвардійці захоплять Кам'янець, де його утримувала влада УНР. Колишній отаман втече з в’язниці до Галичини. Його розшукають і за вироком польового суду УНР розстріляють. За іншою версією, Семесенко помер від сифілісу.

За різними свідченнями, за участь у погромах влада УНР стратила до сотні своїх бійців.

Зробивши спочатку ставку на отаманів, Петлюра насправді випустив джина, якого так і не зміг приборкати. Пізніше він намагатиметься викорінити отаманщину в ще складніших умовах.

Петлюра ніколи не заохочував й не віддавав накази вбивати євреїв чи організовувати погроми.

Але, на думку авторитетного американського дослідника Генрі Абрамсона, Петлюра все ж має нести частину відповідальності за ці злочини, як очільник держави, яку слабко контролював.

Як суб’єкт Петлюра не відповідальний за погроми

Генрі Абрамсон (професор, викладав у Гарвардському, Оксфордському та Єврейському (Єрусалим) університетах, автор 6 книг, серед яких «Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917–1920»):

«Довести, що Петлюра був відповідальний за погроми як суб’єкт, неможливо; дійсно, всі доступні свідчення вказують, що він аж ніяк не був організатором погромів. З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко контролював її».

Суд у Парижі над вбивцею Петлюри був дуже емоційним і заполітизованим. Відомий французький адвокат Анрі Торрес взявся захищати Шварцбарда. Торрес був членом французької комуністичної партії, але за чотири роки до процесу над Петлюрою його з неї виключили. Адвокат часто брався захищати анархістів, яким себе й вважав Шварцбард.

Для процесу над Петлюрою група вчених підготувала цілу книгу, де доводила його співучасть у погромах. Її видав Комітет єврейських делегацій англійською та французькою мовами. Однак, багато документів, які могли виправдати Петлюру, до книги не включили. Ця збірка на десятиліття визначила напрям досліджень єврейських погромів в Україні і роль у них Симона Петлюри.

Суд у Парижі тривав близько року. За ним стежив весь світ. За вбивцю Шварцбарда вступилося багато відомих особистостей. Серед них були:

Лише після двадцяти чотирьох хвилин роздумів французькі присяжні виправдали Шварцбарда. Вбивство Петлюри ‒ визнали «законною помстою». А вдові Петлюри присудили штраф в один франк за відмиття бруківки від крові її чоловіка.

У 1954 році з трибуни Конгресу США виступив колишній агент НКВД ‒ Петро Дерябін. Він заявив: Шварцбард ‒ радянський агент і вбив Петлюру на замовлення Москви. Доказів, які б це підтверджували, поки немає. Але Шварцбард справді служив у Червоній армії.

Крім того, у часі дивним чином збіглися прихід до влади у Польщі союзника Петлюри Юзефа Пілсудського (12 травня 1926 р.) і вбивство лідера УНР (25 травня 1926 р.). І навіть після смерті Петлюри «вождь народів» дуже боявся союзу «петлюрівців» і «пілсудчиків». «Україну можемо втратити», – писав Сталін у серпні 1932 року, коли країна була вже охоплена голодом. «В українській компартії ошиваєтся не мало (так, не мало!), гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті – прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи підуть гірше, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині партії і проти партії. (...) Повторюю – ми можемо втратити Україну».

Саме у цьому багато істориків бачать причини, які привели Шварцбарда до вбивства очільника Української Народної Республіки у вигнанні Симона Петлюри.

Петлюра становив реальну загрозу для радянської влади

Андрій Руккас (кандидат історичних наук Київського національного університету імені Шевченка, фахівець з військової історії):

«Петлюра не міг діяти, як махновці чи більшовики, які відкидали норми традиційного права, і творили своє нове – революційне. Петлюра був демократом. Він спирався на норми закону. Більшовики могли розстріляти і тисячу, і дві тисячі; і погромників, і не погромників; і робітників й царську родину.

Та попри все Симон Петлюра став для багатьох не жертвою радянської влади, для якого він безперечно був ворогом, а організатором єврейських погромів в Україні.

Матеріал cтворений на основі таких джерел:

– Центральний державний архів вищих органів влади та управління України

– Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного

– Інтернет-ресурсу «Віртуальний музей УНР»

– Г. Абрамсон. «Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу 1917–1920». ‒ К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017

– О. Будницкий. «Российские евреи между красными и белыми (1917–1920)». ‒ M.: РОССПЭН, 2005

– К. Гилли. «Украинская атаманщина: национализм и идеология в пространстве насилия после 1917 года» // Большая война России: Социальный порядок, публичная коммуникация и насилие на рубеже царской и советской эпох. М., 2014

– Ю. Митрофаненко. «Українська отаманщина». [Вид. 3-є, випр. і допов.]. ‒ Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016

– В. Сергійчук. «Симон Петлюра і єврейство». [Вид. 2-е, допов.] / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства. – К., 2006

– С. Єкельчик. «Трагічна сторінка української революції: Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні» // Симон Петлюра та українська національна революція: Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. Упоряд. та передм. В. Михальчука. Київ: Рада, 1995

– Christopher Gilley. Beyond Petliura: the Ukrainian national movement and the 1919 pogroms // East European Jewish Affairs, 2017

– Nakhum Gergel. «Di pogromen in Ukraine in di yorn 1918–1921» // Shriftn far ekonomik un statistik 1 (1928)