ЛІТАКИ. ПОТЯГИ. АВТОМОБІЛІ

У 1953 році в Радянському Союзі зняли обмеження на поїздки іноземців до цілої низки регіонів, і майор американської армії Мартін Мангоф і його дружина Джен цілковито скористалися відлигою, що настала після смерті Сталіна. Вони багато подорожували, фіксуючи вигляди, звуки і запахи російської глибинки, в якій рідко бували американці – якщо взагалі бували до них.

13 травня Мангофи вирушили в першу велику поїздку – двотижневу подорож Транссибірською магістраллю. До них приєдналися двоє колег Мартіна з апарату військового аташе при посольстві США.

Як і протягом усього свого перебування в Радянському Союзі, Джен фіксувала свої спостереження в листах до друзів і родичів. У листі на вісім сторінок вона розповідає про довгу подорож в поїзді, часто досить нудну: десять вагонів, зокрема вагон-ресторан, огидні запахи, радіо, що не дає спокою.

Перші п’ять днів за вікнами миготіли безкраї поля з березовими гайками, на Уралі їх змінили «обшарпані гори», місцями порослі сосною і ялиною, потім повернулася вже знайома «нудна рівнина». Дорогою Мартін зробив безліч чудових кольорових фотографій і навіть зняв короткий фільм. Він продовжував фотографувати в Ачинську – місті в Красноярському краї, де вони зробили зупинку, і в Абакані – останній точці, куди вони доїхали (11 годин на поїзді на південь від Ачинська).

Джен описує, з яким подивом ачинці спостерігали, як четверо американців намагаються купити їжу, знайти житло і дістати квитки на поїзд до Абакана. «Зрозуміло, що нічого цього не можна було зробити, не звернувши на себе увагу 99 відсотків населення», – пише вона. «Один відсоток, що не звернув на нас увагу, становили люди, які валялися геть п’яними по кутах і каналах».

СРСР в ті роки залишався практично закритим для іноземців, тому поїздка Мангофів привернула увагу американських медіа. В архіві виявилася вирізка з «Нью-Йорк Таймс», в якій стверджується, що «американцям ще не доводилося бувати в цих віддалених районах».

Судячи з усього, радянські органи теж уважно стежили за пересуванням Магофів. Джен розповідає, з якою увагою поставився до них розпорядник в ресторані в Ачинську: «Мабуть, він розглядав нас надто вже пильно, але нічого, крім підкресленої ввічливості, в цьому не було». Поки Мангофи і їхні супутники випивали і обідали, на сцену вийшов «високий молодий сибіряк в гімнастерці і чорних чоботях до коліна, натягнутих поверх штанів, і заграв на акордеоні». Американці купили йому пива.

«Але потім почалося», – пише Джен. «До зали увійшов розпорядник – людина, яка забирала у нас пальто, – і оголосив привселюдно, що кафе закривається. Здійнявся шум, люди намагалися зрозуміти, що відбувається, зазвучали безліч «чому?».

Акордеоніст спробував залагодити ситуацію, провівши американців звуками російського маршу. Але у Джен залишилося багато запитань: «Невже всіх розігнали через нас? Що ми зробили не так? Дали офіціантці занадто багато чайових? Чи не треба було купувати пиво музикантові? Чи ресторан закрили просто тому, що ми туди зайшли? Ми ніколи цього не дізнаємося».

В Абакані мандрівників найбільше вразив готель.

У туалетах все зводилося до дірки в дерев’яній підлозі. Описи Джен рясніють евфемізмами.

«Перед цими останніми дверима доводилося затискати ніс. Я відмовлялася дихати з чистої впертості», – пише вона. «Вранці, коли прибиральниця наводила бодай якийсь порядок, було ще терпимо. Але до вечора, враховуючи, що туалетом користувалися не тільки відвідувачі готелю, навколо дірки було практично неможливо знайти чисте місце, щоб поставити ногу».

У найближчі два роки Мангофи продовжать свої подорожі. Вони з’їздять до Мурманська – портового міста за Північним полярним колом, де розташовувалася база радянського Північного флоту. Звідти вони потягом вирушать до Архангельська. Побували Мангофи і в Києві – тоді столиці Української РСР.

У жовтні вони прилетіли до Криму. Пересуватися на острові можна було тільки машиною. Із Сімферополя вони з’їздили в Бахчисарай, в Алупку і в Ялту – знамените курортне місто, де на конференції 1945 року Рузвельт, Черчилль і Сталін вирішили післявоєнну долю Європи. До Криму з Мангофами їздив ще один американський військовий аташе – підполковник Говард Фелчін.

У листі від 4 листопада 1953 року Джен порівнює чорноморське узбережжя Криму з Італією і дивується, наскільки нерадянським воно здається навіть західній людині, яка звикла до московського життя.

«Було дивно бачити всюди російські вивіски, написи і оголошення – тільки вони і нагадували, що тут теж їхня земля, бо якби не люди і не мова, можна було б подумати, що перебуваєш у якійсь іншій країні», – пише вона.

Наступного року, в березні 1954-го, Мартін і троє інших військових аташе, зокрема і Фелчін, вирушили до Хабаровська – міста на кордоні з Китаєм, і знову проїхали через всю країну. Джен з ними не було.

За цією поїздкою, судячи з усього, пильно стежили. 25 березня «Труд» – друкований орган Всесоюзної центральної ради профспілок – опублікував лист, який нібито надіслав до редакції провідник, який працював у поїзді № 4 Москва – Владивосток. Автор скаржиться, що американці всю дорогу щось позначали в своїх блокнотах.

Автори «були здивовані нахабством, з яким деякі представники капіталістичного світу ведуть свою шпигунську роботу в нашій країні», – мовилося в листі.

Окрім того, в газеті надрукували фотографію списаної від руки сторінки, на якій англійською перераховуються всі об’єкти інфраструктури, які траплялися дорогою, зокрема мости і промислові підприємства. Газета стверджувала, що замітки робилися американцями і що сторінку знайшли потім в їхньому купе. У статті наводилися їхні імена і військові звання.

26 березня «Нью-Йорк Таймс» заявила на першій шпальті, що «Труд» фактично звинуватив чотирьох американців в шпигунстві. Помітно, що дати їхньої поїздки «Таймс» вказала невірно.

«Сіетл Таймс», посилаючись на американські телеграфні агентства, теж повідомила про висунуті в «Труді» звинувачення і звернулася за коментарем до матері Мартіна Мангофа. Та, в свою чергу, відкинула всі звинувачення і сказала, що в червні закінчується термін перебування її сина в Москві.

«Сподіваюся, йому вдасться звідти вирватися, – цитує газета матір Мангофа. – Мені буде набагато краще, коли він повернеться додому».

Ніяких негайних дій за опублікованими в «Труді» публічними звинуваченнями не було. Мартін пропрацював в Москві ще два місяці, і за цей час їм з Джен навіть вдалося з’їздити до Києва.

1 червня поїздом № 30 Москва – Гельсінкі Мангофи назавжди покинули Радянський Союз.