РОЗТОПИТИ ЛІД

Фотографуючи московські вулиці з вікон автомобіля і розповідаючи про враження в листах додому, майор американської армії Мартін Мангоф і його дружина Джен збирали по частинках яскравий, пронизаний особистими враженнями портрет життя за залізною завісою на початку 1950-х.

Офіційним обов’язком Мартіна на посаді помічника військового аташе в американському посольстві в Москві була організація взаємодії з радянськими військовими. Однак, найімовірніше, він також збирав розвіддані і вивчав масштабні зміни, які відбувалися в СРСР мірою того, як країна виходила з післявоєнної розрухи, а Холодна війна ускладнювалася.

Велика колекція кольорових фотографій і 16-міліметрових кіноплівок, знятих Мангофом, дають уявлення про стрімкий розвиток радянської інфраструктури. На них зображене будівництво семи сталінських висоток у Москві та здійснення інших проектів, які стали символом непорушної моці СРСР.

Але фотографії Мартіна цілком самостійні і з точки зору мистецтва. Це роботи людини, яка вміла побачити і передати засобами фотографії вуличні пейзажі, архітектурний вигляд міст, повсякденне життя людей і, звичайно ж, масові видовищні заходи, без яких неможливо уявити життя радянської держави.

На одній із численних плівок, знятих із балкону американського посольства, який виходив на Кремль, зображені піонери, які марширують щільною колоною через Манежну площу під час першотравневої демонстрації.

Літня естафета, пар над засніженим Кремлем, сім’ї, що відпочивають в небагатому дворику, штовханина і метушня столиці, що швидко розростається, – усі ці сповнені емоцій сцени відображені на плівках Мангофа.

У нещодавно виявленому архіві Мангофа немає письмових свідчень про те, як сам Мартін сприймав те, що відбувалося в СРСР. Натомість в листах його дружини, адресованих американським друзям, таких спостережень безліч. Джен приїхала до Москви у травні 1952 року, через три місяці після чоловіка.

Надруковані на тепер уже пожовклому папері з внесеними від руки акуратними правками, листи Джен розповідають про її перші враження від життя під ковпаком Сталіна. «Чи варто говорити, як швидко розумієш, наскільки добре поліція контролює це місто», – розповідала вона про дорогу з аеропорту додому.

«Звернувши за ріг, ми побачили кремлівські куранти на вежі над входом у Кремль. Ми об’їхали собор Василя Блаженного з його кольоровими куполами-цибулинами і опинилися на Красній площі, – пише Джен. – Перше враження було неймовірно сильним: неосяжний відкритий простір, немов спеціально створений для всіх цих грандіозних парадів».

У тому ж листі, датованому вереснем 1952 року, Джен робить очевидну спробу утриматися від надто категоричних оцінок середовища, в якому їй довелося опинитися. «Культура в цілому, як і сама фізична реальність, настільки далекі від усього, що ми знаємо, що порівнювати практично неможливо, – пише вона. – Це схоже на ініціацію: тебе посвячують в життя настільки унікальне, що ззовні воно здається безглуздим».

Через деякий час коментарі Джен починають демонструвати глибше розуміння радянського життя; час від часу в її словах чується глибоке розчарування, особливо коли йдеться про обмеження, які відчували на собі іноземні дипломати в Москві. «Ми не можемо нікуди з’їздити – пересуватися дозволено виключно Москвою, – скаржиться вона. – І навіть в Москві не можна їздити своєю машиною, треба, щоб обов’язково був російський шофер. Ми ніколи не були в гостях у росіян, та ніколи і не будемо».

Їй важко зберігати оптимізм. «Щоб чесно розповісти про Москву, потрібно бути об’єктивним, але мені таку картину складно зобразити, – пише вона. – Ми стикаємося з такою кількістю незручностей, обмежень і проблем у повсякденному житті, що зберегти бодай якусь об’єктивність просто неможливо».

У ще одному листі (дата не зазначена, але, судячи з усього, він був написаний через півроку або й пізніше після приїзду до Москви) Джен уже не приховує смутку. «У цій країні дуже рідко чуєш, що тобі можна щось зробити, – пише вона. – Натомість тобі постійно кажуть, чого робити не можна».

Описуючи простих громадян Радянського Союзу і умови, в яких вони живуть, Джен не може втриматися від заступницького тону. Байками про СРСР як «рай для робітників» її тепер не обдуриш. «Тут немає людей, які були б схожі на «білі комірці». У всіх такий вигляд, ніби вони щойно приїхали з села або повернулися із сільгоспробіт. Навіть коли вони вбираються в усе чисте, одяг не сидить, кольори не пасують один до одного».

Більшість часу Мангофи перебували в Москві. Однак Мартінові і Джен вдалося побувати і в інших місцях. Як мінімум тричі у 1952 і 1953 роках вони їздили в Ленінград. «Ми були в Ленінграді, і нам здалося, що крізь залишки славного минулого у вигляді заміських палаців і самого устрою міста нам вдалося відчути дух старого Санкт-Петербурга».

Їздили вони і в інші місця. В Мурманськ – арктичний порт, де розташовувався радянський Північний флот; у Київ – тодішню столицю Української РСР; в Ялту, де в 1945 році на конференції з участю Рузвельта, Черчілля і Сталіна вирішувалася доля післявоєнної Європи.

Щонайменше двічі Мангофам вдалося проїхати Транссибірською магістраллю – до Хакасії і далекого Хабаровська, який стоїть на кордоні з Китаєм.

Саме дорогою до Хабаровська, в березні 1954 року, почався останній розділ пригод Мангофа в СРСР.