Михайло Сигарьов
8 років. У 2015 році зазнав осколкового поранення в голову. Через це хлопцю довелося пропустити перший рік навчання. Живе у «сірій зоні», за «нульовим» блокпостом.
Старший брат, Сергій, взяв під опіку в свою родину молодшого, Максима. Пізніше в братовій сім’ї народився син Дмитрик. Сьогодні Сергій відбудував дім, і сім’я сподівається на мирне життя.
Це заключна історія циклу «Діти війни». Але таких на російсько-українській війні вже тисячі. Ми навчилися жити поряд з війною. Ми навчилися відбудовувати зруйновані домівки і загоювати рани від осколків. Але скільки їх буде ще?
За коричневими воротами – одноповерховий будинок. По подвір’ю гасає на дитячій машинці світловолосий кучерявий Дмитрик. Його батько сьогодні завершує ремонт у ще одній кімнаті будинку. Звати його Сергій. Він заводить нас усередину оселі, демонструє свою роботу.
«Щось не сильно воно клеїться, десь тут криво, десь відпадає... Ну нічого, придумаємо щось» – глава сім’ї клеїть плінтуси.
Цей будинок був зруйнований вщент у 2014 році. Тоді, під час обстрілів, снаряд «Граду» влетів у кухню – саме там сиділи батьки, розповідає Сергій, показуючи вже відремонтоване приміщення. В очах біль від гірких спогадів. Їхня мати в момент загибелі стояла на тому ж місці, де зараз стоїть він, старший брат. Згодом Сергію довелося поховати батька: в чоловіка не витримало серце. Сиротою залишився молодший брат, Максим. Йому тоді було всього 12.
Зруйнований дім, війна і смерть батьків змусили сім’ю виїхати подалі від Авдіївки у пошуках мирного життя. Однак на «великій землі», спочатку в Запоріжжі, а потім у Бердянську, ані Сергій, ані його дружина Альона не змогли себе знайти – їм довелося повернутися під обстріли, додому.
«Ми довго там не прожили, не було роботи. Не брали тоді на роботу людей з Донецької області. Через півтора місяця довелося повернутися, бо грошей не було вже, а тут хоч якась робота була», – ділиться спогадами Сергій.
Після повернення сім’я шукала притулку в родичів, згодом орендувала домівку. Поступово відбудовували родинний будинок, і, як тільки змогли, повернулися туди.
«Чи життя налагоджується? Складно так сказати… Останніх півтора місяця почали сильно обстрілювати. От будуюся й думаю: скільки сил і часу можуть бути витрачені дарма», – каже Сергій
Чи хтось допомагав ще, питаємо.«Європейські організації допомогли з будівельними матеріалами. А держава лише дала мішок крупи й дві банки кильки. І ще сказали, що Україна про тебе не забуває. Це вся допомога. Все інше – своїми силами», – згадує Сергій.
Згодом і Максим повернувся до рідної оселі, під опіку брата, який його всиновив. У школі Максим вважається «хорошистом». Буває, що зникає електрика, і домашні завдання хлопець не робить. Учителі все розуміють.
Дитяча душа Максима швидко стала дорослою. Зовсім інше ставлення до життя, інші погляди, інші бажання.
«Я довго не розумів, як таке може бути: я весь час жив, і в мене були мама й тато, все було добре, а в один день прилетіло – і в мене ні дому, ні мами, ні тата. Я ніяк не міг усвідомити, як таке могло трапитися. Сидів і думав: це не по-справжньому чи що?»
Хлопчина каже, що й тепер усі живуть, як на пороховій бочці. Зізнається, що сильно переживає за свою сім’ю, за племінника Дмитра. Він для Максима – головна цінність у житті. До речі, маленький кучерявий Дмитрик щиро тягнеться до свого дядька. Волонтери подарували Максимові велосипед, і хлопець від нього практично не відходить.
«У мене велосипеда взагалі не було, а тепер ось подарували. Більше нічого не хочеться, лише миру», – з усмішкою розповідає Максим.
Мир – єдине бажання 14-річного хлопця. До війни, розповідає, хотілося, як усім дітям, хорошого телефона, комп’ютера, до моря частіше подорожувати. «Були такі дитячі мрії. А тепер хочу лише миру, більше нічого, бо й так добре живемо».
Уже під вечір десь глибоко в степу Донбасу ми знову чуємо черги і артилерійські залпи.Сподіваємося, що снаряд в одну воронку двічі не впаде. Не треба, щоб Сергій і Максим шукали нову оселю.
