ЄВГЕНІЯ АСЛАНОВА
7 років. Батьки загинули в дитини на очах. Втратила домівку, живе з бабусею, дідусем і тіткою.
Біля підніжжя високого терикону під Донецьком замурзані діти бігають і радіють будням, тільки білі зуби виблискують на сонці. Так було раніше, до танків, гаубиць і мінометів. Сьогодні ж земля здригається від війни, навколо палає очерет.
Ми приїхали в Мар’їнку в день, коли у школі святкували «останній дзвоник». Хлопчина у білій сорочці бігав по центру міста, намагався встигнути покататися на всіх каруселях до вечора. Сьогодні Михайлик закінчив перший клас.
Його будинок – у так званій «сірій зоні». Потрапити до хлопця в гості надскладно. Дім стоїть на лінії вогню, між двома сторонами. Михайло залишився єдиним хлопчаком на вулиці. Щоранку мама водить дитину до шкільного автобуса, пообіді забирає його від зупинки.
Околиці Мар’їнки ніколи не затихають. Десь з-за обрію чути вибухи. Хлопчик каже, що стріляють дуже часто. Тихо до тих пір, поки якась зі сторін не почне стріляти першою. Дитина все чудово розуміє, адже кулі свистять просто над головою.
– Коли стріляють, ми сидимо в хаті. Не висовуємося. Страшно, – каже хлопчина.
– Боїшся, коли стріляють?
– Так. Хоча б одна куля просвистить – я вже в хаті.
У 2015 році війна увірвалась у життя Михайла. Дитина отримала осколкове поранення в голову під час чергового обстрілу передмістя Мар’їнки. На шаленій швидкості міна залетіла в сусідський город, і осколки розлетілися у пошуках своєї жертви. Хлопчик добре пам’ятає той момент.
«Ми готували їжу в сарайчику. Там у нас газовий балон і плита стояли. Я побіг у будинок, а мама залишилася далі куховарити. Я добіг до дверей, тільки-но взявся за ручку і ще не встиг зайти, як у сусіда в дворі – «бабах»! І тоді ж мені дістався цей осколочок», – пригадує Михайло.
Під обстрілами було складно виїхати, зв’язку не було. Мати розповіла, що в той час усіма підручними засобами намагалася заліпити рану на голові сина. Про те, що всередині застрягнув осколок, жінка й гадки не мала. За блокпост тоді ще нікого не випускали, але їй вдалося домовитися з військовими і доправити поранену дитину в лікарню міста Курахове, за 20 кілометрів від Мар’їнки. Там надали першу медичну допомогу й відправили до лікарні в Дніпро, на «мирну землю».
Хлопця прооперували, і тепер про той жахливий день Михайлу нагадує шрам на голові і пластина на місці рани.
Устами дитини мовить істина. Ми запитали Михайла:
– Що ти думаєш про війну?
– Те, що вона погана, нудна, людей убивають. Ніякої користі немає. У місті б’ються, захищають країну. Будинки руйнують.Мені не подобається. Це найгірше. Найкраще те, що мама поруч.
Михайло із сім’єю залишилися наодинці зі своїми проблемами. Щоденні обстріли не дають розслабитися ні на мить. Чому не їдуть подалі від фронту? Мама пояснює, що зараз доглядає за своїм батьком, дідусем Михайлика, який через похилий вік навідріз відмовився виїжджати з рідного дому.
Всім хочеться миру, а Михайликові, який побачив нашу камеру, захотілося ще й фотоапарата. Він почав завзято фотографувати все, що було поруч – нас, волонтерів, дітей, маму. А згодом сказав:
«Тут ніхто не бахає, поки та чи інша сторона не починає стріляти. А так, то у мене в житті все добре».
