Михайло Сигарьов
8 років. У 2015 році зазнав осколкового поранення в голову. Через це хлопцю довелося пропустити перший рік навчання. Живе у «сірій зоні», за «нульовим» блокпостом.
За обрій сідає багряне сонце. На небі з’являються зорі, місячне сяйво виграє у шибках порожнього будинку. Ще декілька тижнів тому тут під вечір збиралася сім’я. Вечеряли, говорили про те, що відбулося вдень, прислухалися до війни на сусідніх вулицях.
Семирічна Женя була вдома, коли прямо на подвір’я впав крупнокаліберний снаряд, він і забрав життя мами з татом. Спочатку дівчинка подумала, що лопнула повітряна кулька. Від стресу дитина навіть не зрозуміла, що трапилося.
«Вона бачила все своїми очима, була в кімнаті, коли все це сталося. Вискочила – мама лежить. Спочатку Женя не розмовляла. Пізніше сказала, що у мами щось трапилося з головою. Як вискочила, так босою і бігала по вулиці», – витираючи сльози, розповідає нам бабуся Жені Тамара Чуракова.
Женя зустріла нас біля воріт бабусиного будинку з маленькою лялькою, яку їй недавно подарували волонтери. До бабусі з дідусем вона переїхала після трагедії.
Грайлива, приязна дівчинка дивилася на нас карими оченятами. За мить вона побігла до абрикосового дерева й швидко залізла на нього. Дівчинка каже, що найбільше любить гратися тут, на цьому дереві. Приємний затінок листя й справді прикриває від пекучого сонця й охолоджує.
Дівчинка хвалиться, що у неї є кішка, потім зривається з місця і різко кудись біжить. І ось у її обіймах біла пухнаста «ангорка» з різнокольоровими очима. Маленька Женя міцно притискає її до грудей і пропонує подарувати нам маленьких кошенят, коли кицька народить.
Смерть батьків закарбувалася у дитячій душі. Дитина каже, що після того, як мами не стало, вона почала малювати. Пропонує і нас трішки повчити.
Женя проводить нас на подвір’я, приносить до невеликої лавки декілька стільців і запрошує усіх сідати. Потім дістає зошит у клітинку, ледь не весь обмальований синім, і починає малювати. Серед її малюнків є і сердечка, і, як вона їх називає, «страшилки».
Вечоріє. З-за обрію долинають вибухи. Дівчинка дивиться в зошит і наче нічого не чує. Згодом ледь чутно каже: «Я не боюся». Це спрацьовує кілька разів, але після чергового вибуху Женя каже, що їй терміново треба в туалет, взувається й біжить у будинок. По дорозі тихо шепоче: «Я не боюся».
Страх перед смертю чи втратою близьких у дитини зберігається. Вона відчуває, що їй не можна бути на тому місці, де загинула мама. Там небезпека. Знає, що туди треба принести квіти.
«Вона знає, де хто лежав. Оце ж як до будинку підемо, одразу квіти кладе. Уже серце не витримує. Треба тепер молитися Богові, триматися й дитину піднімати», – каже бабуся дівчинки.
Щоб не травмувати дитину, її теперішні опікуни вирішили, що Жені не варто бачити похорон її батьків. І війни у її житті більше не треба. Сім’я планує назбирати грошей і поїхати подалі від стрілянини. Старший брат Жені, єдиний хто вижив під час обстрілу, нині перебуває в госпіталі, в Дніпрі. Бабуся каже: якщо все буде добре і гроші знайдуться, вони виберуться подалі з Авдіївки – мабуть, до центральної України.
«Нам не потрібне велике місто. Це може бути якийсь райцентр чи селище – головне, щоб були лікарня й школа. І поближче до внука, щоб бути поруч, якщо з ним щось станеться», – розповідає Тамара.
Надворі вже темно. На небі висипали зорі. Авдіївка, сонно потягуючись після важкого дня, укладається спати.Десь далеко сопе «Коксохім». Околиці міста здригаються від артилерійських ударів – і хто знає, чи на чиємусь подвір’ї завтра не з’явиться ще одна сирота...
