Михайло Сигарьов
8 років. У 2015 році зазнав осколкового поранення в голову. Через це хлопцю довелося пропустити перший рік навчання. Живе у «сірій зоні», за «нульовим» блокпостом.
Земля Донбасу всіяна величезними териконами й покреслена ґрунтовими дорогами. По одній з таких ми їдемо до селища Бахмутка Донецької області. Перетинаємо військовий блокпост. Від нього тягнеться стежка, розкатана вантажівками і важкою військовою технікою. Обабіч дороги зеленіють дерева й висока трава, у ній підступно сховалися скажені подарунки війни. Бронежилет на вікні автівки нагадує нам, що в будь-яку секунду може влучити куля. Ми чуємо їхній свист над машиною і згадуємо про близькість фронту.
У селищі поблизу Горлівки залишилося близько десятка дітей шкільного віку. Усі вони щодня добираються шкільним автобусом у Бахмут, найближче велике місто поруч. Часом їм доводиться їздити на навчання під звуки артилерійської канонади, тарахкотіння автоматів і кулеметів.
При всьому тому життя Віки сповнене оптимізму. На гойдалці, що на дитячому майданчику, дівчинка хвалиться, що недавно фотографувалася на закордонний паспорт. Каже, на канікулах поїде в Грецію – їх туди везуть волонтери.
Посеред приватних будинків у центрі селища - двоповерхівка. Там і живуть школярі Віка та Едік.
«Зазвичай, коли приїжджаю зі школи, то або сиджу вдома, або з Едіком виходимо на подвір’я. Каруселі перед домом – єдине місце, де нам дозволяють гуляти», – розповідає Віка.
Коли на сході України розпочалися бойові дії, батьки разом із дитиною поїхали подалі від війни – дівчинці довелося ходити в школи Дніпра й Херсонщини. Згодом Віка провчилася півтора року в Костянтинівці.
«Там було, звісно, краще, було світло й Інтернет, але я хотіла додому. Батьки мене забрали сюди. Уже цієї зими я пішла в тутешню школу», – каже дівчинка.
Віка веде нас до свого будинку, відчиняє квартиру. Тьмяне віконне світло ледь-ледь освітлює кімнату. У квартирі повсюди розставлені свічки, холодильник перетворився на велику шафу – електроенергії в Бахмутці немає вже близько року.
Просимо показати, як вона тут навчається, коли на вулиці смеркає. Віка дістає з холодильника маленьку свічку, запалює її і несе в кімнату. Кладе на диван і при тьмяному світлі розгортає підручник математики.
Тут темнувато й складно розгледіти навіть колір написаного. Школярка робить домашнє завдання: одним оком глянула в книжку, іншим – у зошит. Піднімає голову, приставляє ручку до губ, щось шепоче й пише в зошиті.
– При свічках роблю уроки вже цілий рік, – пояснює. – Мені незручно писати – погано видно, зір псується.
– А тобі не страшно тут, у Бахмутці?
– Я вже звикла. Спочатку було страшно, ховалися, в підвалах сиділи. Нам навіть валер’янку давали. Просто хотілося б спитати, коли вже настане цей мир?
Дівчинці всього 9 років. Доволі дивно чути від неї «я вже звикла» – як можна звикнути до постійних обстрілів і стрілянини? Як можна звикнути до війни?
Віка завершила роботу над домашнім завданням, дописала останній рядок, поставила крапку. Вона збирає свої речі й складає їх на шафу, де лежить решта підручників.
«Це легкі приклади. Я швидко їх вирішую, проте математику не люблю. Більше люблю читати», – говорить Віка.
Вона показує свої шкільні підручники й каже, що найулюбленіший предмет – зарубіжна література, улюблена книга – роман Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра». Правда, читати їй доводиться при тьмяному світлі.
Можливо, Віка прочитає ще не одну книгу українських та зарубіжних класиків, і згодом, коли війна припиниться, напише свою історію про прифронтові дитячі будні. Сьогодні ж вона хоче стати лікарем і допомагати людям. Як вона каже, робити добрі справи.
Її спокій і віра у краще майбутнє надихає. Хоча дитинство Віки проходить під свист куль і гуркіт артилерії, а темні кутки підвалу тільки недавно стали спогадами, дівчинка мріє про мир і добро. І навіть у вже мирному, повоєнному Донбасі ще довго гоїтимуться її душевні рани.
