Михайло Сигарьов
8 років. У 2015 році зазнав осколкового поранення в голову. Через це хлопцю довелося пропустити перший рік навчання. Живе у «сірій зоні», за «нульовим» блокпостом.
Паростки війни проростають глибоко у дитячих серцях. У XXI сторіччі в Україні росте покоління тих, хто народився під звуки кулеметів і вибухи мін та снарядів. Діти війни. У них свої таємниці, про які ми можемо лише здогадуватись. За свої 9, 10 чи 12 років вони вже прожили доросле життя.
Вадим з братом, сестрою і батьками жили у великій дев’ятиповерхівці в Авдіївці. Поруч дитячий майданчик, школа, стадіон. Кольорова будівля із панельних плит неподалік залізничного переїзду дивилась у бік Ясинуватої та Донецького аеропорту. З-за будинку в небо неслися літаки.
А потім в Авдіївці пролунали перші постріли, здригнулася земля від мін і «градів», а по вулицях поповзли зелені монстроподібні танки.
За день до обстрілу їхньої дев’ятиповерхівки батьки Вадима начебто щось відчули і вирішили переїхати на декілька кілометрів далі, у сусідню Орлівку, до бабусі.Простори села й віддаленість від фронту давали надії вберегти дітей від жахів війни. Не вдалося.
Блакитні, мов два озерця, очі Вадима аж загорілися, коли хлопець побачив нашу камеру. Одразу запитав, звідки ми приїхали. Кажемо, що з Києва. І він, наче не помічаючи об’єктива, почав завзято розповідати, як їздив у Київ відпочивати, в літній табір. Йому дуже сподобалися високі будинки, автівки й підземні поїзди. І тут, буквально посеред розмови, за нашими спинами пролунав вибух. Обличчя хлопця заніміло. Видно, що перелякався й насторожився. За декілька кілометрів у небо піднявся стовп диму. Хлопець гордо каже, що не боїться, коли навколо стріляють. Це вже пізніше він зізнається, що насправді боїться, але тільки коли «гупає». Ті, хто живуть в умовах війни, знають, що дзвінкий гучний звук – це є вихід, а глухий і розкотистий – прихід снаряду.
Ще зовсім дитиною Вадим пережив поранення – потрапив під артобстріл. Узимку 2014 року вони разом з братом Артуром вийшли на подвір’я прогулятися. У той момент зав’язався артилеристський бій – снаряд упав у сусідню домівку, околицями розлетілися скажені осколки. Вадимові один із них поранив руку, а Артема прикрило дерево. До дверей домівки дитина добиралася повзком.
Уже через рік, коли спогади про поранення залишилися в минулому, хлопця знову настигла біда. Цього разу його збила бойова машина піхоти. Разом із сестрою Вадим на узбіччі дороги зустрічав бабусю, що поверталася з Авдіївки. У їхню сторону виїхала БМП, їй назустріч вилетів ще один автомобіль. З-за повороту виринуло третє авто, і, уникаючи зіткнення, водій БМП звернув на узбіччя, де й зачепив дітей з велосипедом. Як усе трапилося, Вадим не пам’ятає. Майже одразу знепритомнів. Його мати розповіла нам, що в цій аварії Вадимові зламали ногу й проломили череп.
З нами хлопець усміхається, виглядає щасливим. Проте батьки кажуть, що так не завжди. До війни хлопчик був спокійнішим, менш емоційним, а зараз став вразливішим.
Вадим говорить, що тепер далеко від дому вони з братом не гуляють. Хлопці допомагають батькам поратися по господарству. Він іде в поле й показує, де пасеться бичок. Одразу зауважує, що в нашої камери червоний ремінь, і радить від бичка триматися подалі. Сам же підходить, гладить його і каже:
«Він любить моркву, сіно. Воду йому треба приносити».
Вадимові всього 9 років. Він навчається у другому класі. Чудово розуміє все, що відбувається навколо, і хоче до свого мирного дому:
«Щоб закінчилася вже війна, і ми поїхали звідси. В Авдіївку», – каже він.
Ритмічне гупання ненависної для хлопця війни щовечора долинає з околиць Авдіївки. Гарчать мотори військової техніки. Мов дятел дерево, довбе кулемет, снаряди свистять над головою. І скалка війни надовго залишиться в серці Вадима.
